Раді Вас бачити!

Ільяс

Я відкидаюся на спинку крісла, провівши долонею по обличчю. Очі печуть від втоми, відчутно нудить від кількості кави і табаку. 

У приміщенні, яке завалено технікою і моніторами, немає чим дихати. 

— Ще раз, — кидаю коротко.

Макс мовчки прокручує записи. Камери у маєтку, пересування персоналу. Відео з посту. Ті самі кадри, які я вже бачив десятки разів за останні дні.

Нічого. Жодної зачіпки.

— Навіть відбитку немає, — Макс сердито запихтів. 

Хтось не лише навмисно, але і вміло стер будь-який слід.

Я стискаю щелепу, не відводячи погляд від екрану. 

— Все чисто, — тихо каже він собі під ніс. — Послухай… — Макс підтискає губи, помітив мій уважний погляд. — Я тут провожу майже весь час. Ти ж не думаєш, що це я? 

Він нервово хмикає, засумнівавшись в моїй довірі. 

— Годі тобі, Максе. Єдине логічне пояснення, що тебе обійшли — це взлом твого сервера. А це могло статися будь-коли. 

— Але навіть сліду взлому немає…

Я знаю його дуже давно. Розбираюся у його житті більше, ніж у своєму. А він неодноразово вставав на мою сторону, захищав спину і сперечався, якщо його щось не влаштовує. 

Хтось знає, як ми діємо. Як думаємо. Куди дивимося в першу чергу. І випереджає на крок. Те, що хтось безпосередньо дуже близько — я в цьому певен. Як і в тому, що Макс скоріш відкусить собі руку, ніж впустить когось у систему. 

Я підводжуся, відійшов до столику, де стоїть свіжозварена кава. Погляд ковзає по вікна, там здіймається черговий світанок. Я відкриваю його, щоб впустити свіже повітря, на що Макс невдоволено знову накидає на плечі своє пальто. 

— Що там з Дмитром? Є якісь новини? — змінюю я тему. 

— На зв’язку. Чекає команди, — відразу відповідає Макс. — Переміщень не було. Хлопець все ще в полі нашого зору. 

Я коротко киваю, задумавшись. 

— Треба навести трохи безладу. Як тут, так і там. 

— Ти ж розумієш, що найманці можуть перемістити хлопця? — втомлено нагадує мені про ризик.

— В нас достатньо людей, які ведуть спостереження. Я хочу побачити як Мирон протидіє на мою дію. Гадаю, також можна спробувати знайти нашого щура інакше... Складнощі тільки в одному — у людях. 

— А може обійдемося без загадок, Хане? В мене і так голова закипає, — бурчить Макс.

— Мою розмову з Валерією чула як охорона біля кабінету, так і… — моє серце здригається, коли я знову згадую її оглушливий, болісний вереск у підвалі, — так і її крики внизу. Гадаєш, охорона не треплеться? 

Він голосно пирхає. 

— Та жінки краще тримають язик за зубами! — закочує очі Макс, який зазвичай знаходиться охорони. — До чого ти ведеш? 

— До того що можна прослідкувати сарафанне радіо. Хто і що кому казав. Підсадимо нашу квочку, яка зазвичай приносе новини. Катерину. 

— О ні! — він хитає головою. — Та вона з головою не друже! Я все ще не розумію, нащо ти її тримаєш у маєтку. Ледь не щодня йде до мене зі скаргами на покоївок, змушуючи показувати яка з дівок пропустила пильний куток. 

— Катерина не найприємніша жінка, і дотошна у деталях… Проте вірна мені. 

— Ти хотів сказати — вірна Марго? — виправляє мене Макс, скептично гмикнув. 

— І Марго теж, — визнаю я. 

— Не забув, що Катерина навмисно тиранила твою жінку? Сумніваюся, що через свій недолугий характер... Слухай, а може Марго причетна до цього? Руда ще те стерво. 

— Якщо причетна, щур все одно зараз десь тут. Хтось із персоналу. Спершу треба його прибрати і зробити безпечний простір для Валерії і її брата, який незабаром до нас приєднається. 

— Гаразд. Це зрозуміло, але навіщо порушувати тишу на Заході? 

— Треба показати, що я не граю. Я погрожував Валерії прибрати її брата, якщо вона мовчатиме. Зіграємо з нею чергову виставу у підвалі, що підніме градус напруги. Потім зробимо постріл у вікно. Мирон почне діяти, але ми будемо напоготові. 

Макс качається на пружній спинці крісла.  

— Здається, я починаю розуміти, — він звужує очі. — Щур може спробувати вивести нашу полонянку з маєтку, якщо Мирон відчує небезпеку. А як захоче зберегти ще й свій важіль — може вивести хлопця, а перехватити їх у дорозі простіше, ніж зараз... 

Щось на кшталт цього. 

— Є кращі варіанти? 

— Ні, але… Ми можемо когось із них втратити. Хоч ти і перетасував карти, і може Мирон вже нервує, проте насправді зараз він керує ситуацією. 

— Як добре, що він про це не знає, — я зітхнув, розуміючи, що ситуація дійсно складна. Особливо, коли я хочу отримати все і обійтися без втрат. — Вдаримо по Заходу. Нехай починає розуміти, що моя люба дружина почала здавати його позиції. 

— Що, як він вирішить прибрати їх обох? 

— Якби хотів — в нього був не один шанс це зробити. Мирон грає, і на жаль його мотиви нам невідомі, — дратуюся я, не в змозі зрозуміти, що відбуваються в його голові насправді. 

— Хане, здається Мирон бачить набагато більше, ніж ти показуєш. І якщо він рахує Валерію твоєю слабкістю… — Макс важко на мене дивиться, — то ніколи не випустить її із своїх лап. Цей психопат обіграє всіх нас. 

Якщо він правий… Якщо Мирон дійсно прорахував мої дії, то безпеки немає навіть тут. 

Ми здригаємося від різкого дзвінка. Макс лається, підхопив телефон, рявкнув у слухавку. Щось слухає, а наступної миті блідне, витріщаючи на мене очі. 

— Що ще? — напружуюсь я. 

— Наші бачили, як Мирон повернувся до резиденції на Заході. Він… покинув столицю вчора. 

Я сціплюю кулаки. Немає жодного сумніву, що хтось впливовий допомагає йому круто мене нагинати, заламуючи руки. І цей хтось точно сидить за моїм столом. В цій ситуації найдурніше, що я можу зробити — грати дипломатично. 

— Ти куди?! — Макс поривається за мною, коли я виходжу із службового приміщення. 

— Скликати нараду, — кидаю через плече. — І звільнити місця для нових партнерів.

— Хане! — він хапає мене за плече. — Ільясе, цим ти тільки підтвердиш, що останні дні були показухою. Подумай.  

— Чи не ти пропонував кілька років тому оновити партнерів? 

— Так, але не зараз! — різко відповідає Макс. — Ми навіть не уявляємо, що зробить цей покидьок. Половина партнерів підтримує Захід. Натиснеш зараз — отримаєш відкриту сутичку.

Хаос завжди знімає маски. І найкраще показує тих, хто готовий встромити ніж у спину.

Я дивлюся на нього кілька секунд, а тоді відвертаюся.

— Посиль нашу охорону. Як тільки збереться нарада — закривай територію. Ніхто більше не вийде з маєтку, поки я не знайду щура, — наказую, вже вирішив як діяти. 

Макс дивиться на мене з напругою, знаючи до чого призведе порушення мною ж встановлених правил. Та я більше не маю бажання чекати. 

— Провокуй Захід і приглядайте за хлопцем. Наведи такий безлад, у якому Мирон втратить перевагу. Дай Дмитру все, що потрібно. Але її брат сьогодні буде серед наших.

— Ільясе… будуть втрати. Наша система почне тріщати, а тоді...

— Працюй Максе! 

Валерія

— Що б ти не почула — ці стіни найбезпечніші у маєтку. Наступного разу я прийду з гарними новинами, Красуне…

Його слова досі звучать у пам’яті — тихі, майже невагомі, сказані так близько, що я відчула їх шкірою. Ільяс прошепотів їх уже після того, як ми відіграли свою виставу до кінця. Після мого крику, який розрізав тишу підвалу, після зім’ятого аркуша, що тремтів у пальцях, і рядків, які довелося читати вголос, зриваючи голос до хрипу.

Я впізнала кожну адресу — бази Марата. Ті самі, які годинами вивчала в кабінеті Ільяса, схиляючись над мапами.

Потім він обійняв мене. Міцно. Коротко. Наче це був не просто жест — а обіцянка, яку не можна було вимовити вголос. І відступив.

Важкі металеві двері зачинилися за ним із глухим звуком, який ще довго відлунював у тиші. Його голос одразу змінився — холодний, рівний, чужий. Накази, охорона, контроль. Усе, що мало переконати тих, хто слухає, що я для нього лише частина гри.

Але я вже бачила інше.

Коли він прийшов, у його очах була напруга. Майже зрив. Коли пішов — залишилася рішучість, з якою не торгуються і не ведуть переговори. З нею йдуть до кінця.

Минула доба.

Тиша підвалу мала б заспокоювати. Натомість вона тиснула. Повільно, невблаганно, наче стіни зсувалися ближче з кожною годиною. Я ловила себе на тому, що слухаю власне дихання, кожен шерех, кожен звук за дверима, намагаючись вгадати — це вже щось почалося, чи мені тільки здається.

Я намагалася відволіктися. Думати про щось інше. Про дрібниці, які не мають значення. Про будь-що, тільки не про те, який крок Ільяс зробить далі і чи не завадить це визволенню мого брата. 

Не виходило. Я все одно поверталася думками до Ільяса і Дена. І дивно… але я ні про що не шкодувала. Жодної секунди. Я знала, що він впорається. Що Ден незабаром буде тут. А я зможу побути з чоловіком у тиші — без крику, без цієї вимушеної гри.

Але тишу розривають залпові постріли десь у маєтку.

Я здригаюся, різко підводячи голову. Серце б’ється швидше, збиваючи подих.

Отже… почалося.

Найгірше — чекати і чути наслідки, на які я прирекла пана Аскерова своєю появою у його житті.

Знати, що все вирішується десь там, нагорі, і не мати змоги втрутитися. Не контролювати. Не бачити. Лише довіритися і триматися за його слова, як за єдину опору.

Можливо, вперше за довгий час я відчувала себе на своєму місці. Саме тому, що він там — бере цей удар на себе.

Я повільно видихаю, заплющуючи очі, намагаючись втримати цей стан і не дати страху прорости глибше.

Коли постріли відлунюють від стін підвалу, роблячи тишу гучною і тривожною, я більше не витримую. 

Я швидко дію.

Пальці ковзають по холодній поверхні, і вже за мить у руці опиняється уламок дзеркала — гострий, нерівний. Я замотую край у відрізок тканини, стискаючи імпровізовану зброю так, що біліють кісточки.

Якщо двері відкриються з ворогом на порозі — я буду готова до захисту.

Стаю навпроти, не зводячи погляду. Час розтягується.

А тоді двері різко розчиняються з металевим скреготом. Я здригаюся, але не відступаю.

— Ти?.. Але що…

— Тут небезпечно. Хутко за мною! — чоловік різко перериває, хапаючи мене за зап’ястя.

Скло в руці раптом втрачає сенс. Його пальці стискаються сильніше, тягнуть за собою — без пояснень, на яких немає часу. 

Нагорі щось пішло не так.