Раді Вас бачити!

Він не розмовляє зі мною всю дорогу. Два чоловіки попереду теж мовчать. Взагалі-то говорити й немає про що, але одне питання вперто жевріє на язиці.

Краєм ока дивлюся на чоловіка ліворуч. Він задумливо підпирає підборіддя, впершись ліктем у дверцята машини. Дивиться на дорогу, про щось думає…

— Коли ти віддаси мені телефон? — питаю пошепки, намагаючись не порушити тишу й тиху фонову музику.

Мовчить. Причому красномовно — я знаю, що він почув запитання.

У мене немає страху, що він знайде щось зайве. Уся інформація видаляється щодня. Але на другій, приватній пошті я не стерла переписки з Деном. Ми ніколи не обговорюємо там клан, але говоримо про особисте. І мені зовсім не хочеться, щоб ще один небезпечний чоловік дізнався про мого брата.

Яка ймовірність того, що він уже все перевірив?

— Було б зручніше триматися на зв’язку, — тихо продовжую, уважно стежачи за будь-якими змінами в його обличчі. Ні. Він навіть не дивиться скоса. — І щоб я знала, коли ти будеш… приходити. Жодна жінка не може бути ідеальною щогодини.

Саме це його зачіпає.

— Думаєш, на тебе чекають окремі апартаменти, Красуне? — він усміхається. — Можливо, ти й маєш рацію: жінка не може бути ідеальною завжди. Але ти будеш. Подумай, що для цього треба зробити.

Він відвертається, щойно я невдоволено стискаю губи.

Мене аж підкидає від такого нахабства. Якого біса, взагалі? Якщо я йому не подобаюся як жінка — хай наймає, як інших псів! Що-що, а пістолет в моїй руці не менш чіткий, аніж скальпель. 

— Я не повія, — чітко вимовляю кожне слово, і від емоцій мій тон помітно злітає вгору.

Те, що він залишає моє твердження без відповіді, викликає зневажливі усмішки чоловіків попереду. 

Мене трусить від обурення.

Я відвертаюся до вікна, не маючи жодного бажання намагатися говорити з цим… пихатим індиком із величчю володаря.

Шлях на околиці міста займає ще годину через затори. Моя нога знервовано тіпається, наче не може дочекатися, щоб утекти. Коли машину починає помітно хитати на ґрунтовій дорозі, я уважніше придивляюся до навколишнього середовища.

Тут гарно. Видніється Дніпро, зелені поля й лісові ділянки. Обабіч дороги — фіолетові та жовті цяточки: маленькі крокуси, десь мерехтять біленькі проліски. Будиночки недалеко, доглянуті сади терпляче чекають на тепле сонце.

Машина сповільнюється, і за мить я помічаю щось на кшталт посту: сітки, паркани, невеличку прибудову. Чоловіки у незнайомій чорній формі. Це… не може не викликати тривоги.

Приватна територія величезна, з окремими житловими будинками. А в центральній зоні… Оце так… розмах! Враховуючи той гадючник, який організував для клану Марат, головна будівля виглядає як президентська вілла.

Світлий камінь фасаду, строгі лінії, колони, що підтримують масивний навіс, — усе виглядає продуманим до міліметра. Будівля розкинулася широко, ніби не боїться займати простір, і дивиться прямо, без спроб сподобатися.

До головного входу веде мощена доріжка, обрамлена низькими живоплотами й акуратними ліхтарями. Посеред саду — фонтан зі скульптурою: абстрактна форма, наче застиглий рух. 

Збоку видніється ще одна частина комплексу — гаражі, тераси, пласкі дахи з перголами. Авто припарковані, кожне має своє визначене місце. Навіть трава підстрижена з якоюсь надто дисциплінованою ретельністю.

Навколо будинку — високий кам’яний паркан. Не декоративний, не «для вигляду». Справжній. З масивними воротами, камерами й охороною, що не відводить погляду. І тут всюди пси. Вони рухаються впевнено по своїй території. Їх ніхто не тримає. 

Я ловлю себе на думці, що ця резиденція справді схожа на замок. З тих не дитячих казок без прикрас, у яких двері зачиняються тихо — і вже не відчиняються без дозволу.

Стає зрозуміло, що цей клан не ховається. 

Наразі я вже не хочу виходити й кудись бігти. Це… лячно.

Чоловіки виходять з авто, а я так і залишаюся сидіти. Дивлюся на цих псів, відчуваючи, як крутить живіт від поганого передчуття. Здригаюся всім тілом, коли відчиняються дверцята. Ільяс схиляється, спираючись однією рукою на дах, а іншою тримає двері.

— Виходь, — лунає наказ.

— Ні за що! — виривається на тривожному видиху.

Він дивиться на мене так, наче зараз сам перетвориться на того пса — і вкусить. Його погляд холодний, нетерплячий.

— Красуне, припини мене дратувати. Виходь, — говорить різкіше Ільяс, і тепер його тон для мене гірша перспектива, ніж собаки.

Він не простягує руки. Це роблю я. Точніше — вчіпляюся в нього мертвою хваткою. Серце барабанить у скронях, тіло дерев’яніє…

Коли за спиною лунає гучний лай й вовкулак кидається до нас з усіх лап, я миттєво ховаюся за чоловічою спиною.

— Віджени його! — зривається з мене з вереском.

Його сміх змішується з гарчанням пса. Волохате чудовисько відриває передні лапи від землі й ставить їх Ільясу на груди. Чоловік трохи хитається.

— Ну чого ти, Гріме? Чого? — чую ніжне звертання до собаки, який продовжує утробно гарчати. — Ходи сюди, познайомишся.

Він простягує до мене руку — і я відсахуюся.

Ще чого вигадав?!

Я роблю два кроки назад, відчуваючи гострий біль у грудях. Налякано обертаюся, коли за спиною чую ще одне загрозливе гарчання. І цього разу просто врізаюся в спину Ільяса.

Для нього це, здається, забава. А на мої очі накочуються неконтрольовані сльози.

— Заспокойся. Це лише собаки. Виховані і ласкаві. Так, Річарде? — звертається вже до другого, потріпав його за вухом. 

Собака веде мордою, а коли ступає ближче і втискає нос у моє пальто, я вже ледь не скиглю, зажмурив очі. Сильні руки мене обіймають зненацька, через що я завмираю.

— І що за істерика? — питає невдоволено, хоча обійми ніжні і теплі. Сильні. Він видихає біля мого вуха так важко, наче замучився. 

— Я не хочу тут бути. Відвези мене у місто, — скаржуся, відчуваючи не тільки загрозу, але і дивне відчуття захисту. 

— Оце вже нахабність, Красуне. Я привіз тебе до себе у дім, а ти вже каризуеш, як мала дитина… — його груди вібрують через легкий сміх і це на мить заспокоює. — Не приймай мою м'якість за слабкість. За це ти можеш дорого поплатитися.

Знаю, пане Аскеров, я все знаю! 

— Собаки ще тут? — питаю, відкрив очі, подивившись на чисте, блакитне небо. — Будь ласка, прожени цих демонів… 

— Ходімо. Іншим разом познайомишся, — він кладе важку долоню на талію і обертає до сходів у маєток. — Налякали бідолашну, злодюжки, — Ільяс докоряє псу, який дивовижно вчасно схиляє голову, наче відчуває провину. 

Це… майже мило, але як зазначив чоловік, м'якості в ньому лише крапля. До того ж він швидко змінюється, коли щось не подобається. Моментально. 

Собаки тримаються поруч, але жодна вже не гавкає і не підходить близько. Кліпають великими очима і машуть хвостами, проводжаючи. Та це все анітрохи не втішає. Я люблю тварин, але на безпечній відстані. 

А ці вовкулаки, з задертими лапами — майже в мій ріст! Пазурі такі, наче їх схрестили з ведмедем. І ці м'язи… ні-ні! Нехай будуть на відстані.  

І ось тільки моє серце входить у звичний ритм, щойно я переступаю поріг маєтку, як на мене знову скалить зуби чергова псина.

— Та ви знущаєтесь… — шепочу собі під ніс, прикривши очі.

— Тобі не завадить, — гмикає Ільяс. — Як справи, люба? — з обережністю торкається її, як жінки, а не тріпає за вухом, як тих. — Усіх уже покусала за п’яти?

І це звучить навмисно. Від його поведінки я закочую очі. Саме тому не одразу розумію намір чоловіка. Ільяс різко хапає мене за зап’ясток і тягне вниз, до морди собаки.

— Дай їй понюхати тебе. Ця дівчинка з характером. Справді може сцапати, — каже він, поки холодний, мокрий ніс упирається в мій кулак з усіх боків. — Своя, Шейло. Своя.

Вона зазирає мені в очі, її ніздрі тріпочуть, доки принюхується, а тоді розвертається й іде до м’якенького килима посеред великого холу.

— Така охорона і в кімнатах? — скептично дивлюся на чоловіка, коли він веде мене далі.

— Буде, якщо твоя поведінка стане неприйнятною, — попереджає він.

— То ти всіх коханок саджаєш на повідець? Без цього всі збігають? — не стримую іронічної зацікавленості.

Ільяс зупиняється на третій сходинці. Обертається й нагороджує мене таким колючим поглядом, що я мимоволі відводжу очі.

— Краще почнемо екскурсію з іншого, — каже він і міцніше стискає мою руку.

Ми проходимо кілька гостьових кімнат і обідні зони. Я озираюся, ледь встигаючи запам’ятовувати обстановку й деталі стриманого, мінімалістичного інтер’єру.

Ільяс відчиняє двері, приховані за кутом.

Коли я бачу сходи, що ведуть униз, мене ніби прибиває до місця.

Підвал. І це місце — не для зберігання вина чи консервації.

У маєтку Марата є такий самий. Звідси не повертаються. А якщо й повертаються — то вже схожі на тіні: зламані, покалічені…

— Ільясе… — шепочу його ім’я, коли він тягне мене вниз. Я трохи впираюся, не маючи жодного бажання бачити камери для тортур. — Я тебе зрозуміла.

— Невже? — він наполягає, смикаючи вже з силою.

Я ступаю за ним, втративши будь-який спротив.

Дивлюся під ноги. Не хочу бачити те, з чим і так тісно знайома.

Він відчиняє залізні двері й заводить мене в холодну, кам’яну комірчину. Стає за спиною, змушуючи відчути максимальний дискомфорт.

Пальці чоловіка підхоплюють моє підборіддя, підняв голову.

— Запам’ятай, — шепоче він мені на вухо, як диявол. — Щойно ти схибиш — це місце стане для тебе в’язницею.

Я ковзаю поглядом по камінню. Відчуваю задуху й запах плісняви, що лоскоче ніздрі. Тут немає вікон, ліжка чи туалету. Лише простір — у три кроки по периметру.

— Поки що ти мені подобаєшся. Не розчаровуй мене — і тоді все буде добре, — його долоня лягає мені на спину. — Гадаю, мені не треба демонструвати тобі приладдя катів. З цим ти вже знайома.

Я стою. Не кліпаю. Дихаю тихо й рівно, не відчуваючи нічого, окрім прийняття його правил. Інакше повернутися до рідного міста й брата просто неможливо.

Що ж… нічого нового я для себе не відкрила. Він не міг бути кращим за Марата. Будь він чоловіком з ніжним серцем і наївною душею, був би у цьому місці, замучений і мертвий. 

— А тепер на коліна, Красуне, — його наказ прошиває мене наскрізь.

Я приголомшено видихаю.

За мить відсікаю всі думки й відчуття — і роблю те, що наказано. Мої розчесані коліна торкаються брудної кам’яної підлоги. Біль яскравий, пекучий. Я терплю, зціпивши зуби.

— Бачиш, — зверхньо підкреслює він мою позицію, запускаючи пальці в моє волосся, — якщо тебе правильно замотивувати, ти можеш бути покірнішою за рабиню.

Я напружуюся, вгадуючи ривок. Він не змушує себе чекати — тягне не так боляче, як владно, чітко окреслюючи наші ролі.

— То ми порозумілися? — він заглядає мені в очі.

— Так.

— Розумничка. Ходімо, — його вуста прикрашає спокійна, тепла усмішка. Цей контраст прискорює ритм мого серця. — Покажу тобі свою спальню.

Він подає руку.

Я приймаю її.