Спочатку:
На сторінку книги
Королівські покої складалися з кількох кімнат. У першій з них стояв позолочений стіл, рясно заставлений розмаїтими стравами.
- Розлий вино по келихах і бігом на кухню - ще вечерю готувати, - кинув хлопець і хутко зник за дверима.
Максим, як і було наказано, розлив вино. Щойно збирався залишити кімнату, як почув у коридорі кроки. Серце в грудях підстрибнуло - раптом хтось упізнає? Він різко розчинив дверцята гардеробної і зачаївся всередині. Через щілину між дверима було видно край столу та вхідні двері, в які увійшов Гордомисл у супроводі слуг і Громобоя.
Король злегка змахнув рукою - прислуга вийшла, залишивши його наодинці з головним слідчим.
- Чи все у нас готово до майбутнього обряду? - холодно поцікавився король, узявши келих.
- Так, Ваша Величність, - Громобой вклонився низько.
- Ти знайшов дівку?
- Так. Вона надзвичайна. Пані Таргана не перебільшувала, коли казала, що вона як вранішня зоря. Хоча, якщо чесно, більше схожа на богиню ночі. Ви самі переконаєтеся.
- Вона тут?
- Так, звісно.
Слідчий, не чекаючи наказу, метнувся до дверей і за мить повернувся, ведучи під руку молоду жінку. Максим упізнав її відразу - це була Веліна. У Гордомисла при її появі мало не слина потекла.
- Знатну ж наречену ми приведемо до Путимира, - задоволено протягнув він.
- Його Величність буде в захваті, - підтримав Громобой.
- Залиш нас, - коротко звелів король.
Слідчий вагаючись, та все ж підкорився.
- Тобі випала велика честь, красуне, - солодко промовив Гордомисл.
- Невже ти справді віриш, що Путимир дарує тобі безсмертя? - з іронією кинула вона.
Король здригнувся, відсахнувшись на крок.
- Звідки тобі про це відомо?
Веліна лише ледь посміхнулася, таємниче і впевнено.
- Мені багато чого відомо, - прошепотіла вона, ледь торкаючи губами повітря. - Навіть те, чого не знає ніхто.
- Наприклад?
- Наприклад те, що ти вбив свого брата, щоби зайняти його місце. А навчив тебе цьому сам король вампірів. Усе через стародавнє пророцтво... Та хай як ви не намагалися йому завадити - воно здійсниться.
Гордомисл дивився на неї з німим жахом.
- Звідки тобі все це відомо?.. Хто ти така?
- Тобі й так відома відповідь, - спокійно відповіла вона, не зводячи з нього очей.
- Я не знаю... - відказав він з тремтінням у голосі, та вже за мить випрямився й заговорив з викликом: - Проте я впевнений у одному - пророцтво не справдиться. Меч, яким можна вбити короля вампірів, у мене. А мій брат... чи радше те створіння, в яке він перетворився після смерті, також - у моїй владі. І повір, у такому стані він навіть на ногах не встоїть.
- Тобі не втекти від Долі, - тихо заперечила Веліна. - У ньому ще жевріє сила, передана від пращурів.
- Він не зможе нею скористатися! - зірвався на крик Гордомисл і з глухим гуркотом вдарив кулаком по столу. - Амулет, що у Громобоя, нейтралізує всі його чари. Абсолютно всі!
- І все ж король вампірів буде знищений. І зробить це нащадок давнього роду, народжений під вечірньою зорею в останній день Снеженя...
Ці слова остаточно вивели короля з себе. Він рвучко розвернувся й крикнув у прочинені двері:
- Охорона! Заберіть цю дівку й замкніть у вежі!
Варта з'явилася миттєво. Двоє вартових грубо схопили Веліну за руки й потягли до виходу.
- Дешева шльондра, яка вдає з себе богзна-кого... - прошипів Гордомисл їй услід. - Звідки їй усе це відомо?.. Хоча яка тепер різниця? Вона сконає. Як і той самозванець, що удає з себе короля... разом зі своїм тупим товаришем. Щоправда, помруть вони не задарма.
Гордомисл зняв зі стіни меч - той самий, який Денис знайшов у печері. Тепер він дивився на нього із зачарованим виразом, мов не на зброю, а на частину стародавньої легенди, що нарешті опинилася в його руках.
Король повільно обійшов кімнату, розмахуючи клинком. Лезо співало в повітрі - холодно й загрозливо. Його кроки були важкими, неквапливими, ніби він насолоджувався кожною миттю. Нарешті він зупинився біля шафи - тієї самої, де, затамувавши подих, ховався Максим.
Той напружився, готуючись до найгіршого. Рука мимоволі потягнулася до пояса, хоча зброї при собі не було. Ще мить - і їхні погляди могли зустрітися. Проте раптовий стукіт у двері змусив Гордомисла зупинитися. Він різко обернувся, насупив брови, потім із роздратованим зітханням кинув меч на стіл і поспіхом залишив покої.
Максим завмер, дослухаючись. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж він наважився відкрити дверцята. Вийшовши зі сховку, він оглянувся - у кімнаті було тихо. Погляд мимоволі впав на меч.
Не розуміючи до кінця навіщо, він зробив крок уперед, простягнув руку й ухопив руків'я. Лезо було холодним, ніби досі зберігало присмак смерті.
Стиснувши меч, Максим рішуче рушив у напрямку покоїв Горислави.
- Це ж король Маркорад! - вигукнув Максим, без стуку вриваючись до покоїв Горислави. - Той хлопець - зниклий брат твого короля!
Дівчина зойкнула і поспіхом прикрилася вбранням, яке щойно зібралася приміряти.
- Про кого ти, в біса, говориш?
- Про того хлопця, якого сьогодні катували. Як ти могла його не впізнати?! Його портрет висить у коридорі - руде волосся, блакитні очі, корона! Ти ж мала бачити його хоча б раз у житті! - Максим мало не кричав, лютуючи більше від розпачу, ніж від злості.
Принцеса лише знизала плечима, розгублено розвівши руками.
- Вибач... Я не дивилася йому в обличчя.
- А на що ж ти дивилася?! Хоча... краще не відповідай.
- То що сталося? І чому ти виглядаєш... як слуга? - швидко змінила тему Горислава, вдягаючись.
Максим уривчасто, але чітко переказав усе, що почув і побачив у королівських покоях. Його слова не залишали місця сумнівам.
- У нас майже не залишилось часу, - докинув він наприкінці. - Ми не можемо чекати до ночі. Якщо зволікатимемо - буде пізно.
Горислава нервово ходила кімнатою, гризучи нігті. В її голові, здавалося, билися між собою сотні думок. Вона розуміла: Максим має рацію. Вона не могла допустити, щоб Гордомисл отримав бажане й став одним із вампірів. Це означало б кінець усьому Таркському королівству.
- Невже ми нічого не зробимо?! - вигукнув Максим, не витримавши тиші.
Горислава зупинилася й глянула на нього. У її погляді блищала рішучість, загартована гнівом.
- Ми йдемо до Іллі. Просто зараз. Він мудрий. Він знає, що робити.
Дарина, яка до цього мовчки вишивала в кутку, бліднучи від кожного слова, різко підвела голову й відкинула п'яльця.
- Панно... Вас спіймають! А той чоловік, про якого ви говорите - звичайнісінький пройдисвіт!
- Пройдисвіт? - здивувалася Горислава й раптом усміхнулася. - А ще вчора ти називала його звабником і кровопивцею.
- Це не заважає йому бути пройдисвітом, - буркнула Дарина, злісно ховаючи нитку в шкатулку.
- Ми йдемо негайно, - твердо сказала принцеса, схопила жмут чоловічого одягу й рішуче зникла за ширмою.
Яромир мовчки слухав Зіньку. В її голосі звучала впевненість, що здавалася майже надприродною. Вона розповідала йому про Велике Пророцтво, про Палац Забуття, і про те, що саме йому судилося дійти туди. Що їхня зустріч не випадкова - як і те, що сталося з Марком.
Він завжди сміявся з віщунів і не вірив у долю. Але зараз... щось у її словах чіпляло серце. Наче доля й справді обплутала їх невидимими нитками й штовхала одне одному назустріч.
Він не помітив, як почав порівнювати Зіньку із Зореславою. Та була князівною - вродливою, гордою, мовчазною. За легендами, нащадком самої Лади. З першим поцілунком вона мала передати йому божественне благословення - дар, що став недосяжним, коли вона обрала Темпсі. Її серце ніколи не належало Яромирові. Він це розумів. Але не зміг позбутися дивних ревнощів. Не через любов. Швидше - як власник, якому раптом вказали на двері... і надали перевагу іншому. Тим паче - тому, хто навіть не був людиною.
Хоча... якщо Темпсі - і справді король Маркорад, то він походить з ще благороднішого роду.
У цей момент Елайджа, що весь цей час сидів біля вікна, обернувся й усміхнувся.
- Здається, ми маємо гостей, - спокійно мовив він, очі його заіскрилися веселим вогником.
Зінька насторожилася. Її пальці напружено стиснули поділ спідниці.
- Солдати? - прошепотіла вона й кинула погляд на Яромира.
Той уже стояв біля вікна, рука лежала на руків'ї меча. Але на вулиці не було жодної ворожої постаті - лише двоє хлопців у плащах, що, озиравшись, притьмом увійшли до крамниці.
- Хлопчиська... - з полегшенням буркнув Яромир, і глянув на Зіньку з ледь помітною усмішкою.
Трохи згодом до кімнати несміливо зазирнув продавець. На його обличчі читалась тривога.
- Пане... до вас якісь молодики. Кажуть, у них термінова справа.
- Нехай заходять, - відповів Елайджа, вже встаючи з місця.
Двері прочинилися - й у приміщення увійшли двоє. Юнак із широкими очима застиг на порозі, мов вражений блискавкою, а його супутник із каптуром на голові зробив крок уперед. Елайджа посміхнувся і стрімко рушив їм назустріч.
- Ваша Високосте... - прошепотів він, з пошаною схиляючись перед постаттю в плащі.
Каптур зісковзнув, і з-під нього розсипалося рудо-золоте волосся. То була дівчина - вродлива, рішуча, з очима, що палали радістю.
- Елайджа... - прошепотіла вона, усміхаючись.
Її супутник стояв мов вкопаний. Магістр обережно поклав руку йому на плече.
- Радий знову бачити тебе.
- Макс! - вигукнула Зінька й кинулася до нього, обіймаючи з такою силою, наче боялася, що він щезне.
- Яка я рада тебе бачити! Але де Денис? Що з ним?!
Максим опустив очі. Його голос затремтів.
- Його схопили. Коли ми пробиралися до міста... Він зараз у королівській в'язниці. Але... він живий. З ним... більш-менш усе гаразд.
- Як це - "більш-менш"?! - крикнула вона, в голосі її звучала тривога й лють.
- Це означає, що твого брата звинувачують у змові, - озвалася Горислава. - Йому загрожує страта. Або щось... гірше.
Зінька кинула на неї погляд, повний злості. Проте принцеса поспішила додати:
- Але не хвилюйся так. Його, разом з моїм дядьком, тримають, бо хочуть принести в жертву... королю вампірів.
- Ми повинні діяти. Негайно! Я не дозволю, щоб мого брата з'їли якісь кляті упирі! - вигукнула вона, очі її блищали сльозами гніву.
Максим перевів погляд на Елайджу.
- Що тобі відомо про Пророцтво? Те, де йдеться про знищення короля вампірів?
Магістр зітхнув.
- Те, що й усім. Нащадок Великої Трійці знищить короля вампірів. Меч, викуваний самим Сварогом, має вразити його серце. Але той меч втрачений. Давним-давно. Без нього - шансів немає.
- Ти певен, що втрачений? - лукаво посміхнувся Максим і, не відводячи очей, повільно витяг меч із піхов.
Клинок заграв у повітрі блакитним світлом.
- Я... взяв його з королівських покоїв. Подумав, що королю він ні до чого. А от нам - згодиться.
Елайджа раптом голосно розсміявся. Його сміх був щирий, наповнений радістю.
- Ти неймовірний... - прошепотів він, витираючи кутик ока.
Зінька не витримала - кинулася до Максима й міцно його обій
няла. Він відповів так само сильно, втримаючи її в обіймах, мов оберігаючи від усього зла світу.
Нарешті... вони знову були разом. І попереду - був бій. Але тепер вони вже не були самотніми.
