Раді Вас бачити!

Ранок починається дивно. Я прокидаюся різко, ніби мене хтось смикнув за нитку, і кілька секунд просто лежу, дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти, що саме мене вирвало зі сну. 

Поруч порожньо. Ільяса немає, і це чомусь дратує сильніше, ніж мало б.

У душі стає легше лише на кілька хвилин. Гаряча вода змиває втому, але не думки. В голові знову та сама карта, ті самі маршрути, обличчя Дена у вікні, яке я бачила на екрані чужого телефону.

Я заплющую очі, впираючись долонями в холодну плитку, і змушую себе дихати рівніше. Треба заспокоїтися… Треба зібратися.

Десь на межі шуму води мені вчувається сторонній звук. Ледь помітний, глухий, ніби щось зачепили або поставили на місце. Я завмираю, прислухаючись, але крізь струмінь нічого не розібрати.

— Ільясе? — гукаю, трохи підвищивши голос.

Відповіді немає.

Я вимикаю воду. Накидаю халат і виходжу, на ходу витираючи волосся рушником. Замираю вже посеред кімнати, коли погляд чіпляється за щось нове у звичному просторі. 

На столику біля вікна стоїть піднос зі сніданком. Такий самий, який часто приносить Катерина. 

Кава ще гаряча, що свідчить тонка смужка пари. Кілька сендвічів. А у маленький вазочці гілочка з маленькими білими трояндами. 

Помітив також складену записку, не втрималась від посмішки. 

Підходжу до столику, скидаючи вологий рушник на крісло і знімаю з гілочки папірець. 

«З першим снігом, Красуне. Якщо змерзнеш — приходь. Я зігрію» 

Я здивовано вскидаю брови, а тоді переводжу погляд у вікно. Перед очима — все біле, холодне і чисте. Справжній снігопад наприкінці листопада, який зірвав останнє осіннє листя своєю хуртовиною. Сніжинки крупні, майже важкі, рясно кружляють навколо двору. 

Повертаюся до столу, взяв улюблену каву. Проте пальці так і тягнуться до бутонів білих квіточок. Несподівано стає так по-справжньому приємно і затишно, що я дозволяю собі на мить захлинутися спокоєм і приємним подарунком. 

Я вже збираюся сісти в крісло й поснідати, коли погляд чіпляється за футляр на ліжку. Невеликий. Чорний. Акуратний. Перев’язаний широкими чорними стрічками з бантом.

Підходжу ближче, ніби від цього залежить, що саме опиниться всередині. У низу живота приємо все стискається. 

І що ж він задумав? 

Кришка піддається легко, коли я облизую губи у передчутті чогось цікавого. 

А за мить весь світ зіщулився до цієї коробки. 

Спочатку я не розумію, на що дивлюся. Мозок відмовляється складати це в цілісну картину, вперто шукає інше пояснення, щось звичне, безпечне. Дихання перехоплює, коли я роблю крок назад. 

Пальці. Кілька пальців, складених у коробці, наче якийсь огидний жарт.

Повітря різко закінчується. Я хапаюся за край ліжка, але не відводжу погляду.

Ні. Це не може бути… Не може!

У пам’яті різко спливає обіцянка Марата, від якої тоді підкосилися ноги.

Серце падає кудись вниз, залишаючи після себе холодну порожнечу. Я дивлюся і не бачу нічого, окрім цієї коробки, і того, що вона означає. 

Обертаюся на сніданок, який принесли у час, коли я була в душі, як… і це. 

А потім щось ламається. Різко. Без попередження.

Страх згортається в одну точку і зникає, поступаючись місцем іншому — гарячому, різкому, неконтрольованому.

Я захлопую футляр так сильно, що звук віддається в скронях. Рука сама тягнеться до тумбочки, де лежить знайомий, холодний метал. Пістолет.

Виходжу з кімнати, майже не відчуваючи підлоги під ногами. Я збігаю на перший поверх, пролітаючи кілька гостьових. 

— Катерино! — голос зривається сам, без будь-якого контролю.

Вона з’являється швидко, ніби була поруч і очікувала на мене. Спокійна, зібрана, з тим самим виразом обличчя, який я бачила щодня — легка зловтішна посмішка і холодний погляд. І це остаточно зриває залишки стриманості.

Я підходжу впритул, хапаю її за одяг і притискаю до стіни.

— Гадаєш, якщо я спустила тобі з рук ті пустощі, то ти можеш мене тортурувати?! — слова вириваються хрипко.

Вона наче не одразу розуміє, що відбувається, і цей короткий збій лише підливає масла у вогонь.

— Валеріє, я…

— Не бреши! — я піднімаю пістолет, втискаючи дуло під її підборіддя. 

В її очах з’являється страх. Справжній. Не награний. Але це вже нічого не змінює.

— Де він?! — голос зривається. — Попереджаю лише один раз. Або ти відкриваєш рот і говориш, або ж замовкнеш назавжди. 

Вона намагається щось сказати, але в цей момент між нами різко встає чоловік. Сильні руки хапають мене за зап’ястя, збиваючи приціл.

— Ти що робиш?! — різко лунає над самою головою.

Я смикаюся, намагаючись вирватися. Світ звужується до цього руху і тиску чужих пальців на моєму зап’ясті.

Палець зісковзує.

Постріл розриває тишу.

Звук оглушливий, змушує всіх здригнутися.

Чоловік переді мною різко сіпається. Хватка слабшає. Він робить крок назад. Не одразу розуміє, що сталося, а на його білій сорочці швидко розпливається темна пляма.

Куля влучила прямо в груди.

Він впирається спиною у стіну й повільно сповзає вниз.

Я завмираю.

Дивлюся, як він падає. На кров, що розповзається по тканині. На Катерину, яка щось кричить, але слова губляться через шум у моїй голові. 

Вона кидається до нього, затискає рану тремтячими руками, але кров все одно проривається крізь пальці — густа, темна, надто швидка.

Задіта легенева артерія — це єдине, що чітко відгукується в голові.

Я відступаю на крок, стискаючи пістолет так, що німіють пальці.

І тільки тепер до мене починає доходити. Я щойно вистрілила... Хто він?

— Що ви… Валерія! Допоможіть! Ви ж лікарка! — голос Катерини зривається на крик. Вона захлинається сльозами. — Прошу вас… врятуйте його! Я клянуся, я нічого не робила!

Чоловік на підлозі починає задихатися.

Це повертає мене в реальність.

Я різко озираюся, хапаю ковдру з дивану і падаю на коліна поруч із ним. Притискаю тканину до рани, намагаючись хоч якось зупинити кров.

— Клич Дока, — коротко кидаю, навіть не дивлячись на неї. — Швидко. У нього мало часу. 

Я підвищую голос, коли бачу, що вона ледь тримається на ногах.

— Біжи!

Катерина зривається з місця, залишаючи за собою криваві сліди на підлозі.

Руки ковзають. Я посилюю натиск, намагаючись хоч трохи зупинити рясний потік крові, але пальці тремтять. Дивлюся на незнайомця, боячись відвести погляд бодай на секунду.

Дихання збивається. Серце гупає так, ніби вирветься назовні.

— Якого біса тут відбувається? — різко звучить голос Ільяса. Він з’являється з-за кута так швидко, ніби біг, і завмирає на порозі, оцінюючи картину за одну секунду.

Я піднімаю на нього очі. Сльози самі збираються, розмиваючи все переді мною, але я навіть не намагаюся їх більше стримати.

Слова застрягають десь у горлі.

— Я…

Повітря не вистачає. Ковтаю, намагаючись зібрати думки, але вони розсипаються.

— Я не знаю…

Голос зривається.

— Я не знаю!