Раді Вас бачити!

Як тільки знаходжу пістолет там, де його залишив Єгор, у бачку третьої кабінки, загорнутий у плівку, — затримую подих. Холод металу б’є в долоні. Без слів нагадує, чим усе може закінчитись. Але я не маю жодних шансів на помилку.

Правильно обраний день, підкуплені танцівниці і чітко спланований вечір не аби як спрощують справу. Але те, що я стою у спекотному латексному комбінезоні, а шкіряні портупеї тиснуть наче всюди — дратує.

Замінюю муляж пістолета на справжній, закріпив у незвичну, незручну і дивну конструкцію на стегні. 

Випрямляюся, коротко подивившись у дзеркало. 

Коли рухаюся через танцпол моє обличчя осяює посмішка, а хода плавна, лінива. Зупиняюся у тіні сцени, за масивною колонкою. Це найзручніше місце: невидиме, поруч із шумом, але з ідеальним оглядом на коридор. І поки дівчата у ідентичному костюмі енергійно танцюють на сцені, я прискіпливо не зводжу погляду з того самого охоронця.

Стоїть. Біля дверей, спиною до них. Лице жорстке, погляд порожній, як у всіх, хто звик не думати, а виконувати накази. Але тіло видає більше. Його утома проросла в плечах, у нахилі голови. Погляд час від часу ковзає на танцпол. Дівчата вертяться в міні, вигинають спини, вивертають стегна… Видовище притягує погляди. 

Він мружить очі, коли дві хохотушки проходять повз. Йому цікаво. Відволікається.

Чоловік має типову для таких завеликих охоронців зовнішність — тіло, як шафа, шия майже відсутня, руки, які легко звертають горлянки. І все ж… у ньому є щось піддатливе. Погляд голодний. Відсутність концентрації відверта. Він може спокуситися, але не на мене. Дівчат, яких він оглядає — тендітні, п'яні і щасливі. 

Я відкидаю волосся на спину і складаю декілька варіантів розмов у голові. 

Прямую до охоронця впевнено, із ледь помітною посмішкою, у якій намагаюся вкласти більше легкого флірту, ніж звичного холоду.

— Привіт, голубчику, — мурмочу оксамитово. — Мене викликав хазяїн. 

Охоронець не рухається. Він дивиться на мене без здивування, але й без зацікавлення. Я просто черговий об’єкт із каталогу, не більше.

Що, не подобаються шльондри, як і твоєму босу? Не претендую! 

— І хто ти така? — буркає.

Я наближаюсь на півкроку. Мовчки кладу руку йому на груди, відчуваючи під пальцями твердість жилету. І схиляю голову трохи вбік.

— Подарунок. На один вечір, а може й на довше, якщо сподобаюсь. Мене попросили не запізнюватись.

Він зводить брову.

— Мені про це нічого не говорили.

— І часто вони про щось тобі говорять, красунчику? — питаю з легкою іронією. — Я ж не бухгалтерку замінити прийшла, а розважити. Красиво і без зайвих запитань.

Очі охоронця ковзають по моїй фігурі в чорному латексі. Скептично звужує очі, оцінивши розмір моїх грудей. Ти ба, який вибагливий!

— Твій хазяїн зараз із гостем, — каже нарешті, на секунду блиснувши очима, а тоді знову утопає ними у розрізі костюму.

— Саме тому я тут. Подарунки краще вручати на піку важливих перемовин. Хіба ні? А я той ще подаруночок, — облизую губи, зачаровано посміхаючись, — вже гарячий і готовий до будь-якого капризу…

От чортяка! Чого так дивиться прискіпливо? 

Він вагається, а я намагаюся вловити момент. 

— Я запитаю, — киває і тягнеться до дверей.

Дивом перехоплюю його руку швидше, ніж він постукає. 

— Ну хто ж так робить, любчику? — шепочу я, хоча серце ледь не вистрибує з грудей. — Я ж подаруночок, а не доставка. Залиш це мені. Я полюбляю робити все з вогником, а не як даність. Саме за це мене і наймають. 

Чоловік знову роздивляється мене, але цього разу інакше. Оцінює ремені, які обплітають груди, живіт і стегна. Моє обличчя і навіть довге чорняве волосся… Майже не дихаю, коли він дивиться на пістолет і, щось порівнюючи у своїй голові, кидає погляд на сцену з дівчатами з таким самим аксесуаром.

Невже прийдеться переходити до іншого плану, більш метушного і майже нереальними шансами — вирубати його і вдавати запаморочення? 

Напружуюсь, зовсім не розуміючи його думок, а наступної миті він відступив від дверей. На півкроку, але цього досить, щоб прошмигнути. 

— Йди вже, — бурмоче під ніс. — І щоб без шуму. 

— Авжеж! 

Минаю його, ковзаючи пальцями по холодному руків’ю дверей. Шкіра на пальцях ніби змерзла, як і душа всередині. Один останній вдих — глибокий, повільний, як перед розтином. І я заходжу. Тихенько. 

Світло в кабінеті приглушене. Один із чоловіків сидить до мене спиною, мов тінь. Другий — за столом. І саме другий піднімає голову, бо через прочинені двері разом зі мною увірвався шум з танцполу.

Очі чоловіка сердиті, обтяжені роками рішень, від яких інші вмирали. Саме він кинув виклик клану Марата. Саме він затіяв гру, у якій Артем виявився зайвим, і тепер більше ніколи не повернеться додому.

А я та, хто залишилася. Він навіть не підозрює, наскільки причетний і як його війна породила мою. Я не просто хочу помститися і повернути борг, я хочу… грати з його життям. 

— Геть! — киває мені на двері.

Але я не зупиняюсь, після того, як уже закрила вдері. Йду вперед, прямо в центр кімнати.

— Ти що, шльондро, сказилася? — гарчить, різко схоплюючись зі стільця, впираючись руками в стіл.

Його голос ріже повітря. Вилиці гострі, сивина підкреслює кожну прожиту зморшку. У ньому — лють і страх, ретельно заховані під пеленою контролю.

Запрошений гість не рухається. Лише нахиляє голову трохи назад, повільно й спокійно затягуючись цигаркою, ніби сцена, яка розгортається перед ним, не варта зайвого погляду. В іншій його руці склянка з темним алкоголем.

Він не озирається. 

Чи то впевненість, чи втома… не зрозуміти. Йому навіть, здається, байдуже? І саме це лякає. Бо той, хто не боїться — найбільш небезпечний.

Одним чітким рухом витягую пістолет. Сталь блиснула, як моє улюблене лезо скальпеля. 

Постріл.

Куля входить у плече того самого пана Островського. Його тіло сіпається, мов від удару струмом, відлітає до стіни. Він гарчить, кривиться, хапається за рану. А я вже роблю кілька кроків до його столу. 

Одразу обираю прикриття, безпеку і позицію — стіну за спиною, зліва. Вчасно, бо двері розчиняються і вривається нажаханий охоронець. Він цілиться в мене без вагань, хоч і з страхом на обличчі кидає погляд на свого боса. 

Не стріляє, чекає вказівок. 

— Нехай, — промовляє Ільяс, ліниво поставив склянку на поверхню столу. 

Його голос низький і до дивного спокійний. На секунду втрачаю увагу, бо дивлюсь на нього, побачив збіжність з Маратом. 

Він ліниво склоняє голову і роздивляється мене. Точно як я, хірургиня, дивилюсь на зону ураження перед операцією.

Його погляд гострий. У ньому немає ані страху, ані тривоги. Лише цікавість. Він, не опускаючи очей, дістає пістолет. Не піднімає на мене, а впирає дуло у підлокітник крісла. Зброя просто… присутня, як попередження. На випадок, якщо я зіпсую цю виставу — і мене доведеться прибрати зі сцени.

Мій фокус зміщується. Якщо пан Аскеров не зупиняє, отже, мовчки погоджується. А я не звикла втрачати ініціативу, коли маю дозвіл навіть на рівні погляду.

— Ти чого, Хане? Прибий цю суку! 

— Навіщо? — чую низький, пробираючий голос.

Островський задкує, дихання уривчасте, пальці стискають закривавлене плече. Вся його самовпевненість зникає разом із першою кулею і ігноруванням вищого керівництва. Очі бігають — то на мене, то на чоловіка. Бачу, що він уже розуміє, що порятунку не буде.

Я підступаю до нього повільно. Підбори вибивають ритм по підлозі, мов удари серця — не мого, його. 

— Випрямся, — м’яко звертаюся. — У мене для тебе ще дві кулі.

У моєму голосі не гнів, ніякого признаку натягнутого нерва. Погляд чоловіка круглий, розширений, зіниці як дві мітки страху.

— Хто ти, бляха, така?! — зривається він на істеричний крик. 

Стріляю вдруге.

Куля входить в бік. Туди, де була друга рана в Артема. Спогад про його тіло, розсічене болем, на мить пронизує мене хвилею минулого. 

Пан Островський зривається з місця і падає. Він хрипить, скулить, волочиться від мене до іншої стіни, залишаючи криваві сліди на підлозі. Я вже поруч, ставлю підбор на його плече. Саме туди, де свіжа рана. Тисну. Його крик пробиває простір, мов сирена. І все одно не викликає в мені нічого. Жодної тіні жалю.

Я направляю дуло йому в стегно.

— Стій! — верещить, хапаючись закривавленими руками за мою щиколотку. — Що… що ти хочеш? Кажи! Я зроблю!

— Я хочу, щоб ти здох, як брудна, нещасна свиня у багнюці, виродку. 

Постріл. 

Третій.

Його тіло смикається, корчиться від болю. Я дивлюсь на нього, наче завершила хірургічну операцію. Тільки без стерильних рукавичок. Без чистої душі. Але з яким же спокоєм через доведену справу до кінця!

Тисну каблуком ще раз — глибше, доки не затихає навіть тінь зойку. Надто швидко він відключився. Напевно, поцілила прямо в печінку… Чи та куля у плечі, на яку я давила підбором, попала у легеню. Взяла трохи нижче, ніж потрібно. 

Тиша лягає мені на плечі. 

А чи стало легше після помсти? 

Ні. Справжній біль жив не в тих, хто був причетний до вбивства мого чоловіка. Я давно його перетравила, розклала на атоми, вивчила на смак. А той біль, що був фізичний — не ріже, не рве, не палить. Він просто глушить усе інше. 

Дивлюся на пана Аскерова, погляд якого палив мене увесь цей час. 

— Перепрошую, — мій голос рівний, проте я дивлюся в очі тому, хто може мені підписати такий самий вирок. 

Я опускаю зброю. Повільно. Наче нічого надзвичайного не сталось і я більше не загроза. 

Цей чоловік продовжує дивитися на мене. Мабуть, щось зважує у своїх думках, і сподіваюсь, що це не спосіб моєї смерті. 

— Зізнаюсь, Красуне. Ти прикрасила нудну зустріч, — неквапно заговорив він. — Давно не бачив, щоб хтось дарував свинець без жодних перемовин.

— Теревені зі свинями — безцільні, — киваю на мертве тіло. — Гарного вечора. 

Розвертаюсь до дверей, залишив спину відкритою. Це ризик, але я вже зробила свій хід, як і він — свій.

— Зачекай. 

Його голос лунає майже недбало, але в ньому — не прохання. Наказ. І я його відверто ігнорую. 

— Цілься їй у голову, якщо зробить ще один крок до дверей, — це вже вказівка охоронцю.

Я завмираю на мить. В повітрі — різкий рух, охоронець прицілюється. Його зіниці бігають, кутик рота сіпається. Він нервує. Його пальці ледь помітно тремтять на спусковому гачку. Цей не звик до таких сцен. Цей — не хижак. Він просто в клітці поруч із двома.

Я не роблю більше зайвих кроків, тільки озираюсь через плече.

— Гаразд, — зухвало даю згоду на цей наказ, наче приймаю пропозицію. — То мені стояти, чи сісти?

— Як тобі зручно.

Повертаюся, обираю крісло за головним столом, навпроти нього. Сідаю, витончено закидаючи ногу на ногу. Жіночність — ще один калібр. Часом, точніший за кулю.

— Будуть якісь запитання? — посміхаюсь, вдивляючись у його спокій.

— Так.

Погляд ковзає моїм обличчям, мов щупає пальцями нерв. Він вивчає мене. Я бачу, як він читає між словами, нюхає підтекст, шукає в мені більше, ніж я дозволила винести на поверхню. І що цікаво — не поспішає. Насолоджується. Як кіт, що ще не вирішив, гратись чи вже кусати.

— Чому саме він?

— Хіба це важливо? — я усміхаюсь тонко, без тепла. — Якщо він був тут — значить, мав свої гріхи.

— Ти добре працюєш, — підкреслює. — Швидко і точно.

— Я не потребую в оцінках.

Між нами коротка пауза. Та сама, між двома, що вирішують: ми — вороги чи свідки.

— На кого ти працюєш? 

— На себе.

Ільяс піднімає пістолет, красномовно прицілившись десь в моє серце. Він дивиться на мене, поки задумливо веде великим пальцем по своїй короткій, з ідеальними контурами, бороді. Його очі блищать від світла, але вони такі темні, наче чорні. 

Право! Це несправедливо, що такий чоловік займається правлінням кримінального клану! Впевнена, що якби такий пацієнт потрапив мені на койку у лікарні, в мене одразу знайшовся б найкоротший халат і білі панчохи. Якби… але цей чоловік моя ціль.

— Не нервуй мене, Красуне. Коли я питаю — відповідай те, що я хочу почути.

— І що саме ти хочеш почути? — тримаю свій пістолет у руці, як і палець на спусковому крючку, хоч і не направляю дуло на чоловіка.

— Ти ще жива тільки тому, що він мені не був потрібен. Проте я хочу знати, хто тебе сюди направив. Повторюю вдруге — на кого ти працюєш?

Який він став серйозний… Ще трохи і пропалить в мені дірку! 

— На себе. Я не звикла мати хазяїна.

— Красуне...

— Валерія, — виправляю я чоловіка, який зневажливо хмикнув. — Островський зробив помилку. Якщо вже вбивати, то треба підчищати хвости. Бо людина, як я — завжди прийде мститися. Така відповідь тебе задовольняє? Красунчику, — я випльовую останнє слово.

Чоловік довгу, затягнуту секунду мовчить, а потім починає сміятися. Не голосно, але так… звабливо. Мурахи пробігли по шкірі так раптово, що я здригнулася. 

Його плечі трохи розслабляються. 

Навіть не очікувала такої реакції…

— А ти гостра на язик, Красуне, — він відкрито ігнорує моє ім’я, що насправді дратує. — Гаразд. Зробимо вигляд, що я повірив. Але якщо ще раз трапишся мені на очі, я тебе вже так просто не відпущу. Поки що вільна, йди. 

Я встаю і йду без зайвих слів. Його погляд я відчуваю на лопатках — не як зброю, а як… обіцянку. Чи, може, все ж таки, справжній приціл. 

Це ще не кінець, і потрапити мені на його очі конче потрібно.

Я клацаю підборами по підлозі. Виходжу. А двері, здається, так і лишаються відчиненими — як сцена фіналу лише першого акту.