Раді Вас бачити!

Встаю у стійку. Не показову, а саме в робочу. Ноги трохи зігнуті, корпус розслаблений, руки підняті. Все без напруги, як я вже навчилася. 

Я не б’ю першою. Ільяс теж не поспішає.

Аскеров рухається обережно, мов хижак, який не хоче сполохати здобич. Очі уважні, погляд ковзає по плечах, стегнах, колінах. Він точно зчитує мій баланс.

Я роблю крок убік, різко заходжу ближче — і одразу відступаю, коли він готовий вже мене перехопити. Його реакція бездоганна. 

Він усміхається ледь помітно, розуміючи мою перевірку. 

— Непогано, — кидає через плече. — Ти не з тих, хто кидається навмання.

Я відповідаю не словами. Йду другим заходом. Фінт у корпус, різкий рух на захват руки, спроба зайти за спину. На мить він втрачає рівновагу. Я це відчуваю, майже смакую.

Майже.

Він вивільняється швидше, ніж я очікую. Не силою, а відточеною технікою. Його рука ковзає, перехоплює мій зап’ясток. Я встигаю провернутися, зірвати захват і відскочити.

У грудях спалахує знайомий жар від азарту.

— Татар тебе добре вчив, — розмірковує Ільяс, не нападаючи. Він взагалі не нападає, а просто відбиває. — Ти думаєш наперед і досить кмітливо викручуєшся від захвату. До речі… ти не раз вже перевертала мене на спину в ліжку. Цього він також тебе навчив? 

— Ти надто багато говориш, — відповідаю і знову йду вперед.

Цього разу жорсткіше. Я збиваю йому ритм, працюю ногами, намагаюся змусити його втратити центр ваги. На секунду мені здається, що я зловила момент: захват за плече, підсік… Він справді хитається. 

— Непогано. 

В цю мить він міняє правила. Ільяс не чинить опору, а йде за моїм рухом. Розвертає корпус, перехоплює мене під центр тяжіння, притискає ближче до себе.

Все відбувається швидко.

Я відчуваю, як ноги втрачають опору. Як мати наближаються занадто стрімко. Удар жорсткий. Повітря вибиває з грудей різко. Рефлекторно видихаю, не встигаючи вдихнути знову.

Світ на мить стискається до його постаті зверху. Ільяс тримає мене. Його вага розподілена правильно, контроль абсолютний. Я намагаюся вдихнути — виходить лише з другого разу.

— Ти була близько, — говорить тихо, без зверхності переможця. — Дуже близько.

Він відсувається, сідає поруч і простягає руку, допомагаючи підвестися. Я сідаю, переводжу подих, відчуваючи, як серце все ще гупає десь у горлі...

— Тобі варто було чекати на напад, — продовжує коментувати Аскеров, наче ми щойно закінчили звичайне тренування. — Тоді ти одразу отримала б перевагу.

— Питання, — нагадую я. Хочу нарешті закінчити з цим.

Його погляд стає чіпким. 

— Моє питання не змінилося. Хочу знати, як помер Татар. Сподіваюся, що твоя правда не скотиться до дитячих казочок...

— Він помер від поранень.

Очі Ільяса одразу темніють, а вираз обличчя стає невдоволеним. Я розумію, що так просто він мене не відпустить. Треба дати хоч якісь деталі. Рівно стільки, щоб втамувати цікавість. 

— На нашій кухні, — додаю після короткої паузи. — Я не змогла його врятувати. Поранення були… смертельні. Кульові… — сама себе обриваю, бо Ільяс зацікавлено веде підборіддям. — Це був напад.

Пан Аскеров замислюється. Я не рухаюся, даючи йому час прокрутити все в голові. Більше нічого не кажу — кожне наступне слово відчувається, як крихкий лід під ногами.

— Від кульових… — тихо повторює він.

А потім різко дивиться на мене. Дідько!

— Я довго не міг зрозуміти, навіщо тобі три кулі, коли для смерті достатньо одного пострілу.

Я напружуюся.

— Ти мстилася. І це факт, — продовжує він уже впевнено. — У нього було три кульових поранення?

Він доходить до цього висновку надто швидко. Приховати здивування від його аналітики складно, тому я не дивлюся йому в очі.

— Теоретично, — з’їжджаю з теми.

— І мстила не будь-кому, — не відступає він. — Ти вирішила, що ті чорти були винуватцями смерті твого чоловіка. З них, у твоєму імпровізованому списку, залишився тільки я, — Аскеров нахиляє голову. — Чому ж ти не вистрілила, коли мала нагоду під час нашої першої зустрічі?

— Одне питання, Ільясе, — нагадую я умови.

І це, безсумнівно, викликає ще більше підозри.

— Це не питання про твоє минуле, — він нахиляється трохи ближче. — Це питання, що стосується особисто мене. Чому я досі живий?

— А ти хочеш померти? — пирхаю я.

— Я не планую помирати, — спокійно відповідає він. — Хоча смерті не боюся. Це мої реалії. Неможливо бути всесильним, як і обережним у всьому. Але якщо ти вважаєш мене причетним до смерті твого чоловіка… твої дії нелогічні. 

Якщо. Тобто він не віддавав наказу прибрати мого чоловіка? Я раніше навіть не замислювалася над тим, що пан Аскеров міг бути частиною ланцюга. Частиною того, що я так живу. 

Як усе це поєднати в одну історію, враховуючи співпрацю чоловіка з Маратом? Я остаточно втрачаю нитку, плутаючись у власних висновках.

Я піднімаю погляд. Він дивиться на мене з холодною уважністю.

— Коли людина мститься, вона не сумнівається, як і було в клубі Островського. А зараз ти сумніваєшся. Отже, або ти не впевнена в моїй провині… або я зовсім не той, кого ти шукаєш.

— Або твоя смерть знищить систему, і настане хаос, — додаю варіант, що раптом складається у голові надто чітко.

— Татар був моїм другом багато років, — розповідає Ільяс. — Не раз рятував мене від смерті. Я не бажав йому такої долі, Валеріє, — голос чоловіка м’якшає. — Я сам його відпустив. Гадав, що він займатиметься справою, натомість захотів лікарку собі у дружини. І я не розумію причетності тих, кого ти обрала для помсти. Вони ніколи не були в операціях, які вів Татар.

Він вдивляється в моє обличчя.

— Питання тепер у тому, наскільки достовірна інформація, з якою ти працюєш.

Я розминаю шию.

Прокручую у думках все, що колись казав мені Марат. Досьє з помітками чоловіка… Як він міг працювати на двох водночас? Він був людиною Марата. Або… Аскерова. Шпигуном?

Друзі можуть зраджувати. І можуть залишатися вірними. Але саме ті записи, які дав мені Марат, ведуть до іншого висновку — Артем став зрадником. У мене на руках була вся загальна інформація про людей Ільяса. Він копав під них. Системно.

— Тобі треба вирішити, в чому твоя ціль, — підсумовує Аскеров. — Бо зараз я бачу, що в цій історії хтось вирішив зіграти з тобою. Можливо, прибрати фігури, які комусь заважали. А це вже пряма заява мені в обличчя. 

В цей момент пан Аскеров підбирається надто близько до правди, хоча з зовісм неочікуваною сторони.

— Я дозволю тобі з цим розібратися самостійно, — каже він. — Не заважатиму. Коли знадобиться моя допомога — ти знаєш, де мене знайти. Мені потрібне лише ім’я того, хто дав тобі наводку.

Я миттєво усвідомлюю: доля щойно відвела його погляд від справжнього задуму мого завдання. Він думає, що я дійсно прийшла по помсту. Що хотіла його вбити. Це… спрощує гру. Пан Аскеров врешті повівся на план Єгора, хоч і не одразу.

— Як дивно, — озиваюся я. — Ти хочеш допомогти, водночас вважаючи мене вбивцею, яка за нагоди вкладе тебе в землю?

— У тебе така нагода щодня, Красуне, — він знизує плечима. — Ти не поспішаєш. А тепер твої цілі розмиті, — посміхається. — І що найцікавіше… я ще не мав коханки, яка хоче мене вбити. Це інтригує.

Його спокій вражає. Такий висновок легко міг би коштувати мені життя. Аскеров або божевільний, або надто впевнений у собі. Чи знає значно більше, ніж показує.

— Я завжди ціль для багатьох. Та хто б не захотів перейняти мою владу, спершу їм доведеться взяти під контроль усе, що я маю.

— Ти ніколи не був моєю ціллю, — кажу твердо. — Ми це вже обговорювали. 

— Красуне, коли ти брешеш… — він м’яко усміхається і прибирає з мого обличчя пасмо волосся, звабливо посміхається, — ти робиш одну річ, яка тебе видає.

Я не брехала. Просто цілі бувають різні. Його смерть мені невигідна. Я розумію це вже не зі слів Марата. А ще… мені й самій не хочеться його вбивати. У пана Аскерова є щось таке, через що мені вже важко навіть уявити, як я колись зможу поцілити в нього.

Можливо, справа в тому, що ми вже тривалий час у тісному контакті. У ролі коханців. І він поводиться зі мною… чемно. Майже. У будь-якому разі краще, ніж усі ті мерзотники за попередні п’ять років.

— Яку річ? — питаю я.

— Не скажу, — він хитає головою. — Тоді ти почнеш це контролювати.

— Це нечесно.

— Наш світ давно забув, що таке чесність, — він проводить пальцем по моїх губах і дивиться так, ніби ось-ось поцілує. — Повернемося до тренувань? Твоя техніка чудова, але я покажу дещо цікавіше.

Я киваю.

Він знає, що я можу бути загрозою. Знає, що хтось веде мене за нитку і не зупиняє. Це означає лише одне — хтось із нас уже зробив перший хибний крок. Хочеться вірити, що це не я.