Раді Вас бачити!

5 років тому 

П’ятниця. Нарешті.

Після безкінечного тижня в лікарні увійти додому і впасти на диван, простягнув кінцівки — наче ковток свіжого повітря. 

Ще пів року тому я тішилася, що не знайшлося кращої кандидатури на посаду головного лікаря! Але тепер… Я — загнана собака, яка весь час біжить і лається. А фінішувала навряд чи переможно, бо тепер ледь дихаю…

Та сьогодні наш день із чоловіком! 

У п’ятницю ми скасовуємо всі справи й о сьомій приходимо додому, приймаємо душ, переодягаємося і одразу рушаємо у ресторані. Легка вечеря, келих вина, знайомі залицяння... А коли опиняємось на порозі нашого гніздечка — одяг злітає ще до спальні.

Цей ритуал працює вже рік. 

Якось я зізналася Артему, що боюся того моменту, коли наше кохання стане звичкою. Коли поцілунки стануть формальністю, а секс під ковдрою — новою нормою. Він тоді розсміявся і пообіцяв, що цього ніколи не станеться. Ми саме сиділи у ресторані, а ніч закінчилася пристрасним коханням… просто на кухні.

Зранку Артем сказав: — Це має стати нашою традицією.

І вона прижилася. Щоп’ятниці він не веде мене до спальні після ресторану — вигадує щось провокативне, розбещуючи нас обох. Я ще з обіду думаю про вечір, ніби вперше.

Чекаю на дзвінок від чоловіка, бо він вже затримується і коли телефон нарешті здригається в руці — миттєво хапаю його.

— Лєро! — верещить мій молодший брат. — Я хочу морозиво, а Марина не дозволяє!

— Ми ж з тобою домовлялися, що солодке — до п’ятої. А зараз майже восьма, — бурмочу, поглядаючи на годинник. 

Артем досі не подзвонив… Це не наша норма.

— Якщо хочеш, щоб я залишився сьогодні з Мариною — то плати за мою гарну поведінку морозивом! — мене нахабно шантажують.

Я зітхаю. Це все Артем винен! Кілька місяців тому він помилково розповів Дену, чому саме в п’ятницю той має залишатися з нянею до суботи. Без подробиць, звісно, але малий зрозумів більше, ніж треба. І тепер тисне.

— Дозволю, якщо зробиш уроки з Мариною сьогодні ввечері, — усміхаюсь з лукавинкою. Я не звикла грати за його правилами.

Дениско вагається. Я терпляче чекаю, роздивляючись манікюр — свіжий, ідеальний, рожевий нюд.

— Гаразд, — бурчить він, наче згодився на тортури заради морозива.

— У вас усе добре? — питаю м’якше.

— Ні. Я як заручник! Тут навіть морозиво треба вимолювати!

— Правила є правила. А тепер передай Марині мої умови. Так, щоб я все чула, — тягнусь до пляшки й наливаю ще трохи натурального соку у келих.

Слухаю, як він верещить у слухавку. Не сердито, скоріше по-дитячому — вередливо. Маленький демон буває надзвичайно впертим. Якщо незручно йому — незручно буде всім.

Я прощаюсь із братом, невдоволено зиркаючи на годинник. Беру келих і переходжу до вікна, набираючи номер чоловіка. За рік він не пропустив жодної п’ятниці. Жодної. І тому ця — вже бентежить.

Телефон вимкнений. Я вдивляюся в темну парковку — його машини нема. Артем запізнюється, але я ще готова почекати. 

Задумливо проходжу вітальнею, зупиняючись перед дзеркалом. Сукня, яку я вважала ідеальною — здається чужою. Локони втомлено випрямляються. А підбори тиснуть так, що хочеться вити.

Дві години — мов у тумані. Телефон мовчить. Півтора літра соку вже розчинились у мені разом із настроєм. Я роздратована, як поранений дракон. Ніякого вже сексуального настрою і хтивих думок — суцільне роздратування. 

Невже так складно було попередити?

Я знімаю туфлі, зриваю сукню, закручую волосся у пучок і вдягаю халат. Навіть якщо він з’явиться просто зараз — розраховує хай не на поцілунки, а на гучного прочухана!

Коли минає одинадцята, я вмощуюся на дивані. Вмикаю якесь дурнувате шоу, щоб трохи прибити тривожні думки. І щойно я починаю втягуватись у яскраві сварки героїв на екрані… Клац. 

Двері квартири відчиняються.

Мить думаю, що сидіти і мовчати найвигідніша позиція невдоволеної жінки. Але я надто роздратована, щоб удавати байдужу. Підхоплююсь і прямую до коридору.

Келих з водою, затиснутий у руці, розлітається об підлогу, коли я бачу їх. Троє кремезних чоловіків стоять у нашій квартирі. Двоє з них тримають Артема під руки.

Я кліпаю, мов осліплена спалахом. Очі відмовляються вірити, мозок не встигає наздогнати. Все виглядає як поганий жарт з фільму с кровожерливим сюжетом.

Сорочка Артема просочена кров’ю. Не пляма, а кривавий тягучий розлив — темний, важкий, тривожний.

— Твоя жінка? — питає один з них. 

Його голос сухий, холодний, наче сталь, яка тільки-но торкнулася шкіри. Погляд — ще гірший: байдужий до болю, до мене, до самого життя.

— Лєро… — хрипко шепоче Артем.

І я зриваюсь.

Пробігаю повз розкидані уламки бокалу, босі ноги ковзають по підлозі. Мені байдуже, що халат майже розв’язався і ледь тримається на плечах. Байдуже, що чужі чоловіки спостерігають. Байдуже на все, крім нього.

— Що це? Що з ним?! — я хапаю Артема за обличчя, намагаюся втримати, втуплююсь у рідні очі, шукаю в них бодай одну відповідь. — Скажи мені, що з тобою, чорт забирай!

Його хилитає, руки безсило звисають на чужих плечах. Він не може надовго втримати мій погляд. Ослаблений, ледь дихає. 

Той самий чоловік, із крижаним голосом, грубо перехоплює мене, стискає плечі.

— Замовкни, — наказує, через що в мене вже сіпається око від обурення. — Він схопив три кулі.

Три кулі… Кулі?!

Мене зсередини наче кригою вкрили. Руки тремтять, у вухах гул. Але я вловлюю головне — він ще дихає. 

— Кохана... — шепоче Артем, намагається посміхнутися, хоч губи вже сірі. — Я лише… ходи до мене…

Я роблю крок назад. Треба відкинути все зайве — шок, паніку, а тим паче роздратування. Треба увімкнутися.

— На кухню, — я різко показую пальцем у потрібний напрямок. — На стіл! Швидше!

Я обертаюся до того, хто, здається, головний:

— Дзвони в швидку. В нього друга позитивна група, нехай з собою везуть. Я зроблю все, що зможу, поки приїдуть.

Він киває. Неквапливо так… Руки навіть з кишень не виймає.

— Маєш час на знайомство? — криво усміхається.

Я мовчки розвертаюся і біжу на кухню. Ноги ватяні, але тіло рухається. Автоматично, без зупинок. Професійна пам’ять сильніша за страх.

Чоловіки вкладають Артема на наш обідній стіл. На ту поверхню, на якій ще вчора була накрита гаряча вечеря для нашої маленької родини, а сьогодні — він, закривавлений і безсилий.

Я проштовхуюсь між ними, відчуваючи спини, плечі, холодну тканину курток — все здається ворожим.

Рву сорочку чоловіка, не думаючи про ґудзики. Все, що важливо наразі — це час. Кров блищить на грудях і животі. Гаряча, густа. Дві кульові бачу. Одне — в плече. Інше — у бік, ближче до печінки. Я вже рахую секунди, щоб зрозуміти скільки часу в мене є до смертельної крововтрати.

Шукаю третє поранення. Погляд ковзає вниз. І тільки тепер бачу, що на чорних брюках пляма, яка промочили тканину аж до п'ятки. 

Три кулі!

Де? Коли? Хто і навіщо?!

Відколи це в менеджера з продажу автомобілів стріляють?

Мені треба хоч якось зменшити крововтрату. Утримати його свідомим. Притиснути артерії. Оцінити дихання. Виграти час... В усьому тілі — крик, але мозок працює чітко.

Кидаюся до аптечки. Вона завжди під рукою — лівий верхній ящик, поруч із кавою. Вата, бинт, ножиці… Пінцет, спирт. Я хапаю все, що може бодай наблизити мене до умов операційної. 

— Артеме, дивись на мене. Не засинай! — я притискаю пальцями рану в боці, намагаючись хоч трохи зменшити крововтрату.

Під долонею відчувається теплий, швидкий пульс — ознака того, що пошкоджена ділянка може бути небезпечно близько до печінки. Холодний піт стікає по спині. Я знаю, що це одне з найгірших місць для поранення.

Він хрипить від болю. Дихання поверхневе, уривчасте. Очі каламутні, але ще тримають мій погляд — ніби він чіпляється за мене останніми силами.

— Кохана… — губи майже не рухаються. — Я… мені… ти повинна…

— Потім! Просто… тримайся, чуєш? Не закривай очі. 

Я розрізаю його штани, знаходжу ту третю кулю в стегні. Глибоко. Ближче до артерії.

— Візьміть телефон, викликайте швидку! — кричу, не відриваючись від свого чоловіка. — Зараз же!

Тиша. Я відчуваю: вони стоять, дивляться. Ніхто не рухається.

— Ви поглохли?! — втрачаю контроль, стрімко озираюсь. — Він помирає, чорт вас забери! Мені треба операційна!

Той, що говорив раніше, стоїть спокійно. Руки все ще в кишенях. Обличчя — без емоцій. Лише очі уважні до моїх рук, проте так само байдужі.

— Швидка не приїде, — чую я. — Це бажання твого чоловіка. Побачити тебе востаннє. Йому вже нічого не допоможе.

Мене охоплює паніка. На мить повітря стає порожнім, як в операційній після зупинки серця.

— Щ-що?.. — я шепочу, не вірячи.

Артем тягне руку. Його пальці торкаються моєї щоки.

— Лєро… вибач… — хрипить ледь чутно. Ціпка крові сповзає з кутика його вуст, коли він з болем кашляє. — Я… не хотів… вибач…

— Не говори. Не смій, Артеме. Мовчи і дихай! — я намагаюся натиснути на рану, зафіксувати стегно рушником, зупинити кровотечу з плеча. 

— Лєро… — видихає він. 

Його тіло раптом напружується, а потім стає важким і нерухомим.

— Ні… Ні, ні, ні! — я кричу, зігнувшись над ним, тисну руками на груди. Я намагаюся повернути його до життя, хоч знаю, що шансів немає.

Сльози змішуються з потом, я намагаюсь зробити серцевий масаж, в ритм. Я — досвідчений лікар! Я не маю права відпустити його просто так! Не зараз! Не коли він мені потрібен більш за все…

— Артем, будь ласка!

Але він не повертається.

Його очі — порожні. Рот відкритий. Я ще говорю з ним, поки нарешті не розумію: він не чує. І більше ніколи не почує. Мій чоловік помер. У мене на руках. У нашій кухні. На цьому довбаному кухонному столі! 

Світ раптово стає тихим. Надто тихим — так, ніби хтось вимкнув звук у моїй голові.

Я відступаю на крок. Руки тремтять неприродно, важкі, липкі від крові. Темні плями на блакитній тканині атласного халату здаються чужими, ніби я навіть не в своєму тілі.

Погляд ковзає по підлозі, по столу… по всьому, що ще хвилину тому було просто кухнею.

Я вдихаю — і повітря, здається, теж пахне кровью. Специфічний запах тепер назавжди буде асоціюватися з тим, що я щойно втратила.

— Він мав справу, — той самий голос за моєю спиною. Спокійний, без глузування. Лише голий факт. — Не впорався. Проте пішов красиво. Нашим ворогам дісталося більше.

Я підводжу очі, повертаючись до чоловіка.

— Ти його вбив, — стверджую. — Якого біса?! — мій голос ріже повітря.

Дивлюся на чоловіків. Вони ніби зліплені з бетону. Жодної реакції. Жодного жалю. Мій погляд ковзає у бік. Кухонний ніж лежить біля руки Артема.

— Ні, — нарешті відповідає чоловік. Він повільно виймає руки з кишень. — Я лише виконав останнє бажання вмираючого. Артем був дійсно цінною людиною у моїх рядах. 

Він дивиться на мене. Не так, як лікар на пацієнта у істеричному припадку. І не як вбивця на нову жертву. А як гравець — на нову фігуру, щойно виставлену на дошку.

— Що ж, — я посміхаюся тремтячими губами, — то, може, ти скажеш, хто ви такі? Може, саме ви його підстрелили?

— Чого б я тоді наказав привести його до тебе? — чоловік відштовхується від стіни і повільно прямує до мене. — Не кажи дурниць, лікарко. Ти розумна жінка, — додає, зупинившись на відстані подиху.

Я дію першою. Не з розрахунку, не з плану — з нутра. Без вагань, без аналізу. Просто… дію.

Кухонний ніж, призначений для ніжної телятини на вечерю, зараз стискається в моїй руці так, ніби завжди належав їй. Лезо впирається в чоловічу шию — не глибоко, але з попередженням. Шкіра під ним тепла. Пульс — рівний.

Його тіло нерухоме, як і він сам. Моє — навпаки: усередині все тремтить, а дихання рве легені навпіл. Я захлинаюся киснем, бо кожен подих отруєний кров’ю й страхом.

Погляд мій точно вбивчий. 

— Не вважаю вираз «око за око» дурницею, — кажу я, копіюючи його спокійний голос, але сама тремчу, як на морозі.

Вперше в житті не хочу рятувати. Я готова відібрати. Свідомо і без жалю.

У мені щось прокидається. Темне. Незнайоме. Небезпечне. Не тому, що хочу вбити, а тому, що я не боюсь це зробити. 

— В тобі точно є потенціал, лікарко, — каже він і… усміхається.

Ця усмішка розриває всередині мене щось до болю принизливе. Він не боїться. Не тремтить і навіть не кліпає. Він грає зі мною і спостерігає за кожним подихом. Наче сам вперше побачив нову істоту — змішаного звіра й жінку.

Я чую шурхіт.

Серце стискається. Я не хочу повертати голову, але мушу. Краєм ока помічаю пістолети. Чорні, мов провалля. Направлені на мене. 

І це дійсно відбувається?

Мурашки повзуть по хребту, але я не рухаюсь. Не зараз. Я вже перейшла межу, де страх випалено до дна.

— Думаєш, ти швидша за кулю? — питає впівголоса.

Це гра на межі, яку він, на відміну від мене, переходив не раз. Його голос м’який, спокійний, навіть... лагідний. І від того — ще огидніший.

Я дивлюсь йому в очі, не відводячи погляду. Наче намагаюся переконати не тільки себе, але і його, що я сильніша за всіх.

Кров стукає в скронях. Серце розриває грудну клітку зсередини. Не щодня втрачаєш кохання всього свого життя. І не щодня тримаєш у руках ніж із пекучою жагою помсти.

Якщо я зараз тут подохну, то прихоплю з собою цю мерзоту. У саме пекло.

— Хто ви такі?

— Друзі.

— Що ж ви, друзі, не повезли його в лікарню?! — голос зривається. Очі застилає пелена сліз. 

— Ти сама бачила. У нього не було шансів. Проте в тебе… їх вдосталь, — каже він зі спокоєм людини, яка вже бачила смерть не раз.

І вже за мить я розумію, чому він такий спокійний.

Декілька рухів — і ініціатива перехоплена. Він легко вигинає моє зап’ястя, розвертає мене, і я опиняюся спиною до його грудей. Моя рука з ножем вже під його контролем, біля моєї шиї. Його пальці поверх моїх. Сталеві і точно безжальні.

— Який у тебе професійний напрямок? — його голос ледь торкається вуха. В'язкий. Занадто близький.

Я мовчу. Щелепа стиснута до болю, пальці ще тримають руків’я ножа, але вже примусово. 

Я не говоритиму з вбивцями мого чоловіка! Мовчання — єдине, що залишилося мені як форма спротиву.

— Не треба мене дратувати, дівчинко, — його тон змінюється. Стає нижчим, твердішим. — Від твоїх слів зараз залежить твоє життя.

Мене охоплює хвиля люті і відчаю. 

— Я лікар широкого профілю, — хриплю, ковтаючи густу, гірку слину. — Основний напрямок — хірургія.

— Чудово, — каже він і в наступну мить — різкий рух. Цей чоловік легко, ніби я важу не більше пір'їнки, відштовхує мене вперед. 

Я падаю на край столу, і ніж вислизає з руки, дзвінко вдаряючись об підлогу. Рука тягнеться в повітрі — щоб упертись, але я не встигаю. Відчуваю під собою тепле, ще живе кілька хвилин тому тіло.

Артем. 

Його кров. Його запах. Його смерть.

— Збирайся. Ти підеш з нами.

— Про що ти?

Я обертаюсь і бачу, як він поправляє комір з краваткою, ніби ми щойно вийшли з театру. 

— Нам потрібні… лікарі. Будеш працювати на мене. Якщо більше не спробуєш мене вбити — виживеш.

— В мене вже є робота. Я не можу взяти…

— Можеш, Валеріє, — від мого імені, злетівшего з його вуст, я здригаюся. Звідки?.. — І будеш. Якщо хочеш ще колись побачити свого брата, — він посміхається.

Я… не можу видихнути.

— У тебе п'ятнадцять хвилин. Не вийдеш сама, тебе витягнуть хлопці.

Він киває своїм людям. Всі виходять мовчки, так само несподівано, як з’явились.

Я залишаюсь на кухні. Дивлюсь на Артема. Тремтячими руками охоплюю його обличчя. Воно вже блякне. І тільки тепер я дозволяю собі… впасти.

Вперше я плачу по-справжньому відчайдушно. Без стримування і будь-якого сорому. Лише з грудним риданням, що роздирає ребра.

Я кричу. Ляскаю кулаками по столу. Істерика накриває мене, наче хвиля. Падаю грудьми на його тіло. Я більше не лікар. Я — жінка, яка втратила все за декілька хвилин. 

Та коли біль поступово відступає, коли залишається лише порожнеча — думки повертаються. До брата. До того, що я так і не сказала Артему, у нашу улюблену п'ятницю, що ми нарешті впоралися… Що я при надії.

Я дивлюся на мого чоловіка. І вперше в житті думаю не лише про кохання. А про ненависть.

— Що ти наробив?