Раді Вас бачити!

Біля дверей кабінету Мирона я роблю глибокий вдих. У цьому коридорі завжди бракує повітря. І справа не в страху. Це — захист і спосіб не накинутись на покидька, який одним вечором зруйнував усе моє життя. А потім кинув у пекло не лише мене, а й невинну дитину — мого брата.

— Тільки гляньте… Наша лікарка піджала хвоста, — чую зліва. — Вже відчуваєш прочуханку від Мирона? Сподіваюся, цього разу він кинить тебе до нас на вирок. І тоді, суко, начувайся…

Я навіть не повертаюсь. Знаю цей голос. Знаю цю посмішку — слизьку, зловтішну. Цей пес, на прізвисько Тарган, ніколи не дивиться в очі. Йому звично кусати в спину.

— Стули рота, поки ще можеш говорити, — відгавкуюсь буденно.

У цьому місці навіть крихта слабкості — вирок. Особливо мовчання. А я вже давно не слабка. І всі тут навчені: якщо я щось обіцяю, то виконую. Лише довбні без мізків досі мене провокують.

— Коли перестанеш бути корисною… — його голос знижується до гарчання. — Краще біжи. І не озирайся. Тобі ніхто з нас не пробачив вбивство Лиса.

Я повертаю голову повільно. Ледь посміхаюсь, коли обличчя чоловіка викривляє лють на мій спокій.

— Він сам себе вбив. Не вмів тримати… найдорожче при собі. Дивно, що ти з усіх запам’ятав саме його. Їх була… дюжина? Щонайменше… Гадаєш, тебе омине?

Його обличчя смикається. Пальці зриваються до кобури. Запізнився. Мій пістолет вже націлений йому між ніг. Очі в нього на мить зрадливо бігають, і я це бачу.

— Подякуй Мирону, що він не любить гучних розбірок. Іншим разом я вже б нагодувала тебе свинцем, — кажу майже ласкаво. Так загроза звучить страшніше.

— Я молитимусь щоночі, щоб ти нарешті спіткнулася і влетіла у землю з діркою у лобі. Хоча, краще вже до ями. Кожен з нас воліє зробити з тобою тільки дві речі: трахнути і зарізати. Тож прикуси язика, перш ніж хтось відріже! — вичавлює він, втрачаючи маску спокою.

— Була там сьогодні, у ямі, — знизу плечима, — а ти чомусь посоромився втрутитися, тарганчику. То хто з нас має бігти, не озираючись?

Позаду клацають двері. Перед нами з’являється Марат.

— Валеріє, — сухо звертається він до мене. — Заходь вже, поки я теж не вирішив, що в тебе довгий язик.

Пес переді мною напружується, випрямляється, як школяр на уроці. Він не встигає ні зібратись, ні вийти з образи — ковтає злість, мов нерозжовану кістку.

Слабак.

Я повільно ховаю пістолет назад у кобуру — під халатом, що розстібнутий навмисно для тих ситуацій. Нагадувати усіляким потворам, що я не беззахисна приходиться регулярно, як і чистити зуби.

Захожу до кабінету. До того, хто керує всім цим лайном. Мирон тримає двері відкритими, не зводячи з мене погляду.

— Бачу, що ти так і не навчилася заводити собі друзів, — каже він, коли я сідаю в крісло.

Чоловік обходить стіл, неквапливо займаючи своє місце. Поза як завжди впевнена. Контроль — абсолютний.

— Друзів убивати важче, — я зустрічаю його погляд. 

Марат ледь киває, приймаючи мою відвертість.

— Тарган мав рацію щодо Лиса. Його смерть тобі не пробачать.

Я повільно розтягую губи в лукавій усмішці.

— Я погодилася брати участь у твоїх іграх, Мироне. Але коли і з ким розсувати ноги — це вирішую я.

Голос мій спокійний. Я більше не граю в підлабузництво. Марат схиляє голову, піднімає брову. Оцінює. Вивчає. І цим трохи тисне.

— Принаймі — у клані, — додаю я тихо, крізь зуби. 

Вбити когось чи звабити? Давно вже не проблема. А втішати його псів — справа повій. 

— Ти відстояла свою гідність. За це я не караю, Валеріє, — визнає він зрештою. — Але я не дозволю розмахувати скальпелем по горлянках моїх людей, як і шпигувати їх кулями. Не розчаровуй мене.

— Звісно, Мироне. Я дію тільки в критичних ситуаціях, — киваю. — То навіщо ти мене викликав? 

— Ти мені потрібна в одній справі. У столиці, — сухо відповідає він, розкриваючи теку перед собою.

Дістає фотографію. 

— Знаєш, хто це?

Він підсовує знімок ближче. Я нахиляюся до столу, щоб краще роздивитись зображення. 

Чоловіка сфотографували збоку, у фітнес-центрі, біля матів. Момент, коли він замотує червоні бинти навколо долонь. Рух зосереджений, напружений. Погляд опущений, але наче відчувається: він знає, що на нього дивляться.

— Не бачила, — відповідаю, не піднімаючи очей.

— Тоді заочне знайомство, — ледь чутно гмикає Мирон. — Ільяс Аскеров, відомий під прізвиськом Хан. Одна з ключових фігур у клані Малина. Той, хто вже починає заважати мені в справах — і той, хто володіє інформацією, що може стати вирішальною для нашого майбутнього. Ти завербуєш його для мене.

Я беру фото. Пальці ледь торкаються країв, але увага вже не на сухих фактах і рядках досьє.

Він… привабливий. Дуже. Але не тією красою, що кидається в очі — а тією, що тримає на відстані. Небезпечною.

Кремезне, треноване тіло. Пружна, впевнена постава. І ці татуювання, що вкривають руки, плечі, шию — вони говорять більше, ніж будь-який вираз обличчя. Про досвід. Про вибір. Про те, що він теж не з тих, хто живе в білому світі.

— У якому сенсі — завербуєш? — уточнюю, нарешті відкладаючи фото на стіл.

Мирон не відповідає одразу. Дивиться довго і занадто уважно.

— Ліквідувати його не вигідно. Ти маєш підібратися до нього якнайближче. Завоювати довіру. Я планую об’єднати частину нашого клану з Малиною. Але він — єдиний, хто проти через мої зв'язки… які йому не подобаються. Здається, Ільяс щось на мене має. Щось серйозне. І я не можу дотягнутись до нього напряму, не підставивши себе. Ти будеш моїм шляхом у його барліг. Мені треба дізнатися, що він має на нас і знайти його слабке місце.

Між нами опускається тиша. Туга, в'язка. Мов перед розтином, коли всі вже знають, що буде всередині, але ніхто не хоче першим торкнутися скальпелем. О так… дуже знайоме відчуття!

Я знову дивлюся на фотографію. Зітхаю і… гучно прискаю.

Серйозно? 

— Він мене не підпустить до себе. Не той тип чоловіків, і ти це знаєш, — переводжу погляд на Мирона, вже відчуваючи як щось виразно смердить у деталях.

Він дивиться на мене звично байдуже. Навіть коли готується кинути когось у вогонь. Хоча його байдужість поруч з ним майже завжди. 

— Ти права. Це не спрацює так, як із нашим мером. Знищити його напряму — підписати собі смертний вирок. Але спершу ти зацікавиш його настільки, що він сам захоче тримати тебе біля себе.

Іноді мені здається, що вбивці соціопату треба знімати фільми! Він завжди вигадує таке, що я навіть не можу уявити уві сні. 

— Я лікарка, Мироне. І вбивця. Я можу прибрати людину, не знімаючи халата, або звабити і, при необхідності, застрелити по дорозі до ліжка. Але я не граю в довгі ігри. Ти ж сам знаєш… я погано комунікую з людьми. Чесно скажу: я не впораюся.

— Впораєшся, Валеріє. З запалом і вірністю, як завжди, — голос його ледь змінюється. Тепер у ньому з’являється отой неприємний тон, що завжди веде до погроз. — Бо саме ти здатна йти до кінця і переступати межі. Робити те, що потрібно. Заради виживання, і, звісно, спокою твого брата.

Його очі блищать нездоровим задоволенням. Він насолоджується моментом.

— Ти наражаєш мене на кулю в лоба.

— Можливо, — знизує плечима. — Троє дівчат уже спочивають у могилі. Шльондри йому не цікаві, як і світські ляльки. Розумничок і цнотливих теж ігнорує. Але ми з’ясували дещо інше. Його приваблює сила. І саме тому — ти доведеш справу до кінця. 

Мене сковує напруга. Він уже все вирішив. Я можу сперечатися і тоді він почне тиснути. Почне говорити про Дена більш страшні речі, що я неспроможна вислухати без сіпаючого ока і бажання знищити весь цей гнилий світ.

Але… якщо я дійсно не впораюсь?

Цей чоловік — рівень вищий за Марата. До самого Марата я звикала два роки. Вчилась виживати, маніпулювати, триматися. А тут зовсім інше. Це схоже на… самогубство. 

— Якщо зі мною щось станеться…

— Твій малий піде слідом, — перебиває він, навіть не спробував запевнити у його безпеці. Просто факт, оголений до кістки.

— Гаразд, — я стиха видихаю. — Який план?

— Те, що ти любиш найбільше. Помста, — Мирон усміхається. Тією самою усмішкою, яка досі викликає у мене мурахи по спині.

— Я підібрав ці кандидатури спеціально для тебе. Це ті, хто був у боротьбі за владу над моїм містом. Ті, хто тієї ночі… був на складі чи відправив своїх людей. Хто стріляв у твого чоловіка.

Я випрямляюсь, повільно, мов хребет шукає рівноваги.

— Ти знаєш мене, Мироне. Я не вірю в пусті балачки. 

Марат усміхається. Підштовхує до мене теку.

— Почитай. Там досьє на це угруповання. Їм займався Артем. Саме він виявив у наших рядах шпигунів. Але деякі з них встигли втекти. Гарний розклад, чи не так? 

Я беру теку. Відкриваю. Пальці повільно перегортають сторінки… і я завмираю.

Рядки, помітки… його почерк. Ті самі завитушки на полях, ті ж дивні скорочення, які я впізнаю з першого погляду.

Я піднімаю очі.

— З чого почнемо?