Раді Вас бачити!

Усе відбувається надто швидко.

Постріли, здається, лунають по всій території. Виходимо через підвал до гаражів, і все ж я схиляюся від кожного пострілу, яка наче наздогоняє спину. Коли я заскакую на сидіння машини, ми різко зриваємося з місця. Встигаю побачити, як ліве крило маєтку вже охоплене полум’ям.

Машина набирає швидкість, мчить алеєю просто на сталеві ворота. Я пристібаю пасок безпеки, хапаючись за ручку над дверцятами й упираючись іншою рукою в бардачок.

У наступну мить по кузову сипляться постріли. Глухі удари розходяться металом, але позашляховик не зупиняється — зносить сталеву огорожу, пробиваючи собі шлях. Нас різко трусить, тіло вдаряється об сидіння, але машина виривається вперед.

— Де Ільяс? — питаю нарешті, коли ми пролітаємо другий пост, який виявляється порожнім.

— З ним усе буде гаразд, — твердо відповідає чоловік, не відводячи погляду від дороги. Нога сильніше тисне на газ, очі раз у раз ковзають по дзеркалах. 

Він нервує. А мене прошиває здогадка. 

Я тихо всміхаюся, похитавши головою.

— Думала, що такі, як ти, залишаються поруч із капітаном, навіть коли корабель іде на дно… — голос звучить глухо. — Як шкода, що щуром виявився саме ти, Максе.

Він різко повертає голову в мій бік, хмурячи брови.

— Я зроблю все, щоб цей навіжений капітан не потопив наш корабель, Лєро, — відрізає з відчутним докором.

Те, що відрізняє Ільяса від інших… і те, що мене в ньому зачепило — зрештою його ж і погубить. 

У зграї вовків не можна бути іншим. Тебе або заженуть і розірвуть, або ти знищиш усіх — і залишишся один.

Ільяс — інший. Його хвилюють люди. І він довірився тим, хто без вагань відправить його на плаху заради власної вигоди.

— Чому ти це робиш? — питаю тихіше, вдивляючись у нього. Він… не виглядає переможцем у цій ситуації.

— Поки Ільяс воює за тебе, його шанси тануть з кожною годиною, — відповідає жорстко. — І він програє, якщо не отямиться.

Я стискаю пальці.

— Сумніваюся, що ти везеш мене в більш безпечне місце.

— Бо це не так, — спокійно погоджується Макс.

По шкірі пробігає холод.

— Що пообіцяв тобі Захід, чого не може дати Ільяс?

— Нічого.

— Максе! — обурення проривається назовні. — Хоча б зараз будь відвертим.

Він мовчить.

За кілька хвилин машина різко звертає в пролісся і гальмує перед іншою автівкою.

Я напружуюся, затамовуючи подих. Чекаю, що з темряви зараз вийдуть люди Мирона — і все закінчиться просто тут.

Та нічого не відбувається.

Макс глушить мотор, але не відпускає кермо. Пальці біліють від напруги, щелепа стиснута так, що на вилицях проступають жорсткі лінії.

— За ці два дні Хан власними руками почав руйнувати систему, яку ми будували десять років, — говорить він глухо. — За цю систему ми боролися. Втрачали людей і себе. Вмирали.

Він на мить заплющує очі, ніби стримує щось важке.

— Ільяс став тим, хто змінив правила гри. А зараз, замість системи, він обрав хаос.

Я повільно повертаю голову, дивлячись на нього.

— І причина навіть не в тиску чи в Заході, — додає тихіше. — Причина в тобі, Лєро.

В мені?..

— Я не маю жодного стосунку до ваших проблем, — кажу різкіше.

— Вірно, — киває Макс. — Але ти не можеш заперечувати, що Ільяс зробив твої проблеми своїми.

Чоловік нарешті відпускає кермо, але напруга нікуди не зникає.

— Він вирішив боротися за тебе, як за сім’ю. Без правил і без обмежень. Ми поважаємо його правила, але коли капітан сам їх порушує… Це веде до зміни влади. 

Погляд стає жорсткішим.

— Половина партнерів уже мертві. За ними підуть інші — впливові родини, які не пробачать. Хан відповість. І тоді спалахне все.

Кожне слово лягає важко, як факт, який не можна змінити.

— Ми не розуміли, чого хоче Захід, — продовжує. — Але тепер я бачу чітко: мета Мирона — не ти, не він і навіть не перемовини. Мета — знищити нашу систему.

Я кліпаю, намагаючись зібрати цей потік інформації в одне ціле.

— Не розумію…

— Я поверну тебе на Захід, щоб Ільяс мав змогу втримати клани біля себе. Якщо тебе не стане — він буде боротися за систему і зможе позбутися зрадників. Це буде бійня, та він впорається, коли зрозуміє що наразі потрібен нашим людям. 

— Хочеш потягнути нас обох у труну? — я звужую очі. — Ти не дурень і добре розумієш, що Мирон вб'є нас. 

— Краще я стану черговим щуром, але не дам змогу Ільясу втратити все, за що ми боролися. 

Я важко видихаю, відкинувшись на спинку крісла. 

— Навіщо тут друга машина? 

— На випадок, якщо ти наважишся сама все це припинити.

Чорт забирай, я вже зовсім нічого не розумію! 

— Максе, що ти від мене хочеш? Якби проблема була тільки в тому, що я дихаю — ти б уже мене вбив. 

— Твій брат вже у передмісті столиці. 

Шоковано дивлюся на Макса, який дістає телефон і показує відео. Бачу Дена, який сидить з двома чоловіками на заправці ОККО, запихуючись хот-догом і… посміхається. Тоді почав щось розповідати з набитим ртом. 

— А це навіщо? — чую його вигук, коли він зрозумів, що його знімають. 

— Щоб твоя сестричка не хвилювалася. 

— Лєрка? — він весело пирхає. — Знаючи її, вона не хвилюється, а вибиває комусь зуби, — Ден махає у камеру. — Я в порядку, злюко. Побачимось! — салютує і відео закінчується. 

Серце тріпоче. 

— Як? — дивлюся на Макса.

— Не без крові, — відповідає він сухо. — Четверо мертві. Двоє в руках Мирона. Один — у важкому стані.

— Це... шантаж? — стиха питаю, намагаючись усвідомити, навіщо він мені це показав. 

— Мабуть, так і є. Ти ж хочеш, щоб у нього було життя, Лєро? 

Розумію, що Макс дійсно готовий на все, аби зараз втримати Ільяса на борту, який затоплює. 

— Що ти хочеш зробити?

— Поїдемо до Мирона. Треба, щоб цей покидьок усвідомив, що він тепер немає можливості тиснути на Хана. І що тепер дії Заходу будуть відчутними. Він припинить свою гру, бо тоді в Ільяса буде можливість ополичити клани на Захід. 

Пояснює Макс, в чому я бачу сенс. Схоже, він був правий — я причина всього цього безладу. 

— Скоріш за все, це буде остання наша поїздка. Якщо нас не вкладуть в землю на Заході, колись це зробить Ільяс. Ми станемо зрадниками. 

Я дивлюся на машину попереду. І тепер розумію для чого вона. 

— Але я можу повернутися до Марата сама. 

— Можеш. Проте, я готовий піти з тобою до кінця. Я не граю в Бога, Лєро. Я прирікаю тебе на смерть, тому без заперечень розділю її з тобою. 

Я бачу, що він говорить серйозно. Не фанатично вірний системі чи клану. Макс вірний Ільясу, і справі, в яку вкладав свій сенс. 

— Ти його кохаєш? — раптово питає Макс. 

— Не треба цього, — різко відвертаюся, не маючи бажання вивертати свою душу, яка і так тремтить. 

— Вирішуй, Лєро. 

— Я поїду за двух умов, — зібравшись з думками, врешті кажу я. — Ти повернешся до Ільяса і допоможеш не тільки йому, але і влаштуєш життя Дена. Обійцяй, що не допустиш його до справ. Обіцяй, що моя смерть не буде напрасною. 

Він довго дивиться на мене. 

— Обіцяю. 

— Ільяс не відпустить мене просто так. Тому моя друга умова — ти зробиш так, щоб будь-які його почуття до мене згасли. 

— Обіцяю. 

Я важко сковтую, згадуючи той самий світанок на квартирі Єгорчика, де я намагалася збагнути: скільки світанків мені відміряно, враховуючи стиль мого життя. Сьогодні буде останній. 

Макс дає мені ключі, не кажучи жодного слова. Та і вони зайві. Ми обоє отримуємо те, за що боролися і що цінуємо. 

Я виходжу з машини, прямуючи до іншої. 

Обертаюся, коли Макс звільняє дорогу і звертає до маєтку. 

Сідаю у машину з дивним відчуттям. Наче… полегшенням. 

В мене немає страху, хоча помирати від руки Мирона не хочеться. Особливо, якщо він вирішить спочатку катувати. Але я чітко усвідомлюю, що не хочу тягнути на дно Ільяса, штовхаючи його на вірну смерть. А тепер, коли вже і Ден у безпеці… Здається, моя місія виконана. 

Я зітхаю, завів машину, але погляд вихоплює на другому сидінні теку, яка майже зливається з чорною шкіряною оббивкою. 

Беру її і відкриваю. Бачу якісь документи, але погляд вчіплюється у жовтий стікер. 

Кохаєш. 

Я відриваю папірець, через який в мене перехоплює дихання, а перед очима лише одне обличчя — Ільяса.

Під папірецем з розмашистим почерком ще один: 

Пам'ятай: виграє той, хто навчився падати. 

— Ну звісно, — виривається буркотіння під ніс. — Або мрець, якому вже нічого не потрібно...

Зриваю папірець з філософією від Макса, і вже не дивуюся, коли потрапила на третій: 

Частковий доступ до серверу буде дійсний тільки добу. Використай з розумом. 

Перечитую кілька разів, не одразу розуміючи, про що він пише. А коли всі папірці зірвані, я бачу договора про якісь земельні участки, планування розподілу грошей, якісь креслення. І потрапляю на кодування якогось комп'ютерного алгоритму. 

Вражено посміхаюся.

То що, я щойно пройшла перевірку на почуття у стилі Макса, а нагородою стала можливість вижити?

Відкладаю папку і рву папірці на дрібні клапті. Лише один не піддається — той самий, перший. Дивлюся на нього довше, ніж варто, аж поки підборіддя починає тремтіти. Стискаю папір у кулаці, але викинути його не виходить. Пхаю до кишені халата.

Заводжу машину з відчуттям, що хочу звернути шию Максові за те, як вправно він вивернув мою душу.

Яка іронія... П’ять років я намагалася вирватися з клітки. А тепер сама повертаюся до неї. Можна було б просто зникнути. Я знаю Ільяса — він не чіпатиме невинну дитину. Але цього недостатньо.

Якщо система впаде — посиплеться все. 

Я стискаю кермо, вдивляючись у темну дорогу попереду.

Макс правий. Поки я поруч — Ільяс під прицілом. І не лише для ворогів.

Та попри все, Мирон таки прорахувався, що мене тішить. Як Макс повторював ці останні дні: найнебезпечніша змінна — це люди. І цього разу цією змінною стали ми.

Я вже уявляю обличчя Мирона. Ту мить, коли з’явлюся на порозі. З виконаним завданням. Зі своєю історією — як мені вдалося приручити хижака у його ж стаї. З компроматом на Ільяса Аскерова, який обов’язково матиме свою ціну.

Я видихаю.

Щоб повернутися — доведеться впасти. Так у мене з’явиться шанс піднятися знову. І захистити тих, хто мені дорогий.

Чорт… та я героїня! Лишається тільки вірити, що я вже знаю достатньо, аби не втратити голову на цьому шляху.