Раді Вас бачити!

Сиджу навпроти нічного клубу. Ніч навколо густа, вогні пульсують, а в затхлому повітрі машини висить напруга.

Вперше за останній місяць мене пробирає тривога. План Марата виглядав логічним, продуманим, навіть витонченим. Але зробити перший крок у пекло завжди важко. Особливо, коли на кону життя мого брата.

За себе я хвилюватися вже не вмію. Втратила цю здатність ще в перший рік, коли мене, мов кошеня, кидали в бійцівську яму на розтерзання. Пси — це були вони. Люди з холодними очима, оголеними кулаками, зі злістю на зубах. Я не мала права падати від безсилля, бо за огорожею стояв мій брат. Малий, наляканий, із синцем під оком і кляпом у роті. Він завжди був поряд з Маратом, який зручно влаштовувався у кріслі і дивився на криваву виставу з верхнього поверху.

Марату подобалося дивитись, як я борсаюсь. Троє. П’ятеро. Іноді більше. Чоловіки проти мене. Проти жінки, в якої за спиною дитина. Іноді малий теж опинявся у ямі, щоб я билася ще відчайдушніше. Це було приниження. Болісне. Нескінченне. Але, як любив повторювати голова клану, — продуктивне.

Бо щойно я вперше вихопила ніж і встромила його одному з ублюдків просто в горлянку — усе змінилося. Вони більше не сміялися. Вони лягали. Один за одним. Без подиху. Саме в той день Марат запунив мене сам, прицілив пістолета до мого брата. Я була змушена відступити, коли у ямі, замість підбодрюючих матів і криків, настала мертва тиша. 

Рік болю. Рік побоїв, насилля, знущань. Я втрачала себе по шматках. Кожна ніч була кривавою. Кожен ранок — іспитом. Але я вистояла, піднялася з колін і почала мститися.

Я не забула ті обличчя, які з посмішкою рвалися в яму, щоб розкрасити моє тіло в фіолетову фарбу і залишити глибокі порізи. 

З кожним із них я розраховувалася. По-своєму. 

У когось знайшли надлишкові гроші, яких не вистачає у общаку — хоча ще вчора все було чисто. Хтось не очікував кулі в спину, коли я мала прикривати спину. А хтось... просто не дочекався переливання. Першої групи крові, звісно, не вистачило. І він подихав у мене на кушетці. Мовчки. Із тим самим розумінням у очах, що завжди з'являється, коли приходить моя помста.

Лис — був останнім. 

Я чекала чотири роки. Не можна було просто взяти й убити без наслідків. Але я й не шукала легких шляхів. Я змусила його нервувати. Кидала погляди в загальній столовій. Ставала з ним у пару на завданнях. Усміхалася, коли він відводив очі. Я тягнула. Насолоджувалася. Виводила з гри, як останній смачний шматок трапези.

Він не витримав. Напав першим. Мовчки. Без пояснень. Йому й не треба було слів. Бійка була жорстока, але в моїх руках опинився скальпель. 

У мене було десять секунд. Може, трохи більше. Я досі пам'ятаю, як скажено рвала на собі одяг, стягла з нього джинси і труси. Влаштувала справжню сцену зґвалтування. Коли люди Марата влетіли до мого кабінету, я вже плакала — щиро чи ні, вже неважливо. Цього вистачило, щоб виглядати невинною. 

Валерія Краєвська. Головна лікарка? Та, що рятує життя, тримаючи смерть за горло в операційній? Її більше немає. Залишилася лише та, що не вагається, коли тримає зброю. І знає, заради чого вбиває… Хоча інколи, я все ще рятую. 

Була у Марата дівчина. Бідолашна пташка, яка припала до душі чоловіка. Вона якимось чином зачепила беземоційне чудовисько з першого погляду. Відчайдушна була. Пригнула з вікна, або втекти. Так старанно планувала втечу, що потрапила до мене на койку з тріщиною у кістці ноги! Дурне дивчисько… 

Я спостерігала за нею не мало часу, поки моє серце таки не стислося від співчуття до самотньої дівчини і ненависті до цих сволот. Хоча, Ден мені всі вуха прожужав, що я маю допомогти. Що ж, наступного разу вона таки добігла до свободи і поки що Марат її не знайшов. 

Не знаю, кому стало краще насправді. З того часу Мирон вже не стримує своїх демонів… А спершу зовсім не ховав зброю, щоб вбити того, хто його хоч трохи нервував.

Я здригаюся, коли відчиняються дверцята машини, — і вже за мить пальці автоматично стискають руків’я пістолета. 

— Тихо ти, — сідає поряд Єгор. — Чого така смиклива, лялечко?

Я переводжу на нього погляд. Світло від неонової вивіски ковзає по його обличчю, освітлюючи скули, вуста, очі… теплі, майже веселі. І це дратує найбільше. Я досі не можу зрозуміти, чому такий, буду чесною — харизматичний чоловік, вирішив добровільно втопити своє життя у кримінальному болоті. У нього точно щось не так із головою. І з елементарним інстинктом самозбереження.

— Показуй, — кладу зброю назад у кобуру, але не зводжу з нього погляду. 

Настороженість тримається в мені, мов затиснута пружина. Стежу, як він дістає з внутрішньої кишені планшет — поношений, з подряпаним екраном, але гаджет працює чітко.

— Його охорона здебільшого ззовні, — Єгор легко гортає камери, встановлені ним же кілька днів тому. Швидко оцінюю обстановку. — Аскеров вже на місці. Один з його людей стоїть біля дверей кабінету, — тицяє пальцем у зображення чергового лисака в чорному. — Шлях чистий. Зброю залиш. На вході перевіряють усіх. 

Я відкладаю зброю, заховав у таємне місце водійського підлокотника. Погляд ковзає до ноги, на якій закріплена портупея з іграшковим пістолетом. Як же все це… недоречно! 

— Ти хочеш, щоб я власноруч вбила? 

— А ти можеш?

Прокляття. Місяць ми вже разом у цій грі, а я досі не навчилася фільтрувати його іронію. 

— Давай закладемось, що тебе будуть обмацювати найдовше? — хитро запитує він, кивнув на вхід з охороною.

Я стискаю щелепу. Дивлюся на Єгора, як на вибухівку із неспрацьованим детонатором.

— Я не в настрої на жарти, Фадей, — закочую очі й хапаюся за кермо. Руки тремтять, але лише ззовні. Усередині — лід.

— Яка серйозна жінка дісталась мені у керівництво, — розтягує губи у посмішці. Його тон легкий, грайливий. Наче це не підготовка до вбивства, а побачення в барі.

— Не забувайся. Усю брудну роботу роблю я. То що зі зброєю?

— Я залишив пістолет в жіночому туалеті. Третя кабінка. У бачку, — інформує мене з нудьгою.

— Гаразд… — відкриваю двері. В машині одразу стає холодніше. Не через прохолоду, а без цього металу біля серця. Якось зі зброєю мені вже легше жити... 

Єгор несподівано перехоплює мій лікоть, коли підбор вже торкнувся асфальту. Його дотик неочікуваний, пальці міцні. Інстинкт ледь смикає мене в бік.

Я повертаю голову. 

— Не вмирай, лікарко, — каже з тією ж усмішкою. — Ти мені подобаєшся. Хочу ще з тобою попрацювати.

— Я й не збираюся здихати в цьому гадючнику, — відповідаю тихо, але твердо. 

І виходжу в ніч, що чекає, мов чергова пастка.