Раді Вас бачити!

Прокидаюся пізнім ранком. Спочатку збентежено оглядаюся, зустрівши тільки другу половину холодного ліжка, а тоді знову опускаю голову на подушку.

Посмішка з’являється на губах — від приємної втоми, від спогадів, від того, як легко й тепло мені зараз.

Незважаючи на те, що чоловік зник, настрій у мене піднесений. Потягуюся, відчуваючи кожен м’яз, і задоволено позіхаю. Зрештою, ніч була… насиченою. І я давно не почувалася настільки живою зранку.

Приймаю ванну, щедро вспінюю воду і м’яко занурююся в тепло. Лежу так півгодини, ледь не засинаючи. Тіло рухається легко, очі палають якимось внутрішнім вогнем, а сліди на шкірі — ті, що залишилися після ночі — викликають дивне, майже некероване хвилювання, коли я бачу їх у дзеркалі.

Що ж… Сподіваюся, що тепер, коли я потраплю пану Аскерову на очі, в нього буде менше бажання залишити в мені свинець.

Я вперше за стільки днів торкаюся косметики й приладдя для укладки. Одягаю сукню, перекидаю хвилясте волосся на плече, і шукаю зручні підбори. 

Енергії стільки, що хочеться виплеснути її десь у торговельному центрі через шопінг, у квітучому парку на прогулянці, а потім у кав’ярні з какао і якимось смаколиком.

Зовсім не очікую натрапити на зачинені двері. Розгублено шукаю ключ-карту — марно. Набираю номер ресепшену, але слухавка мовчить. Гудка немає.

Трохи подумавши, і втративши терпіння, починаю гупати в двері з надмірною силою. Тільки після здійнятого галасу двері відчиняються.

І яке ж моє здивування, коли я натикаюся на знайому, похмуру фігуру на ім’я Ігор.

— Вгамуйся вже, — холодно кидає він мені в обличчя.

— Якого біса? — зриваюся на крик, ледь встигаючи стати в проході, щоб не дозволити чоловікові знову заперти мене в номері.

— Вертайся і не галасуй, лікарко. Хан скоро прийде, — бурмоче він, і хоч у коридор не пускає, руки — розпускає.

Він штовхає мене з надмірною силою — без вагань, без тіні сумніву. Я перечіплююся через килим і падаю на коліна вже у номері, глухо вдаряючись об підлогу. Повітря виривається з грудей різким видихом.

Двері грюкають. 

Замок клацає.

Кілька секунд я просто стою навкарачки, намагаючись осмислити, що щойно сталося. Потім знімаю взуття. Підводжуся, кривлюся від болю. Колготки порвані, коліна здерті й трохи кровлять. Перші кроки даються важко — кульгаю, поки не звикаю до пекучості.

Починаю шукати телефон. Звісно, що його немає взагалі. Тепер не дивно, що я його не знайшла, коли збирала сумочку.

Напружую мозок, намагаючись знайти хоч якийсь вихід. Погляд падає на телевізор. Не поспішаю радіти — попередні геніальні ідеї були провальними. Але… Ця може спрацювати.

Я вмикаю телевізор, знаходжу меню і відкриваю браузер через готельний Wi‑Fi. На диво, сторінка завантажується.

Не такі ви вже й розумні, бовдури…

Але радість триває рівно дві секунди. Бо наступне питання — що тепер?

Взагалі, все майже за планом. Ось тільки я ж сиджу тут, як у клітці, без жодних пояснень! А як пан Аскеров заявиться, щоб… знищити мене? Ні, не думаю. Став би він чекати, поки я висплюся? Хоча, враховуючи його маніпулятивні ігрища, може і не таке.

Марат навіть не відповість на моє безглузде повідомлення. Єгор… хай йому грець! Він ніколи не читає повідомлення вчасно, йому треба дзвонити. Та й на що жалітися? На те, що наші дії врешті довели мене до ліжка Ільяса, що було одним із варіантів? Пояснення будуть марні й нелогічні. Але і чоловіки без відомих причин не запирають жінок, приставляючи до дверей охорону! 

Щось не так… відчуваю. Треба дерти кігті.

А я така зла, що аж пальці сверблять. Невже було складно зі мною просто поговорити? Залишити номер телефону? І той самий мій телефон для зв’язку? Не випаруюсь я, врешті-решт, з цього грішного світу, скориставшись чоловіком у ліжку!

Коліна сверблять, той верзило за дверима дихає мені в спину навіть крізь стіну — і все це наштовхує на дуже цікавий розвиток подій.

У пошук браузера вбиваю: викликати поліцію онлайн. Мене одразу перекидає на спеціальні форми Національної поліції.

Гмикнувши під ніс, починаю набирати повідомлення через кнопки пульту. Повільно, незручно, по букві, але вперто. Виходить дуже схвильоване повідомлення, з адресою, з благанням про якнайшвидше прибуття…

І з кожним натиском кнопки мене накриває одна думка: а чи вийде переграти?

Пальці болять від клацання, нерви на межі, але я тисну на зелену кнопку, хоча в голові вона для мене — червона.

Екран завмирає на секунду. Потім випадає маленьке віконце з повідомленням, що мій запит прийнято і я маю почекати на допомогу. 

— От і все. Finita la commedia, — шепочу я, відчуваючи, як у грудях піднімається хвиля зловтішного задоволення. 

Я йду до ванної, де бачила аптечку. Вмощуюсь перед телевізором і обробляю наслідки своєї спроби злетіти на зовсім не літаючому килимі.

Доводиться навіть пластир ліпити…

Склавши руки на грудях, відхиляюся на спинку дивана, дивлячись на сторінку онлайн-форми. Наразі — одна з найцінніших картин, які я бачила останнім часом.

За десять хвилин чую, як клацає замок і відчиняються двері. А вони швидкі! Випрямляю спину, посміхаюся, очікуючи появи людей у поліцейській формі…

Аякже! Чомусь моя доля сьогодні, як і вчора, вирішила пограти на моїх нервах і поцілити дулом просто в груди.

Пан Аскеров заходить у номер так, ніби це його власна територія. Спокійний. Зібраний. Небезпечний.

Погляд ковзає по мені, по телевізору, по пульту біля мого стегна і моїх розбитих колінах. Але все ж повертається до сторінки браузера, якою я щойно так натхненно милувалася.

Його брова повільно піднімається саме так, що я починаю гадати: чи може ця форма на величезній плазмі стати моїм вироком?

— Ти що це… — каже він тихо, — розважаєшся?

Я сиджу, горло пересихає. Відвертаюся. Вже вдруге за півгодини кривлю обличчя від прикрої обставини й зітхаю.

— А що мені ще робити? — знаходжу я влучне запитання. Мій голос звучить твердо й обурено. — Мене закрили в номері без пояснень і жодного зв’язку. Твій пес жбурляє мене на підлогу, а ти бозна-де! З моїм телефоном!

Ільяс підходить ззаду й спирається руками на диван — бачу це боковим зором.

— Ти могла почекати, Красуне, як і було наказано, — говорить зі смішком. — Невже не зрозуміло, що ми з тобою ще не закінчили?

— Я не собака, якій дають команди, — огризаюся. Встаю і дивлюся йому в обличчя, розсерджена до межі. — І тим паче не твоя власність, щоб чекати у чотирьох стінах!

На мить у його очах спалахує знайома іскра. Не злість і, навіть, не роздратування. Щось глибше, і чого я не встигаю розпізнати.

— Поліція вже в дорозі, — кажу я, і це не може не звучати як виклик.

Він пробігає по мені прискіпливим поглядом, трохи затримуючись на колінах. Коли знову ловить мій погляд, посміхається.

— Тим цікавіше.

— Що саме тобі так цікаво? — процідила крізь зуби.

 Ще трохи — і я зірвуся на нотацію про мораль, етику і здоровий глузд.

— Як ти будеш виплутуватися з цього становища, — знизує плечима чоловік, а в очах танцюють чортята.

— З якого це дива я маю це робити? — питаю. 

І хоч всі аргументи на моєму боці… Але щось підказує: десь я схибила. І це його не просто тішить — це його розважає.

— Мабуть, з того самого, що це саме ти хочеш підібратися до мене ближче. Як же ти це зробиш, якщо я буду під вартою?

Я відкриваю рота, видаю дивний зойк від тихого шоку. Розумію, що я так і залишилася дурним, наївним дівчиськом. Ця думка добве мізки, як дятел нещасну деревину. Напористо і гучно. 

Тільки зараз нарешті розумію, що йому просто цікаво грати зі мною. Спостерігати. Підштовхувати. Використовувати кожну обставину проти мене самої.

Прищурюю очі. Він лише сіпає кутиком вуст. Насмішкувато так, знущально. 

Що з ним не так?

Відколи це один із впливових людей у кримінальному середовищі, чоловік, який бачив більше смертей, ніж навіть я можу уявити, — розважається, як хлопчисько? І відколи я, зібрана, логічна, з болем у серці й тягарем на плечах, опиняюся в таких абсурдних ситуаціях?

Він знає, що мені від нього щось потрібно. Знає, що я не випадкова. І точно вже перебирає варіанти того, хто може стояти за мною. Але він не робить жодного кроку, щоб справді мені нашкодити. Навпаки — поводиться так, ніби я для нього цікава задача, а не загроза.

Тепер питання не в моїх мотивах. Тепер я хочу зрозуміти його.

Навіщо йому тримати поруч людину, якій він не довіряє? Навіщо давати мені доступ до себе, знаючи, що я можу обернути це проти нього? В цьому просто немає логічного сенсу.

— Здається, ти знаєш більше, ніж я хочу, — говорю впівголоса, збираючи думки до купи. — Будь-хто інший уже прибрав би мене зі свого шляху, але ти… провів до ліжка. Повернувся. Тож навіщо я тобі, пане Аскеров? 

Ільяс коротко веде підборіддям — відповідь без слів. Я влучила в точку, хоч і не розумію всього сенсу.

— Я завжди тримаю ворогів ближче до себе, — каже він рівно. — Тим паче, коли вона — моя коханка.

Ця заява збиває з пантелику.

— Перепрошую? — намагаюся не видати здивування.

— Ти почула, — його погляд зверхній, холодний, майже крижаний.

— Я почула факт, але не пропозицію, — намагаюся зрозуміти, наскільки він серйозно налаштований на подібний розклад ролей.

— Справді думаєш, що я буду питати дозволу в людини, яка прийшла по мою душу? Красуне, від сьогодні ти стоїш поруч зі мною. Принаймні, поки я не дізнаюся про тебе все, що мені потрібно.

Його голос, погляд, риси обличчя змінюються в одну мить. Тепло зникає. Залишається лише зібрана сила. Саме зараз переді мною стоїть той, до кого я шукала шлях. І він геть не той коханец, який зваблював мене вчора. 

— Є питання? — його тон — як останній цвях у кришку моєї труни.

— Ні, — твердо відповідаю. 

Провокувати його зараз не те, що нерозумно, а небезпечно. 

— Чудово. Збирай речі, які потрібні, і поїдемо.

— А як же… 

Питання про поліцію майже зривається з язика, але я стихаю, наштовхнувшись на його колючий погляд. Серце йокає в грудях. Але саме це повертає мене в мій звичний стан — байдужості.