Спочатку:
На сторінку книги
Денис скрикнув і різко прокинувся.
Серце шалено калатало в грудях. Сорочка прилипла до тіла, шкіра була мокра від поту. У повітрі стояв важкий, застояний сморід камери. Все залишалося незмінним - обшарпані кам'яні стіни, тьмяне світло з-за ґратованого віконця під самою стелею. Сон лише на мить виштовхнув його з тієї ж реальності - щоб одразу повернути назад.
Поруч пролунав хрипкий стогін.
Денис повернув голову й у присмерку побачив знайоме обличчя - побите, вкрите кров'ю та синцями. Марк лежав біля залізних дверей, згорнутий клубком у брудному, зношеному одязі. Він не рухався. Лише рвані, судомні подихи свідчили - ще живий.
- Марку... - прошепотів Денис і поповз до нього.
У грудях стискалося від страху. Він відірвав шмат сорочки, змочив його в каламутній воді з глиняного кухля й обережно витер кров зі скронь і щік хлопця. Марк здригнувся, важко зітхнув і розплющив очі. Погляд був затуманений болем, білки - почервонілі.
- Вони... катували тебе після того, як я... - Денис замовк, ковтнувши клубок у горлі. - Після того, як я зізнався?
Марк ледве помітно кивнув.
- Чому ти це зробив? - прошепотів він. - Це ж була брехня...
- Я хотів, щоб вони зупинилися, - Денис стиснув його руку. - Щоб тебе більше не чіпали.
Пальці були холодні, опухлі, покручені. Марка трусило, ніби від лихоманки.
- Вони не зупиняться, - тихо мовив Денис. - Їм не потрібні причини. Їм потрібен біль.
Марк заплющив очі й знову провалився в напівзабуття. Денис притиснувся до нього, намагаючись зігріти власним тілом. Темрява обволікала їх, як старе лахміття.
Раптом тишу розірвав гуркіт.
Двері з брязкотом відчинилися.
Денис підскочив, наче вражений блискавкою. У камеру зайшли двоє вартових у темних обладунках. Їхні усмішки були зловісні й байдужі.
Марк поворухнувся. Його обличчя спотворив жах. Він із зусиллям підвівся, спершись на стіну - худе тіло хиталося, мов очерет на вітрі.
- Ну що, дівчатка, - пролунало зневажливо. - Пора на свіже повітря.
Один із вартових ударив Марка ногою. Той похитнувся й ледь не впав на Дениса. Його схопили за сорочку й смикнули, мов ганчір'я.
- Рухайся, виродку.
- Залиш його! - крикнув Денис і рвонувся вперед.
У відповідь - тріск батога. Повітря розсікло, а за мить пекучий біль вибухнув у плечі. Денис відлетів назад і вдарився спиною об стіну.
- Дивися, - глузливо протягнув другий. - Уже й подружилися. Як зворушливо.
Денис підвів голову. Його тіло тремтіло від болю, та погляд був упертий.
Він не дозволить їм зламати Марка.
Не дозволить зламати себе.
Їх грубо схопили й поволокли коридорами. Кам'яні стіни змінювалися одна за одною, мов кадри нескінченного кошмару. В голові калатало одне:
Тільки не знову. Тільки не катування.
Але їх привели не до кімнати допитів.
Невелике приміщення. У центрі - тазик із теплою водою, губка, складений чистий одяг.
Хлопці переглянулися.
- Приведіть себе до ладу, - протягнув вартовий. - У вас сьогодні особлива ніч.
- Що, на бенкет запросили? - хрипко кинув Денис.
Марк мовчав. Дивився на воду, мов на передсмертне причастя.
- Головний слідчий ще змусить тебе проковтнути свій язик, - зловісно всміхнувся охоронець. - Хоча ти вже й так намагався героя зіграти.
Він рвучко роздер Маркову сорочку на спині.
Денис здригнувся.
Криваві шрами, опіки, сліди батогів. Деякі рани ще були свіжі.
- Досить, - втрутився старший. - Часу мало.
Коли вартові пішли, Марк повільно опустився біля води.
- Починай ти, - тихо мовив він. - Я... надто брудний.
Вони мовчки милися. Холод пробирав до кісток, але це було краще за очікування.
Невдовзі їх знову повели - глибше, старішими ходами. Смолоскипи виривали з темряви павутиння, мох і химерні гриби, що світилися отруйно-зеленим.
Коридор розширився.
Перед ними постали руїни храму.
Колони з сивого мармуру, стародавні письмена, зламані статуї богів - безликі, але живі у своїй присутності. Крізь отвір у стелі лилося місячне сяйво, освітлюючи жертовний вівтар.
Кам'яна плита була вкрита темними плямами.
Кільця в стовпах були вбиті надто високо.
Вони знали, для чого це.
Денис відчув, як у нього підкосилися ноги.
Його прив'язали першим. Марка - навпроти.
Із тіней з'явився Гордомисл.
Кривава мантія, хутро, холодний погляд.
- Ти все такий же, - прошипів він до Темпсі. - Завжди дивився на мене зверхньо.
- Ти був моїм братом, - тихо відповів Темпсі. - І я любив тебе.
- Сьогодні ти помреш, - з ненавистю промовив король. - Назавжди.
- Якщо так, - прошепотів Темпсі, - звільни хлопця. Він не винен.
Гордомисл засміявся.
- Він сам зробив вибір.
Король обернувся до Громобоя.
- Приведіть дівку. До приходу Путимира все має бути готове.
Із темряви вивели жінку в сріблястій сукні.
- Веліно! - з відчаєм вигукнув Денис.
Вона не реагувала.
Її поклали на жертовник, прив'язали руки й ноги. Повітря завмерло. Навіть вітер стих.
Сріблястий туман наповнив храм - і з нього вийшов король-вампір.
Корона, плащ, ілюзія величі.
Та під нею - маленький, плюгавий чоловік із хитрим поглядом.
Він наблизився до жертовника й усміхнувся.
- Вона прекрасна, - прошепотів він із захватом.
Його посмішка стала ще ширшою, відкривши гострі, мов леза, ікла. Тремтяча рука обережно торкнулася чорного, як ніч, волосся жінки.
- Не смій чіпати її! - вигукнув Денис, рвонувшись із останніх сил.
Мотузки лише сильніше врізалися в зап'ястя, розриваючи шкіру. Король вампірів кинув на нього погляд, сповнений глуму, - і тут же втратив до нього інтерес. Його увагу захопив інший - Темпсі.
Путимир мов тінь пересунувся до нього - надто швидко, надто нечутно.
- Ваша Величність, - протягнув він, вкладаючи в кожне слово отруту, - велика честь зустріти того, кому судилося вбити мене й зруйнувати моє королівство. Доля - дивна штука, чи не так? Її завжди можна обдурити... хоча б на мить.
Темпсі мовчав. У його обличчі не було й тіні емоції. Ця вперта тиша ще дужче розлютила Путимира. Він ковзнув пальцем по його руці. Гострий, мов бритва, ніготь розпанахав шкіру від долоні до ліктя. По білосніжній плоті одразу ж повзла тонка кривава стрічка.
Король обережно лизнув її. В його очах блиснуло задоволення.
- Твоя кров... незвична. П'янка. Солодка, як мед.
- Мені вже це говорили, - з іронією відповів Темпсі, стискаючи зуби від болю.
- Це - кров ворога. А така завжди найсмачніша. Хіба ти думав, що загинеш від моїх рук швидко?
Путимир хижо всміхнувся й уп'явся в зап'ястя. Тонкі ікла пронизали плоть, розриваючи жилки. Темпсі скрикнув. Його стогін відлунням прокотився під склепінням храму. Катам це подобалось - їхні вуста розпливлися в задоволених посмішках.
- Кричи... - прошепотів король, відриваючись від кривавої трапези. Його губи блищали від крові. - Твій крик - бальзам для моєї душі. Він смачніший за вино. Гучніший за пісню перемоги. Крик ворога - найкраща музика.
Денис дивився, не в змозі відірвати очей. Серце калатало десь у вухах, горло пересохло. Це було жахливо. Невимовно жахливо. І - реально. Він хотів вірити, що це лише кошмар. Та кожна крапля крові на білосніжній сорочці Темпсі нагадувала - це не сон.
Темпсі більше не кричав. Його тіло обм'якло, голова впала на груди, волосся закрило обличчя.
Невже... кінець?
Денис відчув, як щось ламається в ньому. Як згасає остання надія.
Аж раптом - спалах.
Медальйон на грудях Громобоя розколовся з оглушливим тріском. Криваве світло засліпило присутніх - і вже наступної миті стався вибух. Уламки прошили Слідчого наскрізь. Той упав, не видавши й звуку. Мертвий.
Під склепіннями храму здійнявся клубок чорного диму.
Почалася паніка.
Метушня.
Слуги й вампіри бігали поміж колон, кричали, штовхались, падали. Дехто валився мертвим зі стрілою в грудях - із верхніх ярусів били лучники, точні й безжальні.
Денис не розумів, що відбувається. Усе скидалося на фільм жахів, що зірвався з екрана просто в реальність.
І тут - ще одна загроза.
Серед хаосу з'явився той самий вартовий. Той, що бив його батогом. Тепер у руці він стискав кинджал.
- Що, вилупок? - проскреготів він. - Думав, що все обійдеться? Що від мене втечеш?
Денис хотів щось відповісти. Сказати, що й не думав тікати - як, коли ти прив'язаний? Але не встиг.
Чоловік замахнувся. Метал блиснув у повітрі.
Денис заплющив очі.
Усе зникло.
Час зупинився.
- А ну відійди від нього! - пролунав дзвінкий жіночий голос.
У тиші, що на мить запанувала посеред хаосу, він звучав, мов удар меча. Лязг зброї долинув майже одночасно.
Денис розплющив очі. Серце шалено закалатало. Він очікував побачити Зіньку - але перед ним стояла... принцеса.
Вже не в розкішних шатах - у потертій чоловічій одежі: штани, темна сорочка. У руках вона стискала меч. Той самий меч, через який він опинився в цьому пеклі.
Вартовий отетеріло відступив на крок.
- Принцесо?! Ах ти ж... - обличчя його перекосилося від люті. - Змія під грудьми! Твій дядько мав би здогадатися, кого пригрів біля серця.
І, не вагаючись ані миті, він кинувся на неї з криком.
Горислава відбивала удари, але було очевидно - він сильніший. Удари сипалися на неї, мов злива. Вона відступала, ковзаючи черепками, на обличчі виступив холодний піт. Дихання було рваним, руки тремтіли від утоми. Кожна атака могла стати фатальною.
Він уже замахнувся - смертельний удар мав упасти їй просто в груди...
Та раптом - хрускіт. Удар. Глухий стогін.
Вартовий повільно закрутився на місці. Його здивований погляд ковзнув по Максиму, що стояв із важкою палицею в руках.
- Пробач... - видихнув Максим. - Але іншого лома у нас не було.
І вартовий гепнувся на землю серед тиньку, уламків і розтрощених статуй.
- Здається... я вбив його, - прошепотів Максим.
Горислава впала йому на груди, міцно обійняла й поцілувала - несподівано пристрасно, з тремтінням, ніби «потім» могло й не настати. Максим відповів, забувши про все - про битву, кров, страх.
- Уявляю, що сказала б моя нянечка, - з усмішкою прошепотіла Горислава, відступивши на крок.
- Але ж я лише хлопець...
- Може, це трохи заспокоїло б її, - і вона поцілувала його знову - сміливіше, глибше.
- А я вже думав, тобі сподобався король, - хмикнув він.
- Він мій дядько! - обурилася дівчина. - І він надто старий. До того ж... він - монстр.
На мить вони забулися.
Та світ не чекав.
- Може... спробуємо ще раз? - прошепотів Максим, нахиляючись до неї.
- Гей! - роздратовано обірвав їх Денис, досі зв'язаний. - Може, звільните мене?
- Ой! - зойкнула Горислава. - Пробач!
Вона замахнулася мечем. Денис мимоволі здригнувся - здалося, що вона ось-ось відрубає йому руку. Та клинок лише влучно перерізав мотузки. Хлопець упав, глухо гепнувшись об холодну підлогу.
- Я боявся, що ми не встигнемо, - схвильовано промовив Максим, піднімаючи його й обіймаючи. - Але Елайджа сказав, що все буде добре.
- Елайджа?! Він живий?! - вигукнув Денис. Очі його загорілися. - Він тут?
- Тут. І Зінька теж. Це вона влучила в того виродка.
Денис оглянув храм. Навколо вирувала битва - крики, блиск мечів, тіла, стріли. І серед цього хаосу він побачив Елайджу - той стояв спина до спини з високим хлопцем і бився одразу з трьома вампірами, холодний і невблаганний, мов кам'яна статуя воїна.
- А це ще хто з ним? - кивнув Денис.
- Кажуть, новий кавалер нашої Зіньки, - хмикнув Максим.
Та вони не встигли й посміхнутися, як Горислава рішуче перебила їх:
- Хлопці. Поки ми тут балакаємо - Темпсі помирає. Лише він може знищити короля вампірів.
Посмішки зникли миттєво.
Втрьох, пригинаючись і лавіруючи між заваленими уламками, обпалені вогнем і стрілами, вони кинулися до стовпа. Путимир стояв, прикриваючи очі від світла амулета - засліплений і розлючений.
- Швидко! - прошепотіла Горислава.
Вона замахнулася й розсікла мотузки. Тіло Темпсі обм'якло - він упав. Денис миттєво кинувся до нього, впавши на коліна.
- Темпсі! Ти чуєш мене?! - він торсав друга, кров липла до пальців. - Не смій помирати! Ти не маєш права зараз померти!
Темпсі застогнав. Повільно розплющив очі. У зіницях - біль, спустошення... і слабкий проблиск життя.
- Ще... не час, - хрипко прошепотів він.
І світ почав змінюватися.
- Потрібно зупинити кров, - швидко сказав Денис.
Він рвонув сорочку, відірвав довгий клапоть тканини й туго перев'язав руку Темпсі вище рани. Пальці тремтіли, але погляд залишався зосередженим. Паніка була розкішшю, якої він не міг собі дозволити.
- Тримай, - сказала Горислава, простягаючи меч.
Лезо виблискувало у світлі вогню, що вже пожирав стіни храму. Це був той самий меч, через який усе почалося - проклята зброя, символ вибору, долі й війни.
Темпсі подивився на дівчину. Потім - на меч. Його пальці торкнулися руків'я, мов уперше. Метал був холодний і... знайомий.
- Тобі судилося вбити ту погань, - сказала вона тихо, але твердо. - Тож зроби це.
Темпсі стиснув меч, зціпивши зуби. Він хитнувся - та зібрав сили й повільно підвівся. Його силует - худий, закривавлений, але незламний - здавався нереальним на тлі полум'я, що відбивалося в очах Путимира.
А той уже йшов до них.
Його постать, спотворена люттю, ковзала по землі, залишаючи за собою тінь, що наче висмоктувала барви з каменю. Він ревів, як дике чудовисько. Вампір розмахнувся - невидима сила відкинула Максима й Дениса вбік, мов ляльок. Вони вдарилися об колони - знеможені, беззахисні.
Путимир зупинився за кілька кроків від Темпсі. Його очі палали червоним вогнем, зі щелеп стирчали довгі ікла, вкриті чорною кров'ю.
Горислава стояла за спиною Темпсі. В її очах була віра - сліпа, непохитна.
- Невже ти думаєш, що можеш убити мене? - прошипів Путимир, нахиливши голову. Його голос був шовковий і отруйний. Глузливий.
- Так! - вигукнула Горислава, перш ніж Темпсі встиг відповісти. - Задовго до його народження було сказано пророцтво. Він - той, хто принесе кінець темряві.
Вампір скривився.
- Дурне дівчисько, - прошипів він, проводячи язиком по кривавих іклах. - Ти справді віриш, що це створіння... ця напівтінь, напівмертвий хлопчисько... здатне перемогти мене?
Темпсі мовчав. Його погляд не відводився від ворога. У ньому більше не було страху - лише зосереджена тиша, мов перед бурею. Він не вірив у пророцтва. Він вірив у біль. У вибір. У власну кров, що стікала по пальцях на руків'я меча. У те, що тут і зараз усе залежить лише від нього.
Путимир рвучко змахнув рукою - і світ почав змінюватися.
Повітря здригнулося. Простір спотворився, мов полум'я над багаттям. Зникли стіни, статуї, вогонь. Світ став тьмяним, розмитим - наче кошмар у чужому сні.
Вони опинилися між світами - у сірій порожнечі, де не було ні часу, ні землі під ногами. Лише нескінченний туман і шепіт, що лився звідусіль.
Темпсі зробив крок уперед. Меч засяяв блідим світлом. Серце билося повільно, але впевнено. Кожен рух був болем. Кожен вдих - зусиллям.
Путимир розкинув руки.
- Тепер ти в моєму світі, смертний. Тут діють мої правила. Тут я - бог.
- Ні, - тихо мовив Темпсі.
І він кинувся вперед.
