Спочатку:
На сторінку книги
— Ану відійди від неї, покидьок! — Грізний голос, немов удар, повернув їх у реальність.
Темпсі різко відскочив. Меч блиснув у сутінках. Перед ним стояв Бермята, зловтішна усмішка на вустах, очі палають ворожістю.
— Бермята! — вигукнула Зореслава і стала між ними, збурена, але хоробра. — Не смій чіпати його!
— Князівно, ти сама не знаєш, що говориш... — голос Бермяти звучав жорстко, майже насмішкувато. — Він зачарував тебе, щоб утекти, — він зробив крок уперед, — але зі мною ці витівки не пройдуть...
Погляд варти вгризався в Темпсі, мов крижаний спис — холодний, безжальний, смертельний. У тих очах не було сумнівів — лише вирок.
«Він уб’є мене... Уб’є — і скаже, що я зачарував її... Скаже, що намагався втекти... І йому повірять...»
Темпсі нервово облизав пересохлі вуста. В повітрі пахло потом, кров’ю і страхом. Зореслава стояла збоку — стиснуті кулаки, очі, повні розпачу. Вона теж розуміла — цього разу він не вийде живим. Цього разу їй не вдасться його врятувати...
— Цього разу я вб’ю тебе... — прошипів Бермята, повільно піднімаючи меч.
— Ти не посмієш! — вигукнула вона — голос її тремтів, та очі палали.
Не придумавши нічого ліпшого — вона кинулася вперед, спробувала вихопити зброю. Її руки зметнулися до руків’я, та він з легкістю перехопив її — грубо, з силою.
— Ти... — його дихання було гарячим і смердючим, коли він нахилився до її обличчя. — Маленьке розбещене дівчисько... Ти не смієш заважати мені!
Його пальці боляче врізались їй у зап’ястя. Він трусонув нею з такою люттю, що її голова відкинулась назад.
— Певен, твій батько або наречений будуть у захваті, коли дізнаються, чим ти займалася... з цим сміттям. Думаєш, тебе пожаліють? Та ні тебе замкнуть у вежі, назавжди... Ганьба роду!
Бермята відштовхнув її, грубо, як неживу річ. Вона впала. Тіло вдарилось об кам’яну стіну, і миттєво повисла тиша. Кров розтеклася по її блідому скроні. Очі заплющились. Її груди більше не здіймались.
Темпсі скам’янів. Він дивився на її безвладне тіло, і щось хруснуло всередині. Щось темне і страшне, що вже не можна було зупинити.
Він знущався не тому, що мусив, а тому, що йому подобалось. Бо міг. Бо був сильніший. Бо отримував насолоду...
Темпсі повільно підняв голову. В його очах вже не було страху — лиш крижана, пекельна лють...
Він повільно потягнувся до меча, що ковзнув по підлозі після бійки. Його пальці стиснули руків’я, як старого друга. Клинок був важкий, але знайомий, наче частина тіла, яку він давно втратив. Його очі, темні, як ніч після бурі, зупинилися на Бермяті.
— Отже, вирішив гратися у героя? — насмішкувато кинув той, піднімаючи власний меч. — Дивися, князівно, як твій коханець загине.
Зореслава лежала нерухомо. Її обличчя було блідим, але в грудях ще жевріло життя. І Темпсі стояв між нею і смертю.
Бермята рвонув уперед — рубаючий удар згори вниз, дикий, важкий. Темпсі відбив його, ледь не зламавши коліна від сили удару, та встояв. Потім зробив крок назад, перевів подих і — вдарив у відповідь. Швидко, точно, мов вітер.
Клинки співали в повітрі. Іскри сипались на кам’яну підлогу. Темпсі рухався не як людина — як дух, як вихор. Меч був продовженням його волі, його гніву.
— Ти знущався з мене, — хрипко прорік він, ухиляючись від удару й пірнаючи під лезо супротивника. — Знущався, бо міг. Але тепер — не можеш.
Він підсік Бермяту, і той похитнувся. В очах варти блиснув страх.
— Зупинись! — проревів він. — Ти ж — не вбивця!
— Ні, — зітхнув Темпсі, підносячи меч. — Але ти — виняток.
Клинок упав. Гостро, точно, блискавично. Бермята впав на коліна, а потім — на підлогу. Життя залишило його, розчинившись у тиші.
Темпсі стояв, важко дихаючи. Потім кинув меч об землю і кинувся до Зореслави. Обережно підняв її, притис до себе.
— Все скінчено, — прошепотів він. — Ми вільні.
Але глибоко в душі він уже знав: вони не вільні. Його шлях тільки починався. І попереду — зрада, якої вона не пробачить. І він також.
Він без особливих труднощів пройшов порожніми коридорами до вартового приміщення, де на той момент нікого не було. Таємний прохід, про який йому розповіла дівчина, знаходився одразу за полицею з брудним посудом, і віднайти його виявилось не так уже й складно. Як і обіцяла Зореслава, він вивів його за межі міста, до Зеленої ріки, що за кілька кілометрів на південь зливалася з Вовчою.
Темпсі жадібно вдихнув прохолодне нічне повітря. Він знову був вільний, і йому більше не загрожували ні тортури, ні смертна кара (принаймні, так йому тоді здавалося). Але чому ж йому було так зле? І справа була зовсім не в розбитому обличчі чи розпухлій шиї… На серці лежав важкий камінь. Щось лихе чатувало попереду. Тривожне передчуття не давало йому спокою.
Темпсі обережно поклав непритомну дівчину на м’яку, ще мокру від роси траву. Бліде сяйво повного місяця осяяло її обличчя; вродливе, спокійне, майже щасливе. Зореслава важко застогнала, і він злякався, що вона прийде до тями. Холодна рука торкнулася її чола.
— Спи… засинай… — прошепотів він ніжно.
Дівчина, ніби почувши його, ледь помітно усміхнулась уві сні, або в маренні.
Темпсі пройшовся берегом у пошуках човна. Невдовзі пошуки увінчалися успіхом — скоріш за все, вартові рибалили тут. Не вагаючись, він поклав дівчину на дно човна й сам застрибнув услід.
— Віднеси мене до Воронячої скелі… — прошепотів він і торкнувся рукою прохолодної води.
Невеличка хвиля лагідно вдарилася об борт, ніби річка справді його почула. Човен повільно рушив з місця. Темпсі вмостився поруч зі сплячою князівною. Ще трохи, і він буде далеко звідси. Поруч з коханою. І всі біди залишаться позаду.
— Це лише передчуття… — прошепотів він, намагаючись переконати себе. — Це лише погане передчуття. Воно зникне… як темрява, коли приходить ранок.
Та річка несла його стрімко й невблаганно. Ніч мовчала. Вітер шепотів про щось невідоме, ворони кружляли у темному небі, і в кожному їхньому крику бриніла пересторога.
Темпсі все ще тримав дівчину за руку, коли сам, знесилений, провалився у тривожний сон.
І ніщо не віщувало, що попереду зрада. І біль. Що його дорога веде не до кохання, а до нового падіння.
Що з кожним обертом коліс долі він стає не рятівником — а винуватцем.
