Раді Вас бачити!

Максим прокинувся, коли вже зовсім стемніло, і Долина засвітилася примарними вогниками, що тремтіли в траві, миготіли між гілок квітучих кущів. Звідусіль лилася чарівна, немов неземна, музика, а тоненький голос співав сумну мелодію мовою, якої хлопець ніколи не чув. Денис спокійно спав, ледь помітно посміхаючись. Інших мандрівників поруч не було.

Максим насторожено озирнувся, інстинктивно шукаючи когось із супутників, але навколо панувала пустка, зелень і примарне світло. Щось всередині підказувало — вони залишилися самі.

— Еге-гей! — вигукнув він тремтячим голосом. — Хто-небудь є?

— Є... є... є... — долинули звідусіль дитячі голоси, немов луна з могили.

Холод пробігся по його спині. Страх підступив до горла, але він зусиллям волі кинувся до Дениса, став його трусити.

— Денис, вставай! Швидше!

Той застогнав, очі повільно розплющилися.

— Що?.. Де ми?.. — запитав він, стривожено озираючись.

Раптом усе змінилося. Зелені пагорби зникли. Вони стояли посеред широкої вулиці перед величезною неоновою будівлею. Над головами спалахували реклами, вулицею проносилися блискучі авто. Люди довкола були одягнені в розкішне вбрання — блискітки, хутра, маски. Натовп гудів, немов гігантський вулик.

Максим рвучко відступив назад.

— Ми... ми в місті, — прошепотів він.

— В якому ще місті?.. — пробурмотів Денис, але не встиг докінчити, як їх оточили.

Люди з мікрофонами, зі світлом камер, із дивними символами на одязі, які нагадували логотипи корпорацій. Об'єктиви блищали, лампи осліплювали.

— Це вони! Це точно вони! — вигукували голоси навперебій.

Спалахи фотокамер осліпили їх, мов блискавки в нічній бурі. Питання посипалися зі всіх боків — гучні, нав’язливі, мов кулі:

— Денисе Михайловичу, чи правда, що ви підписали контракт зі Starlight Vision Studios?

— Чи відповідає дійсності інформація про ваше призначення креативним директором нового проєкту "Silicon Saints"?

— Денисе Михайловичу…

Денис розгублено кліпав очима, намагаючись щось сказати, та вуста його лише тремтіли. Він нічого не розумів, його голос тону в гулі голосів.

— Ви помилилися… — хрипко прошепотів він, озираючись. — Я зовсім не той, за кого ви мене прийняли…

Натовп миттєво розступився, і з-за спин з’явився чоловік у бездоганному чорному костюмі, з прилизаним сивим волоссям та маскою фальшивої доброзичливості на обличчі.

— Денис Михайлович! Нарешті! — вигукнув він і схопив хлопця під лікоть. — Ходімо, час пресконференції вже сплив. Критики в захваті, прем’єра ось-ось!

— Але я…

— Жодних “але”! У вас репетиція вечора, не забувайте, ви — сенсація року!

І перш ніж Денис устиг щось заперечити, його вже тягнули до масивних дверей скляної будівлі, що палахкотіла вогнями, як вхід до іншого світу.

Максим кинувся за ним, але ноги його стали ніби з вати. Людська маса — мов стіна. Час уповільнився. Навіть коли він кричав, його голос губився в реві авто й гамі музики.

— ДЕНИСЕ! ЗАЧЕКАЙ!

Жодної відповіді. Лише скляні двері, що ковтнули друга, і яскраве світло за ними.

Максим рвонув уперед, розштовхуючи репортерів і глядачів. Сходами, вкритими червоною доріжкою, повільно піднімалися гості. Вишукані жінки в блискучих сукнях. Чоловіки в смокінгах з орденами на грудях. Але щось у них було… неправильне.

Придивившись, Максим побілів. Це були мертві. Він упізнав обличчя — з екранів, зі старих фільмів. Вони давно померли. Проте тут вони — цілі й неушкоджені. І занадто досконалі. Ляльки. Маріонетки. Ідеальні оболонки без душ.

Його охопив холод. Мозок кричав: Це неможливо!

Та саме неможливе було тут нормою. Мерці, що ожили завдяки уяві Дениса, керовані силою Долини. Усе це — проєкція його фантазій. Успіх. Слава. Безсмертя. А Максиму дісталася роль статиста в чужій казці.

“Хочеш бути відомим? Нема проблем. Залиш лише свою душу при вході.”

Максим судомно озирнувся. Де інші? Невже теж зникли? Серце забилось як шалене.

— НЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕ!!! — зірвався з нього крик, мов вибух.

Світ навколо здригнувся. Вогні мигнули. Стеля затріщала. Ілюзія дала збій.

У цю мить Максим зрозумів: якщо не вирве Дениса — він залишиться там. Навіки. І час діяти зараз.

Під бурхливі оплески на сцену вийшов Денис. Його очі були наче скляні — він дивився просто перед собою, нічого не бачачи.

— Вітаємо нашого переможця! Приз у студію!

На сцену вивезли лаковану, чорну труну.

— О ні... — простогнав Максим, спостерігаючи з жахом, як двоє чоловіків у фраках підняли його друга й поклали в труну. Під гучні оплески вони накрили її кришкою.

— Стійте! Не смійте! Він же живий!

Забувши про небезпеку, Максим вибіг на сцену. Мерці, голосно клацаючи зубами, накинулися на нього. Він миттєво скинув кришку труни і схилився над Денисом, намагаючись привести його до тями. Та всі спроби були марними. Денис лежав, наче справжній мрець: надто бліде обличчя, уста стиснуті в тонку синю стрічку.

— Денисе! — заволав Максим. — Прокинься!

Хлопець не реагував. І раптом до Максима кинулась яскрава блондинка в червоній сукні. Її довгі, як кігті, червоні нігті вп'ялися йому в шию. Максим різко відштовхнув її і вихопив короткий меч. Він досі не вмів ним користуватись, але сподівався, що зможе захистити себе і друга.

Не роздумуючи, він замахнувся і спробував відрубати їй руку — та лезо пройшло крізь неї, не завдавши шкоди. Його дії не зупинили мерців — навпаки, розлютили ще більше. Всі примари звернули на нього увагу.

— О ні... — прошепотів Максим і, виставивши меч перед собою, приготувався до бою. Він стояв між мертвяками і труною з другом, який досі не подавав ознак життя.

Мерці, з лютим шипінням, кинулися на нього. Максим навмання махав мечем, та лезо безсило проходило крізь їхні примарні тіла. Жінка з чорним волоссям схопила його за руку й боляче вгризлася в неї гострими, мов леза, зубами. Вони могли бути примарами, але біль був цілком реальний. Максим скрикнув і впустив зброю. Це стало сигналом — мертві накинулися на нього з усіх боків.

Він відчайдушно боровся, та сили були нерівні. Вони рвали на ньому одяг, душили, кусали, і Максим уже був готовий прийняти смерть... як раптом сталося диво.

Мерці застигли, а потім раптово розсипалися в різні боки. Максим розплющив очі — до сцени поспішали його товариші. Вони тримали палаючі смолоскипи, і кожного разу, коли якийсь мрець намагався схопити когось із них, той одразу ж відступав від вогню. Попереду йшла Веліна. Вона, здавалось, була єдиною без зброї чи смолоскипа. Один із мерців, схожий на Кларка Ґейбла, кинувся на неї — та Елайджа встиг ударити його смолоскипом, і привид розвіявся, наче дим.

— Де Денис?! — вигукнув Феодорій, зупинившись біля труни.

Його сірі очі суворо дивилися на хлопця. Мерці, які вже було почали втрачати свою фізичну сутність, знову почали матеріалізовуватися, наче їх живив чийсь страх. Максим різко вказав рукою на труну, і друзі поспішили до неї, прориваючись крізь кільце тіней.

Елайджа з Феодорієм намагалися розбудити Дениса — трусили його, лили воду з фляги на обличчя, шепотіли закляття, але все марно.

Зінька, з блиском в очах і рішучістю в голосі, підбігла до брата і щосили трусонула ним.

— Денисе! Прокидайся! Час на роботу!

І — о диво — Денис здригнувся, зморщив чоло й розплющив очі.

— Скільки годин? — сонно пробурмотів він.

— Уже десята. Андрій Володимирович телефонував.

Ім’я начальника подіяло краще за будь-яке закляття. Денис сів різко, широко розплющеними очима дивлячись на друзів, а потім — навколо.

— Денисе! — зрадів Максим і міцно обійняв його. — Ти живий!

— Що сталося? Де це ми? — схвильовано запитав той, протираючи очі. Побачивши, що сидить у лакованій чорній труні, він з криком, що міг розбудити мертвих, вискочив із неї.

— Що? Що тут відбувається?!

Ніхто не встиг відповісти — увагу мандрівників прикували мерці. Вони вже щільним колом оточили сцену, їхні очі зловісно блищали, зуби клацали у передчутті жертв. Атмосфера ставала задушливою.

— Слухайте мене! — Веліна вийшла наперед, не зважаючи на небезпеку. — Їх не існує в дійсності. Вони живуть нашими мріями, харчуються ними. Вони — відлуння наших страхів. Якщо ми будемо думати про щось добре і світле, вони не зможуть нам зашкодити!

— Хіба тут можна думати про щось хороше, коли ця гидота так і лізе?!

— Ти впевнена, що це спрацює? — похмуро запитав Феодорій, стискаючи в руці смолоскип.

У цей момент мерці почали шепотіти. Їхні голоси — мелодійні, гіпнотичні — проникали просто в мозок, обіцяючи вічний спокій, кінець страждань, забуття. Мандрівники завмерли. Їм здавалося, що ніколи ще не чули таких прекрасних звуків. Серце хотіло підкоритися…

— Не слухайте їх! — гучно вигукнув Елайджа, прориваючи ілюзію.

Його голос, різкий, майже грубий на фоні тієї чарівної мелодії, здавався несподіваним ударом блискавки.

— Вони заманюють вас у пастку! Не думайте про них! Думайте про щось добре — про рідний дім, про сонце, сміх, любов! Тільки тоді вони втратять силу!

— Вони… залазять мені в голову… — прошепотів Денис, схопившись за скроні. Його очі починали затуманюватися.

— Тримайся! — закричала Зінька. — Згадай нашого кота — Цезаря! Пам’ятаєш, як він скинув банку з варенням на ноутбук?

Денис засміявся крізь сльози. Мерці, що були найближче до нього, здригнулись і почали тьмяніти.

— Так, думайте! — закликала Веліна. — У кожного є щось добре в серці. Світло, за яке варто боротися!

Мерці почали відступати. Дехто з них танув, наче тінь під сонцем. Примарні голоси слабшали, і в очах мандрівників почала з’являтися ясність.

Але бій був ще не закінчений...

Кожен із мандрівників заплющив очі. У головах почали проростати образи — світлі, невинні, справжні. У когось — дім і запах свіжоспеченого хліба, у когось — зелена галявина дитинства, усмішка матері, спогади про перше кохання або безтурботне небо.

І тоді сталося диво.

Коли вони нарешті наважилися розплющити очі, те, що щойно загрожувало їхнім душам, зникло. Тьма розсіялася. Мерців не було. Їхні свічки погасли одна за одною, мов за наказом. Чари Долини розвіяло мов вітром. Друзі стояли посеред високої трави, мов прокинулися після кошмару. Мечі й смолоскипи, які вони стискали, були єдиним нагадуванням про щойно пережите.

Замість зловісного шепоту — тиша. Тиша, повна життя. Зірки далекі, холодні, але спокійні. Нічний вітер лагідно шелестів квітами, і ті, ніби сонні, хитали головами у відповідь.

Друзі зітхнули — хтось полегшено, хтось майже не стримуючи сліз. І вперше за довгий час — посміхнулися.

— Невже… ми вистояли? — Феодорій витер піт з чола, його голос був хрипкий, але в ньому звучала надія.

Денис озирнувся, і перед очима знову майнула труна. Він здригнувся — холод від її нутра ще не вивітрився з його шкіри.

— Денисе! Ми вистояли! — вигукнув Максим і кинувся обіймати друга. Він трусив його, як тоді, в труні, тільки тепер — від радості.

Денис не одразу відповів. Його серце билося швидко, в очах стояли сльози.

— Дякую… — прошепотів він глухо. — Ти справжній друг.

Слова вичерпались. Тиша повисла між ними, глибша за будь-яку подяку. Але Максим лише усміхнувся — щиро, по-дитячому радіс

но.

— Не треба дякувати. Я зробив би це знову. Так на моєму місці вчинив би кожен.

— Не кожен, — тихо, але з вогнем у голосі заперечив Денис. — Не кожен…