Раді Вас бачити!

— Змий з себе цю гидоту, — наказує Ільяс одразу, щойно ми опиняємось у спальні. — І ці тряпки… — його погляд ковзає по сукні. — Краще одразу в смітник, — він прискіпливо дивиться на мене, нахмурив свої густі брови. А тон спокійний… без підвищення голосу. 

Я на мить відчуваю себе дівчиськом, спійманим на чомусь забороненому. Майже ловлю себе на бажанні огризнутися — різко, захисно, як справжній підліток. Але Аскеров дивиться так, ніби йому достатньо одного зайвого руху — і він вже потягне мене до умивальника, змиваючи не косметику, а мою впевненість.

Відчуваю тремтіння губ. Слова, що ось-ось зірвуться. Його очі звужуються, помічаючи мою паузу. Я заплющую очі, всього на секунду. А потім, не сказавши ні слова, щоб не дратувати ні його, ні себе — йду у ванну.

Двері гримають за мною різко. 

Як жінці — мені образливо, бо саме так я збиралася залицятися і отримати бажане. Як вовчиця, загорнута в бараняче хутро — відчуваю ганебний провал, до якого не була готова. 

Я змиваю макіяж занадто ретельно. Шкіра палає. Сукню жбурляю у кошик для білизни, ніби вона винна у всьому. Одягаю шовкову піжаму і халат. Перед тим як вийти, роблю глибокий вдих. Збираю себе по шматках, і натягаю на обличчя невимушеність.

Ільяс сидить на ліжку. Погляд ковзає на мене колючий, швидкий. Він оцінює чисте обличчя, одяг, мою поставу і просто киває. 

— Підійди, — наказує.

Голос низький і все такий же холодний. Це не залишає простору для «можливо пронесе», бо з ним це просто неможливо. 

Я підходжу з легкою усмішкою, рівно настільки, щоб не показати слабкість. Зупиняюся за крок. Інстинкт самозбереження працює бездоганно.

— Знімай халат.

У мені здіймається протест. Не вибухом — повільною, гострою хвилею, що підповзає зсередини й ріже по нервах.

— Нам обом спершу варто охолонути, — кажу я м’яко, майже примирливо, знімаючи халат. — Секс не виправить твоє незадоволення моєю поведінкою. Але якщо ти хочеш...

Тканина ковзає з плечей і падає на ліжко. Він дивиться не на мене — на піжаму. Занадто довго. Так, що по шкірі повзуть мурахи, а повітря здається густішим.

— Приспусти-но штанці. І лягай на мої коліна.

Слова влучають прямо в голову. Ніби хтось різко вимкнув звук у кімнаті. Посмішка зникає, а пальці стискаються у кулаки.

Я дивлюся на його коліна. Потім — в очі. Він не рухається. Не всміхається. Не пояснює. Просто чекає. Вимогливо, спокійно, остаточно. 

На мить мені здається, що я не так почула. Але ні — його погляд надто прямий, надто ясний.

— Ти серйозно? — голос напружується, зрадницьки стискається. — Ти вирішив мене… покарати?

— Саме так, — коротко киває він, не зводячи з мене очей.

— Абсурд… — різко видихаю я. — Це смішно! — обурено змахую руками, хоча самій уже зовсім не смішно.

— Не схоже, — його усмішка повільна, лінива. — Роби, що сказано, Валеріє.

Оце вже ні.

Ні!

З якого дива я маю дозволити йому так зі мною поводитися? Це принизливо. І безглуздо. Якщо він хоче болю — нехай буде чесним. Холодний підвал. Батіг. Без ілюзій. Без гри в «виховання».

А це… Це інше. І за що? За жарти? За легковажність? За те, що я не чула, як він підкрався і підслуховував мою розмову з лікарем?! 

Я дихаю важко, не знаючи, куди подіти руки, погляд, власні думки. А Ільяс дивиться зосереджено. Він не чекає сліз чи виправдань. Він ніби чекає мого зламу.

— Гаразд, — кажу нарешті, стримуючи тремтіння в голосі. — Я розумію, що ти… образився. І маєш на це підстави.

Змушую себе підняти на нього очі.

— Було негідно так відверто жартувати з іншим чоловіком. Я перетнула межу, — визнаю. — Вибач. Це більше не повториться.

Опускаю погляд — не від сорому, а щоб він повірив у мою серйозність. У моє усвідомлення. 

— Красуне… — важко зітхає він.

— Я обіцяю, — наполягаю твердіше. — Ніколи. І ні з ким.

— Лягай, — холодно повторює Ільяс.

У грудях щось стискається. Я знову дивлюся на його коліна — і відводжу погляд. Бо раптом розумію, що це вже не про жорстокий жарт. І навіть не про ревнощі. Це про владу. Ось тільки… я її насправді не віддавала. А тепер і тікати нікуди.

— Якщо хочеш мене покарати, — різко кажу, відчуваючи, як злість проривається крізь страх, — то роби це чесно. Не грайся у це виховання.

Його очі прижмурюються.

— Ти принизила мене, — каже рівно. — Без сумнівів дозволила іншому чоловікові думати, що він має право на твою увагу.

Я була права. Ревнощів — ані крихти. А от влада, власницьке ставлення до мене, абсолютний контроль — похитнулися. Саме це його і лютить.

— Це я привів тебе у свій дім, — продовжує він. — Це ти під моїм захистом. І це мені ти грієш ліжко, Валеріє.

Суха констатація фактів починає нервувати, бо він вже все вирішив.

— Мені шкода, — повторюю, як папуга. — Я була не права. Вибач.

— Буде чесно, якщо ти відчуєш те саме, — підсумував він. — До того ж, твоє приниження буде тільки для мене.

— Я не дитина! — виривається в мене.

— Саме тому, — його голос стає тихішим, — це болітиме сильніше, ніж батіг, з яким ти вже знайома.

Він дивиться просто в очі. Не відводить погляду.

— Лягай. І ми закриємо це питання.

Я задихаюся від обурення. Він не торкається мене. Не примушує. І саме це лякає найбільше. Очі печуть від образи. Аскеров не ламає мене силою — він чекає, коли я зроблю вибір сама.

— Ільясе… — роблю ще одну спробу. — Давай вирішимо це інакше.

— Ні, — відповідає він спокійно. — Мені подобається саме цей варіант.

Я завмираю.

— Він не залишає слідів. Достатньо принизливий для жінки твого віку і характеру, щоб запам’ятався. Ми розрахуємось — і я не триматиму зла на твою свавільність та вимушені вибачення. Усе чесно. 

Мені нічого відповісти.

У його словах справді немає брехні. Але все в мені кричить, що це маніпуляція. Вивірене, холодне приниження, загорнуте в логіку.

— Я не… — голос зривається. — Я просто не можу.

— Можеш, — заперечує він. — Якщо ти не довіряєш мені зараз — чому я маю довіряти тобі потім, Валеріє?

Він усе ще не торкається. А простір тисне, ніби стіни зсуваються. Моє власне ім’я б’є по вухах, як удари барабана.

— Що ж… — каже після паузи. — Тоді інший розклад.

Я піднімаю очі, хапаючись за крихту надії.

— Або ми закінчуємо це зараз. Або пізніше — коли ти будеш замкнена в чотирьох стінах. Рано чи пізно ти захочеш вийти.

Він нахиляє голову, уважно, дещо задумливо.

— Але спершу ми повернемося до цієї розмови. То скільки ти витримаєш? Тиждень? Місяць? Себе ти зводитимеш думками, а я — злитися ще більше. Тоді тобі буде легше лягти на мої коліна?

Це не вибір, а звичайна, навіть не прихована пастка. 

Я скрегочу зубами. Лють накриває так різко, що темніє в очах. Якби в мене була зброя — я б не вагалася.

До біса все це лайно! Як я взагалі можу чіплятися за гордість, коли запропонувала йому секс, аби тільки підкрастися до нього ближче?

Різко стягую штани піжами й укладаюся йому на коліна. Не дивлячись, з напруженим тілом, з палаючими щоками.

Я доросла жінка. Сильна, небезпечна. А тепер добровільно дозволяю чоловіку мене карати таким принизливим методом. Краще я сама зроблю цей крок у пекло, ніж мене черговий раз туди запхають силоміць. 

— Заспокойся, — його голос раптом м’якшає. — Ти пережила значно гірші випробування.

— Починай, Ільясе, — гарчу. — Чи не чіпай мене зовсім.

Він мовчить, не поспішає. Цей контроль гірший за будь-яку грубу силу.

— Я не почну, поки ти в такому стані, — каже спокійно. — Обіприся. Так буде простіше.

Простіше? 

Це словечко ріже сильніше, ніж будь-що інше.

Я впираюся в ліжко, відчуваючи, як він зручно влаштовується під мною. Час тягнеться болісно. Розумію, що Аскеров робить все це навмисно, розтягуючи кожну секунду. А коли його рука лягає мені на спину, я вже дихаю уривчасто, ніби стою на краю.

— Готова? — питає він, міцніше пперехопивши моє стегно.

Я ковтаю клубок у горлі.

— Досить знущань, — шепочу. — Просто роби те, заради чого все це.

— Не нахабній, Красуне, — осаджує він. — Врешті, це ти лежиш з оголеним задом, підставившись під мої руки.

Я заплющую очі, намагаючись хоч трохи вирівняти серцебиття.

Спочатку він торкається майже непомітно. Легкі похлопування. Повільні, чужі погладжування. Такі… звичайні, що стає ніяково. Наче це не покарання, а дивна, принизливо-еротична гра.

Шкіра швидко нагрівається, кров приливає, і я зціплюю зуби, терплячи мовчки. А потім усе змінюється. Його долоня стає важкою. Удари різкі, гучні — такі, що стрясають все тіло. Він не дає часу перевести подих. 

Ритмічно. Вивірено. Без жодного жалю.

Я зриваюся на хрипкий, сороміцький стогін і мимоволі намагаюся відсунутися. Пан Аскеров тримає мене міцно. Коли ворушуся — вчіплюється ще сильніше. Я не благаю. Навіть коли ноги починають тремтіти.

Зажмурююся, щоб сльози зрадницьки не вирвалися. Мені гаряче. Мені задушливо. Мені боляче. А у голові — хаос, де кожна думка спотикається об іншу.

Він зупиняється несподівано, коли я вже майже не дихаю від напруги. Обережно проводить рукою по розпеченій шкірі. Я здригаюся від кожного дотику. Підтискаю губи, коли вони починають тремтіти від безсилля, яке зносить всі мої бар'єри. 

— Все гаразд? — тихо питає.

Його рука лягає мені на спину, ніжно погладив. І я всхлипую від абсурдності цієї ніжності. Він тягне мене, змушуючи піднятися і сісти з іншої сторони ліжка на коліна. Сідниці, в які спираються п'ятки, сверблять. 

— То як тобі, Красуне, — питає Ільяс, — боляче-приємно чи боляче-неприємно?

Я відвертаюся, закриваю обличчя долонями. Щось у мені ламається. Не поступово, а різко, з тріском. Всхлип обпікає горло, і сльози котяться самі, неконтрольовано, зрадливо. Їх виявилось так багато, що я не встигаю зупиняти. 

— Ні… не треба… — шепочу, відчуваючи, як він ворушиться.

Він не питає. Просто обіймає. Я завмираю на мить, а потім вже вибухаю через один ковток повітря.

Істерика накриває хвилею, дитячою і присоромною. Він притискає до себе, гладить по спині — і від цього стає ще гірше.

Я плачу так, як давно не плакала. Останній раз був на тій кухні. Над Артемом. Над тілом, яке вже не дихало. Перед очима спалахують усі п’ять років — кадр за кадром. І кожен болить сильніше за попередній.

Мене трясе. Не від болю, а від того, що більше не тримаюся впевнено на ногах. Я така слабка зараз, що не розумію, як узагалі виживала весь цей час. Як… я взагалі можу бути проти всього світу, коли мене так просто прибити до підлоги? 

— Розкажи мені, Красуне… — тихо звертається він, коли істерика трохи відступає. — Про що твої сльози?

Я не можу відповісти й безсило впираюся чолом у чоловіче плече. Його підборіддя відчутно тисне мені на маківку, а руки — сильні й ніжні водночас — ні на мить не випускають мене з обіймів. Від нього лине тепло. Дивний спокій, на який зараз можна спертися, не думаючи.

— Ти повинна розуміти, що кожен твій крок має наслідки. Я не можу дозволити жінці, яка під моїм крилом, бути такою нерозважливою, — говорить Ільяс. 

Він змінює положення, підхоплює моє підборіддя, змушуючи зустрітися поглядом.

— Сподіваюся, ми порозумілися. Будеш ще бешкетувати?

Я заперечно хитаю головою.

— Дуже добре. Тоді час відпочивати.

Він встає. Я одразу натягую ковдру й відвертаюся, вчіплюючись у подушку. Сором з’їдає заживо. Голова гуде, обличчя й груди палають — від сліз, від емоцій, від усвідомлення власної оголеності не тільки тіла.

Ліжко провалюється з мого боку. Я напружуюся. Він змушує мене посунутися, хоча інша половина так і залишається пустою. Важка рука лягає мені на талію, міцно притискаючи до його гарячих грудей.

— Розслабся, Красуне. Як виявилося, це було потрібно тобі більше, ніж ти зараз можеш уявити.

— Справді? — шепочу.

— Згадай, коли востаннє ти дозволяла собі відпускати емоції. Сильний не той, хто все тримає в собі. А той, хто проживає і йде далі. Кожен може бути слабким. Навіть той, хто здатен перерізати горлянку.

— І в чому ж твоя слабкість? — чіпляюся за це питання, мов за рятівну нитку.

— Мені не подобаються твої сльози.

— Брехня, — тихо кажу я.

Ільяс більше нічого не відповідає.