Спочатку:
На сторінку книги
Темпсі прокинувся від власного крику.
Його тіло здригалося, руки судомно стискали землю. Він злякано озирнувся довкола. Починало світати.
Несміливе світло повзло крізь низько навислі хмари, що вкривали хребти, мов важка ковдра. Над горами згущався туман - він повільно піднімався від Вовчої ріки, сповзаючи в долини, осідаючи між виступами скель, наче сама пам'ять цієї землі.
Серце стислося від болісної туги. Колись це була його Батьківщина.
Десь зовсім поруч - те саме місце, де він загинув.
Темпсі відвів погляд. Не хотів згадувати. З того часу минуло багато років. Навряд чи хтось іще пам'ятав зниклого короля, який не встиг правити й місяця.
Його крик розбудив Яромира. Той, кутаючись у дорожній плащ, дрімав біля майже згаслого вогнища.
Він розплющив очі, озирнувся навколо, шукаючи загрозу.
- Що сталося? - сонно промовив і нахилився до багаття, пробуючи його оживити.
- Ні, - надто швидко відповів Темпсі. - Просто... поганий сон.
Північний вітер, що зривався з вершин, пронизував плащі, пробираючись до самих кісток. Літо не мало тут сили.
Темпсі мовчки дивився на схід. Далеко, за ланцюгом гір, в тумані, немов у спогаді, виднілися вартові вежі Таркського королівства.
Щось тяжке ворушилося всередині. Передчуття. Темне, холодне й гнітюче.
Він мав туди йти. Мусив. Старе пророцтво тягло його вперед, немов ланцюг. Хоч і не знав, як саме протистоятиме королю-вампіру - знав лише одне: шлях веде до Синьогірська.
---
Поснідавши, рушили далі.
Дорога петляла схилами, й чим нижче вони спускалися, тим частіше натикалися на покинуті села. Будинки - зруйновані, напівобвалені. Амбари розбиті негодою. Каміння заростало мохом, дерева проростали крізь стіни.
Колись тут кипіло життя.
Тепер - лиш спогади й тиша. Таркське королівство згасало. У кожному краєвиді жила занедбаність, у кожному звуці вітру - безнадія.
Згодом гори почали відступати. Хребти розчинилися в далині. Дорога стала рівнішою, хоч і такою вузькою, що два вози тут би не розминулись.
Їм почали траплятися хутори - то одинокі хатки, то кілька обійсть разом. Життя в них ще жевріло, але ледве. І було в ньому щось похмуре.
Люди - насторожені. Очі - темні, недовірливі. З-за тинів на подорожніх дивились мовчазно, крізь щілини у хвіртках, мов на привидів.
Одного разу, шукаючи води, вони зійшли на двір. Господар, суворий чоловік з бородою, вигнав їх геть і погрожував спустити собак.
Наступне обійстя виявилось не таким ворожим, але не привітним. Їм дали зрозуміти, що їжі не буде - навіть за золото.
Молода жінка з дитиною на руках, чи то служниця, чи дружина фермера, пояснила з приглушеним страхом:
- Король... заборонив торгівлю. Тільки на міських ринках. І лише з дозволом.Тим, хто наважувався порушити королівський наказ, загрожувала каторга або в'язниця. Тож, якщо вони хотіли придбати бодай щось, шлях їм лежав лише до столиці.
Темпсі мовчки кивнув, подякував жінці за пояснення й простягнув срібну монету.
Та здивовано кліпнула, розгублено переводячи погляд то на монету, то на юнаків. Наче не могла повірити у таку щедрість.
Раптом вона зробила крок до Темпсі й, пильно вдивляючись йому в обличчя, прошепотіла:
- Вам краще піти звідси... - її голос тремтів, очі метушливо шукали загрозу. - Особливо вам, пане. Сьогодні зранку тут були королівські солдати. Вони розшукували хлопця, дуже схожого на вас.
Темпсі насупився, здивовано підняв брови.
- На мене?
- Саме так, пане. Питали про хлопця вашого віку, з блідою шкірою й блакитними очима. Ви... надто схожі.
- Орисю! Хто там у тебе? - озвався грубий голос.
До хати підходив огрядний чоловік у солом'яному капелюсі, з вилами в руках і непривітним виразом обличчя.
- Ніхто! - швидко відповіла жінка, хапаючись за слова. - Вони вже йдуть.
І до хлопців - шепотом, гарячково:
- Ідіть звідси, мерщій... будь ласка.
Погляд її був благанням.
Темпсі та Яромир не стали сперечатися. Розвернулися й мовчки рушили геть, у напрямку міста.
- Чого вони хотіли? - чоловік проводжав їх поглядом, у якому темніла підозра.
Жінка знизала худими плечима й заховала монетку за пазуху.
- Лише хотіли напитися води.
- Сподіваюся, ти не надто плескала язиком?
- Звісно ж, ні, - її погляд став крижаний. - За кого ти мене маєш?
- За жінку, яка балакає зайве, - буркнув чоловік і повернувся до роботи.
---
- Що вона мала на увазі, коли сказала, що тебе розшукують королівські солдати? - Яромир насуплено глянув на Темпсі.
Той знизав плечима - байдуже, мовби йшлося не про нього.
- Навіть гадки не маю.
- Я вважаю, нам краще обминути місто. Закупитися деінде... - Яромир виглядав тривожним, його насторожило сказане жінкою.
- Ти ж чув, що король заборонив будь-яку торгівлю, окрім міських ринків, - похмуро зітхнув Яромир. - А нам потрібно поповнити запаси.
Він нервово кусав губу. Усвідомлював, що Темпсі має рацію - без їжі та теплого одягу довго не протримаються.
- Гаразд, - буркнув він неохоче. - Але я все одно не розумію, чому тебе розшукують солдати. Що ти встиг накоїти? Чиєю нареченою надихався?
- Тут я ще нічию не крав, - безтурботно відповів Темпсі й пришвидшив крок. - Хіба думаєш, я єдиний на весь Тарк з блакитними очима? Таких тут, певен, не менше сотні.
- Можливо... Але щось мені підказує, що шукають саме тебе.
Яромир раптово схопив його за руку й зупинив.
- Послухай, як би там не було, тобі надто небезпечно йти до столиці. Може, варто змінити зовнішність? Ти ж можеш перетворитися... ну, хоча б на пузатого фермера? Або його жінку?
- Я не перевертень! - сердито відповів Темпсі, різко вирвавши руку. - Я не змінюю зовнішність.
- Тоді, може, нашлеш морок? Ілюзію якусь? Ти ж казав, це твоя спеціальність.
- Не для натовпу, - зітхнув Темпсі. - І не постійно. Це забирає забагато сил.
- Ну добре... Може, хоча б переодягнись? Я не знаю, кого саме вони шукають, але шансів, що тебе впізнають, надто багато. А я чув, місцевий кат - справжній майстер своєї справи. Після його «допитів» ти зізнаєшся, що вбив рідну матір... і ще й запік її з розмарином.
Темпсі зупинився. Яромирові слова змусили його замислитись. А що, як справді шукають саме його? А якщо брат уже знає, що він наближається?
- І в кого ж мені переодягнутися? - буркнув він нарешті.
Яромир окинув його оцінюючим поглядом, а потім повільно посміхнувся.
- Слухай... А якщо тебе переодягнути в дівчину? Усі шукають хлопця з блакитними очима та рудим волоссям. А на дівчину з блакитними очима та рудим волоссям... навряд чи хтось зверне увагу, еге ж?
- Ні! - Темпсі аж здригнувся. - Я не хочу переодягатись у дівчину!
- Навіть якби захотів - у нас все одно немає сукні, - кинув він швидко, аби додати ваги своїм словам.
Але Яромир вже хижо всміхався, з хитрим блиском в очах. Він кивнув убік одинокої господи, де на мотузці сушився жіночий одяг.
- У нас є сукня.
Темпсі повільно перевів погляд на білизну, яка тріпотіла на вітрі, потім - назад на Яромира.
- Ні.
- Ще не приміряв - а вже проти.
- Ти забув, що тут нам нічого не продадуть, - нагадав Темпсі, кинувши косий погляд у бік села.
- А ми й не будемо купувати, ми... позичимо, - впевнено заперечив Яромир і в одну мить перескочив через тин.
- Ні! Зачекай! - вигукнув Темпсі, простягаючи до нього руку.
Та Яромир або не почув, або вдав, що не почув. За мить він уже повертався назад із якимось шматтям у руках. Позаду нього, розмахуючи дрючком, неслася кремезна темноволоса жінка й сипала прокляттями, мов із відра.
- А щоб тебе трясця взяла, злодюго! Щоб ти, сучий сину, сам у тій сукні й подавився!
Яромир спритно перескочив назад через тин.
- Мерщій! Бігом! - вигукнув він, не зупиняючись.
Темпсі не залишалося нічого іншого, як побігти слідом - мати справу з розлюченою господинею йому аж ніяк не хотілося.
- Щоб вас мати на кропиву висцяла! Щоб вам пусто було! Щоб вашому роду і сліду не зосталося!
Її голос ще довго переслідував їх за пагорбами, наче відьомське ехо.
---
- А тобі пасує, - з посмішкою кинув Яромир, коли Темпсі закінчив перевдягатися. - Дуже... привабливо.
Темпсі сердито зиркнув на нього й накинув на плечі мереживну хустинку, намагаючись прикрити надто відверте декольте.
- Зачекай... - Яромир примружився, розглядаючи новий образ. - Чогось бракує...
Темпсі у яскраво-червоній сукні й справді скидався на дівчину. Навіть надто. Схоже, сукня була святковою - не дивно, що жінка мало не проковтнула дрючок від люті.
Яромир зупинив погляд на декольте. Надто рівне. Надто... плоске.
- Тобі не вистачає грудей.
- Чого? - Темпсі аж застиг.
- Грудей! - повторив Яромир серйозно. - Чоловіки завжди дивляться на груди. Ти хіба не дивишся?
- Я?.. Ну... не знаю... Можливо... іноді... - Темпсі знітився і опустив очі.
- Ага, ясно, - відмахнувся Яромир і вже нишпорив у мішку. - Не хвилюйся, зараз усе буде.
Він витягнув кілька ганчірок і в запалі заходився формувати з них щось схоже на бутафорські груди.
- Ні, ці завеликі... ці криві... - бурмотів він, міряючи й прикладаючи. - От! Це саме те, що треба.
- Я почуваюся ідіотом, - буркнув Темпсі.
- Ти виглядаєш розкішно, - підморгнув Яромир. - Головне - не смійся, бо тоді точно видадеш себе. Хоча ні... Коли так гикаєш, це цілком по-жіночому.
- Ще слово - і я розвернуся, піду до тої жінки і здам тебе особисто.
- Тоді скажи їй, що це ти вкрав сукню, а я просто гардеробник.
Яромир задоволено посміхнувся, завершуючи трансформацію. Наостанок він зняв хустку з голови Темпсі й недбало накинув її на плечі, як шаль.
- Я виглядаю як повія...
- Ти виглядаєш як дуже вродлива дівчина, - парирував Яромир із захопленням. - Якщо що, будеш відволікати увагу солдат.
Темпсі мовчки насупився. Його захоплення роллю було значно скромнішим. Сукня виявилася тісною, незручною, а мереживо так і норовило подряпати шию. До того ж, йому постійно доводилося піднімати спідницю, аби не наступити на поділ і не впасти.
- І як ти це уявляєш? - буркнув він, незграбно переступаючи з ноги на ногу.
- А що, ніколи не бачив, як дівчата це роблять? - щиро здивувався Яромир. - Посміхнешся, моргнеш, поглянеш ніжно, як кошенятко. Чоловікам це до вподоби. Ти ж не з печери виліз.
- Не знаю... - тихо відповів Темпсі. - Елайна була єдиною жінкою, яку я кохав.
Яромир здригнувся, вловивши зміну тону.
- Чому ти говориш у минулому часі? Почуття зникли?
- Ні... Почуття лишилися. Лишився біль, який не минає. Вона зникла. Чаклун відправив її в царство Вія, а я... Я нічого не зміг зробити. Я поклявся не залишати її... але ось я тут. А її - немає.
- Пробач. Я не хотів зачепити тебе.
- Нічого. Я звик, що мені боляче.
Решту шляху вони подолали мовчки. Перед міською брамою зібрався натовп - людська каша із лайки, сперечань і натиску. Дехто намагався пройти без черги, когось уже виштовхували назад.
Темпсі зненацька відчув, як його хтось смикнув за руку. То був чоловік із сережкою в носі, який вельми прямо запропонував побачення і навіть цілий ґривеник за "послугу".
- Вибачте, - спокійно сказав Яромир, беручи Темпсі під руку. - Моя сестра заміжня. І дуже вірна. Дуже.
- Бачиш? - прошепотів він, коли той спробував вирватися. - Я ж казав - ти надзвичайно приваблива дівчинка.
Темпсі лише зиркнув на нього. Йому було не до жартів. Його увагу привернув гамір біля воріт.
- Що там? - спитав він у вартового, який саме переглядав дозвіл Яромира.
Той дозвіл, звісно, був фальшивий, зате мішечок із золотими монетами виглядав надзвичайно правдоподібно - й одразу переконав вартового в автентичності документів.
- Ясна панно, вам нема про що турбуватись, - доброзичливо мовив той. - Кажуть, зловили шпигуна.
- Шпигуна? - здивовано перепитав Темпсі.
- Авжеж. Ходять чутки про якогось особливо небезпечного злочинця. А той хлопчина, певно, його змовник. І вам, красуне, слід бути обережною. В нас, знаєте, гарні дівчата іноді... зникають.
- Не хвилюйтесь. Я пригляну за нею, - швидко відповів Яромир і, схопивши Темпсі за руку, майже силоміць потягнув його до брами.
Та Темпсі ще встиг кинути останній погляд на юнака, якого солдати волокли до сторожки. Хлопець був світловолосим, з розпачливими очима і не менш розпачливими криками. Його опір був марним.
Але щось у його погляді... щось знайоме... викликало у Темпсі холодок між лопатками.
