Раді Вас бачити!

Я сіпаюся від гуркоту й одразу сідаю на ліжку. Здивовано озираюся, вичепивши поглядом Катерину, яка надто вже гучно поставила тацю зі сніданком на прикроватну тумбочку.

Видихаю. Це вже зухвальство, за яке я могла б потріпати… Але я не на своїй території. І межі тут поки що мені невідомі. Як виявилося, ці самі межі дуже дивні, а де наступна — не зрозуміло. 

— Як добре, що ви прокинулися, Валеріє. Пан Аскеров просить вас поснідати й пройти до його кабінету на першому поверсі. Четверті двері зліва, — вона так широко посміхається, що я навіть дивуюся, як її не перекосило.

— Наступного разу постукай у двері, Катерино. Мені буде приємніше прокидатися, — холодно відповідаю я, спостерігаючи, як її усмішка стає отруйною.

— Я постараюся зробити кожен ваш ранок приємним, пані, — вона киває й виходить із кімнати.

Я тихо пирхаю, похитавши головою.

— Подивимося… — запевняю сама себе.

Зібравшись і поснідавши, рушаю до кабінету Ільяса. Уже дорогою розумію, що жінка забула уточнити, в який саме йти коридор — лівий чи правий. Скрипнувши зубами, таки знаходжу кабінет Аскерова з другої спроби.

І все ж, якою б зібраною я не була, стукаю ледь чутно, а заходячи — ніби крадуся.

Ільяс відкладає папери й підзиває мене до себе пальцем, хитро примружившись. Доводиться обійти стіл і зупинитися біля його крісла. Чоловік трохи від’їжджає назад і розглядає мою звичайнісіньку футболку й джинси так, наче ніколи не бачив подібного одягу.

Я напружуюся, важко ковтнувши. Якщо ще й за невдалий вибір одягу буде покарання — я швидше схоплю степлер і виб’ю йому зуби!

Ільяс тягне руку до мого стегна, легко підтягує ближче, і я опиняюся між його ніг.

— Як почуваєшся, Красуне? — питає, хоча пальцем обережно торкається краю моєї футболки, яка відкриває тонку смужку оголеного живота.

— Не вмерла, — пирхаю я.

Насправді ж після вчорашнього мені не хочеться ані щось робити, ані з кимось говорити. Особливо з тим, хто вивів мене з рівноваги. І якщо вчора я була, як емоційна вибухівка, то сьогодні все це лише дратує. 

Легкий жарт із чоловіком на межі флірту, безневинний і, здавалося б, без підтекстів — його розбурхав. А те, що я вбила Рудника, одного з важливих протеже — анітрохи не збентежило. Як і розуміння, що я поруч не випадково. І взагалі… Я вже нічого не розумію! 

Пан Аскеров наразі грається зі мною з таким захватом, наче нудно було жити весь цей час! 

— Це тішить. Ти мені потрібна поруч, — каже він і тягне мене собі на коліно, на яке я сідаю з таким виразом обличчя, ніби відкусила лимона. 

Сідниці не болять, але… навряд чи забудуть його знущання. Як і мої розбурхані емоції. Та попри все я мовчу. Поки що. 

— Ображаєшся? — питає чоловік, відкинувши розпущене волосся мені за спину.

— В одному можеш бути впевненим точно… — я трохи відвертаюся, бо бачити його надто гарний настрій починає відверто бісити. — Навіть під дулом пістолета я більше не жартуватиму з чоловіками.

Він тихо гмикає й залишає теплий поцілунок на моєму плечі.

— Я тобі такого не забороняв.

— Що ж, як виявилося, у нас різне розуміння гумору. Комусь варто підтягнути планку жартів, — дивлюся в стелю, стискаючи пальці в замок.

— Хочеш сказати, що в мене проблеми з гумором?

— Здається, хтось і з іронією не дуже товаришує… — мої губи тремтять від усмішки, яку приходиться стримувати, тож я піджимаю їх разом із плечима.

— Красуне, — він веде долонею по моїй рівній спині, — ти ж щойно сказала, що більше не жартуватимеш, — ловить мене на слові.

— Я сказала — з чоловіками… — відповідаю я, і в ту ж мить Ільяс перехоплює моє підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. — А ти мій бос. І коханець.

Мої вії тремтять, а на губах з’являється зваблива усмішка. 

— З будь-якого лайна викрутишся, чи не так? — він сміється. Тим самим, особливо-оксамитовим сміхом, від якого в мене все всередині відгукується.

— Життя надто коротке, щоб ігнорувати звичайні радощі, — заключаю я й, розслабившись, зручніше влаштовуюся на його коліні.

— У мене для тебе дещо є, — Ільяс відкриває шухляду й дістає по черзі пістолет, телефон і банківську карту. — Це твоє.

Я дивлюся на пістолет — точно не мій. Новенький, блискучий, без жодної подряпини. Телефон… так, мій. Впізнаю стару подряпину. А ось банківська карта збиває з пантелику.

— Чудово, — кажу я й, без зайвих запитань, забираю те, що дають.

Карту ховаю в чохол телефону й пхаю до задньої кишені джинсів. А от пістолет затримується в моїх руках — кручу його, зважуючи. Дизайн незвичний, холодний метал приємно тисне на долоню. Важчий за мій.

— Дякую, — киваю, глянувши на Ільяса.

Він уважно стежить за кожним моїм рухом, а потім м’яко посміхається.

— Heckler and Koch USP, — називає марку. — Не розбираєшся?

— Головне, щоб стріляв, — знизую плечима. — Він же… з патронами? Чи ти вирішив мене подражнити? — кидаю на нього недовірливий погляд.

— Заряджений, — і одразу ж серйознішає, — але нагадую… це тільки для тих, хто захоче тобі нашкодити. Ти маєш право на захист, але не на безчинство. Домовилися?

Шкода. У мене якраз після пробудження є одна потенційна ціль, що з кожним днем нахабніє все більше. Та скаржитися Ільясу я не збираюся. Якщо він тримає Катерину поруч — значить, вона вміє щось робити надто добре.

— Здається, що вчора мені нашкодили, пане Аскеров. Тож яке покарання ви оберете для себе? — я знімаю запобіжник, притулив дуло до його скроні. 

Очі чоловіка моментально, небезпечно заблищали, проте посмішка осяяла його обличчя занадто вже уїдливо. Трясця! Він що, зовсім не боїться смерті? 

— Хочеш помститися і також мене відшмагати? — знущально перепитує про мої бажання, коли лише один рух контролює його життя. 

— А ти дозволиш? — провокую я чоловіка, але пістолет повільно ковзнув по лінії його обличчя, окреслюючи підборіддя. 

— Якщо правильно вмовиш… — він притягує мене ближче, — або примусиш силою.

Між нами не лишається жодного простору.

Очі в очі. Подих у подих.

Дуло впирається йому в горло — а цей безстрашний, з диким поривом, раптом накидається на мої губи, мов голодна тварина.

Я відповідаю інстинктивно. Гаряче. Забуваю про зброю. Він відводить її вбік, заводить мою руку мені за спину й фіксує. Міцно. Без шансу вислизнути.

Коли жар уже розливається тілом — цей мерзотник кусає мій язик. Болісно і зненацька, не пускаючи мене глибше. Я здригаюся й рефлекторно прикриваю губи долонею.

Що за…

— Здається, що цього ніколи не станеться, — шепоче він, нахабно усміхнувшись. 

Важко дихаючи, я дивлюся йому в очі і майже шаленію. Так і підмиває відхилитися вбік і просто випустити неконтрольовану, гучну кулю, яка поцілить хоча б у дорогу мебель. 

— Ніколи не кажи «ніколи»...

Відхиляюся. Він дозволяє мені сісти рівно, відпускає руку зі зброєю.

— Гаразд, домовилися. Якщо це буде необхідно, я стрілятиму. Але… ти повіриш мені, що це було справді необхідно? 

— Повірю, — відповідає Ільяс без жодного вагання. 

— Невже? — скептично схиляю голову. — Ти надто безпечний, як для голови клану.

— Збреши мені, якщо зможеш, — м’яко усміхається він. — Тільки не забувай, що кожна брехня має свою ціну.

Мене не полишає відчуття, що він грає у власну гру. А я — фігура на дошці, роль якої мені ще не пояснили.

Надто все гладко... Надто солодко.

Пан Аскеров — чудовий коханець. Уміє бути грайливим. Уміє бути небезпечним. Смертоносним. Він впускає мене у свій дім, у наближене коло, дає зброю… Чого він домагається?

Я починаю сумніватися у власних планах — бо саме він втілює їх у життя ще до того, як я встигаю про них подумати. Невже він вважає, що його прихильність змусить мене змінити орієнтири? На жаль. Марат завжди попереду.

— У телефоні всі необхідні контакти, які я вважаю потрібними наразі, — каже він, коли я занадто довго мовчу.

Я тихо видихаю через ніс. Нишпорив. Хоч це й так було очевидно. А якщо досі мовчить — значить, нічого справді підозрілого не знайшов.

— А карта?

— Коли буде потрібно — використовуй. Без обмежень. Якщо знахабнієш, мені зателефонують із банку.

— І наскільки я можу нахабніти?

Ми дивимося один одному в очі. Я чекаю суму, в яку мене щойно оцінили, а Ільяс, схоже, зважує, чи правильно виставив межу.

— Ти це зрозумієш, коли я тобі зателефоную.

— Тепер мені цікаво, — кажу я й підсовуюся ближче, майже не залишаючи простору між нами, але вже зі своєї ініціативи. — Скільки я коштую, пане Аскеров?

Ільяс не відповідає одразу. Його погляд ковзає по моєму обличчю повільно, ніби він зважує не питання — мене. Ледь помітно примружується, кутик губ здригається, і я розумію, що він уже все вирішив, а зараз просто смакує мить.

— А ти як гадаєш? — нарешті озивається.

— Я безцінна, красунчику, — усміхаюся з викликом. — Проте все ж цікаво, у скільки ти мене оцінив. Не змушуй мене перевіряти, бо якщо я бачу ціль — перешкоди вже не існують.

Він нахиляється ближче, тепле дихання знову торкається моїх губ. Його рука лягає мені на талію впевнено, як на щось давно своє. На цей раз поцілунок короткий, не для ніжності, а для акценту.

— Безцінна, кажеш… — голос тихий, тягучий. — Тоді для тебе, Красуне, необмежено.

Він не відводить погляду, стежить за моєю реакцією, і лише після цього додає, ніби між іншим:

— Проте покупки від десяти мільйонів я хочу обговорювати заздалегідь. Якщо раптом виникне така потреба.

— Десяти?.. — я мимоволі ковтаю. — Ти що, збожеволів? Чи… це жарт? Через те, що я сказала, ніби в тебе погане почуття гумору?

Його усмішка стає ширшою, але очі — навпаки, темніють. Вони більше не сміються.

— Якщо я захочу над тобою пожартувати, тебе спершу викрадуть і висадять на безлюдному острові.

Він говорить це так буденно, що в мене холодіє під шкірою.

— Мені буде цікаво, за скільки часу ти навчишся зривати кокоси з пальми, — додає. — І яким способом наловиш собі риби.

Я сміюся, хитаю головою, але сміх виходить надто дзвінким. Жодного натяку на жарт я не відчуваю.

— Ти… дивний, — проводжу пальцем по лінії його щелепи. — А я, здається, тепер багачка, — напружено усміхаюся.  — Не боїшся, що я втечу на той самий безлюдний острів із твоїми скарбами?

Ільяс нахиляється ближче. Його чоло торкається мого.

— Спробуй, Красуне, — м'яко пропонує мені втечу. — Спробуй і тоді добре ховайся. А коли я все одно знайду, тоді сам особисто відведу тебе в пекло.

Його погляд стає уважним, мисливським. Наче він щойно уявив цю гру — і вона йому сподобалась.

Увесь настрій падає в безодню. Я розумію, що він мене зовсім не лякає. Лише попереджає про наслідки, які мене завжди наздоженуть. 

Цей чоловік почне справжнє полювання. І я відчуваю, що не зможу ховатися від нього вічно. Отже, над втечею доведеться попрацювати значно серйозніше, ніж ми планували спочатку.

— Горітимемо разом? — шепочу, намагаючись повернути гру.

— Не варто сумніватися в мені, дівчинко, — він цілує мене в скроню. — А тепер можеш іти й викликати в усіх головний біль. 

Підморгує, знову стає тим самим легким, грайливим звабником. На мить мені здається, що він дійсно єдиний у цій кімнаті, хто вміє грати. І якщо я зараз зупинюся, він це відчує. 

Я ковтаю страх разом із повітрям і усміхаюся першою. Якщо… Коли він почне полювання, я не маю права боятися — лише бігти швидше.

— Із задоволенням.