Спочатку:
На сторінку книги
Веліна презирливим поглядом окинув своїх бранців.
- Отже даю вам останній шанс запустити цю кляту станцію і мирно розійтися
Та ніхто не поспішав зізнатися їй у володінні такої цінної інформації.
- Ну, що ж. В мене не має іншого виходу.
Вона зробила знак рукою і один з її слуг простягнув їй мисливський ніж. Його дещо зловісно сяяло в яскравому світлі невидимих ламп.
- Цікаво...з кого мені краще розпочати? - Солодким голосом поцікавилася Веліна.
Вона дуже повільно пройшлася по приміщенню, не спускаючи з бранців пильного погляду і, демонстративно граючись ножем.
- Здається нам необхідно трішки розігрітими...
Вона різко розвернулася і встромила ніж в груди Елайджі. Хлопець навіть не встиг скрикнути. На його вродливому обличчі з'явився вирахьщирого здивування який швидко змінився болем.
- Ні! - Розпачливо закричала Зінька і було рванулася з рук песиголовця, що тримав її. - Чого ти хочеш від нас? Що тобі потрібно?
- Здається я все пояснила, чи ти надто тупа щоб зрозуміти це? Запустіть станцію і ви вільні.
- А якщо ні? - Денис з викликом дивився на жінку.
Та холодно посміхнулася у відповідь.
- Якщо ні - я буду вбивати вас по черзі. Повільно і боляче. Ось так...
Вона витягла ніж з грудей магістра. Червона пляма повільно розповзалася по його брудній сорочці. Чоловік був близьким до втрати свідомості, і якби песиголовець не тримав його за волосся, він би впав на долівку.
- Я чекаю.
Та ніхто не поспішав з відповіддю.
- Дуже добре. Можете і надалі мовчати.
Веліна підійшла до Темпсі і зі всієї люті встромила скривавлений ніж йому в живіт. Наступний удар прийшовся в груди. Хлопець, важко дихаючи, провалився на долівку, заливаючи її кров'ю.
- Припини це! - Закричала Зінька і забилася в істериці. - Припини! Як ти можеш? Як?
Жінка самовдоволено посміхнулася і пнула хлопця ногою.
- Тобі не варто так турбуватися за нього. На відміну від тебе він не може померти так легко. Хоча зізнаюся, що йому боляче. Дуже боляче.
- Ти можеш вбити нас усіх, та швидше за все ніхто з нас і гадки не має як запустити цю кляту станцію. - З ненавистю прошипів Денис.
- А ти мій любий правнуко щось надто сміливий. Можливо краще розпочати саме з тебе?
Песиголовець, що тримав хлопця щосили пизнув його до ніг Веліни. Вона схопила його за волосся і притисла ніж до шиї.
- Останній раз запитую - кому з вас відомий код станції?
- Облиш його... - почувся хриплий голос Темпсі. - Я знаю як привести механізм в дію. Мені відомий код, що запустить станцію і вивільнить залишки енергії.
- Тобі? - щиро здивувалася Веліна. - Ти брешеш. Цього просто не може бути.
- Саме тому й обрали мене.
Темпсі посміхнувся. І з його рота витекла тоненька цівочка крові. Він з викликом дивився на жінку.
- Пообіцяй, що відпустиш їх.
- Чому я маю тобі вірити?
Веліна з підозрою дивилася на хлопця. Кожне сказане слово завдавало йому болю.
- Тому, що в тебе не має іншого виходу. Розв'яжи мені руки і допоможи піднятися. - прошепотів Темпсі.
Жінка вагалася. Вона не довіряла йому.
- Тобі прийдеться поспішити, якщо хочеш щоб я запустив станцію.
І дійсно - він був надто слабким. Темпсі коштувало неймовірних зусиль підтримувати зв'язок з реальністю.
- Темпсі не роби цього. Вона всерівно нас вб'є. - Прошепотів Елайджа і з благанням подивився на хлопця.
- Ти маєш довіритися мені.
Веліна дуже неохоче розпізнала мотузки на його руках і допомогла піднятися.
- Темпсі! Схаменися! - Відчайдушно крикнув Денис, та той навіть не глянув на нього.
Темпсі, похитуючись підійшов до стіни і зробив руками паси подібні до тих, що робила Веліна. Тишу порушив тихий, розмірений гуркіт, який поступово наростав. Світло блимнуло і згасло.
- Що це в біса коїться?
Почувся розлючений і одночасно наляканий голос Веліни.
І саме тоді почалося щось таке, що важко було осягнути людським розумом. Простір навколо них розчинився в потоці світла - тонкі мерехтливі ниті простягались у всі боки, з'єднуючи між собою яскраві, крихітні сфери, схожі на коштовні камені, підвішені в безмежності. Та придивившись, можна було побачити - це були не просто іскри, а безмежні, незвідані світи, замкнуті у власні орбіти буття.
Захоплені й приголомшені, друзі завмерли, забувши про небезпеку, яка ще кілька митей тому здавалась смертельною. Навколо них плавно пливли небесні архітектури - зоряні системи, світлі галактики, мов гігантські лілії у темному океані космосу. Їх рух був спокійним, величним, а саме видовище - неймовірно прекрасним, майже сакральним.
У центрі цього космічного хору стояв Темпсі - мов серце цієї дивної симфонії. Його постать осяяла внутрішнім світлом, а зоряні відблиски застрягли у пасмах його волосся, немов корона з живого світла. Він виглядав так, наче був не частиною цього місця - а його творцем.
Навіть Веліна, яка ще донедавна дивилася на нього зі зневагою, тепер не могла відірвати погляду - у її очах вперше з'явився щирий подив. Песиголовці мовби забули, чому прийшли - їх очі втратили зосередженість, як у тих, хто раптово згадав про щось забуте й важливе.
Скориставшись цією миттю, Максим хутко кинувся до Елайджі, розрізав пута й підняв його на ноги.
А тим часом Темпсі простягнув руку - і легенько торкнувся однієї з небесних сфер. Світ завмер. А тоді - все змінилося. Мить тому вони стояли серед зіркового океану, а наступної - вже балансували на краю темної безодні, де під ними дихала порожнеча.
. І в цей час все навколо них змінилося. Щойно вони стояли в оточенні сяючих світів, і в одночас опинилися над самісіньким краєм прірви. А далеко внизу розкинулося море. Хвилі набігали на гостре каміння і розбивалися о нього білосніжною піною. Песиголовці з гарчанням почали залякувати. І в цей час почувся голосний гуркіт. Щось наближалося до мандрівників. Щось надто небезпечне. Сповнене первісної і неконтрольованої енергії. Море яке щойно було таким привітним враз потемніло і завирувало.
- Що це в біса таке? - Налякано вигукнула Веліна і з ненавистю подивилася на Темпсі.
- Це твоя нова реальність на яку ти заслуговуєш. - спокійно відповів він, і недобра посмішка торкнулася його вуст.
Порив крижаного вітру ледь не скинув її у прірву. І раптом її оновила темрява. Жінка скрикнула і спробувала вирватися з чіпких лап чудовиськ, що населяли цей чужий і такий ворожий світ. Зінька притулилася до Яромира який турботливо обіймав її. Денис з Максимом обмінялися наляканими поглядами. Цей світ виявився пасткою.
- Мерщій! - Наказав Темпсі. - Туди.
Він вказав на вирву світла, що крутилася в них за спинами і стрімко зменшувалася. Схоже, що це і був портал.
- Швидше! Біжіть! Інакше ми всі загинемо тут.
Яромир підхопив ледь живу від страху Зіньку на руки і першим кинувся до вирви. Денис з Максимом, підтримуючи під руки пораненого магістра поспішили за ними. Темпсі замикав їх стрій. Вони вже готові були пірнути у вир світла коли Веліні все ж таки вдалося звільнитися з чіпких лап невідомих чудовиськ і вона схопила Темпсі за лахміття в яке перетворилася його одіж. Той, не втримавшись на ногах впав у багнюку яка почала всмоктувати їх обох.
Елайджа, побачивши, що Темпсі загрожує небезпека, кинувся до нього. Він схопив його за протягнуту руку і щосили потягнув, та Веліна міцно утримувала хлопця. Чорні щупальця невідомого чудовиська з яких стікала смердюча багнюка обвилися навколо тіла жінки. Вона розуміла, що навряд чи їй вдасться врятуватися, але продовжувала боротися.
Денис з Максимом поспішили на допомогу. Вони в відчаї схопили Темпсі за сорочку і зі всіх сил потягли до себе. Разом їм все ж таки вдалося врятувати його, і вони помчали до розриву, котрий стрімко зменшувався. Вони вже майже досягли цілі коли пронизливий крик Веліни примусив їх зупинитися і озирнутися.
- Ілля! Допоможи! Ти не можеш залишити мене тут.
Її погляд був сповнений відчаю і благання. Схоже, що вона зовсім забула про те, що ще декілька хвилин назад встромила в його груди ніж і погрожувала убити їх усіх.
- Ні!
Темпсі схопив магістра за руку коли той хотів повернутися до неї.
- Я маю урятувати її.
- Ти з глузду з'їхав. Якщо ти повернешся то залишишся тут назавжди. Вона заслуговує на це.
- Я винен в цьому не менш за неї. - Заперечив Елайджа і сумно посміхнувся. - Якби не я цього ніколи не сталося. Прощавай.
Після цих слів він рішуче кинувся до жінки.
- Що він робить? - з тривогою скрикнув Денис.
- Те, що важає за потрібне. - Похмуро відповів Темпсі і штовхнув хлопців до вирви.
Ті не в силі протистояти силі гравітації зникли в ній. Темпсі ж повернувся на допомогу магістру. Вони все ж таки змогли витягнути Веліну і втрьох побігли до порталу який вже був ледь помітним. Схоже, що вони запізнилися і тепер будуть змушені назавжди залишиться тут.
- Темпсі мені дуже шкода та ти маєш залишити нас.
Промовивши це, Елайджа раптом зі всіх сил штовхнув його в те, що залишилося від розриву. І лише хлопець зник в ньому як світло згасло і портал закрився назавжди.
