Спочатку:
На сторінку книги
Темпсі, притулившись спиною до дерева, байдуже стежив за зграєю комарів, що кружляли над вогнищем. Почуття втрати та провини не відпускало. Уже другий день вони пробиралися крізь колючі чагарники в саме серце прадавнього лісу — того, що пам’ятав ще часи Зародження. Якщо вірити Хухлякові, десь там розкинулися володіння Лісового Володаря. Та Темпсі сумнівався: навряд чи той захоче надати йому прихисток. Втім, іншого виходу не було.
Каторга та нескінченні знущання виснажили його до краю. Він ледь плентався, спотикаючись об корені дерев і заплутуючись у високій траві. Хухляк змушений був щоразу зупинятися й чекати на нього.
— Швидше... швидше... — перелякано шепотів він, щоразу коли гілки тріщали надто голосно або вітер загрозливо шелестів у кронах.
Йому весь час здавалося, що їх переслідують. Хоч усі вважали їх загиблими, страх не полишав Хухляка, і він невпинно підганяв Темпсі. Лише на безпечній, за його мірками, відстані від кар’єрів, він нарешті наважився зупинитися. Упіймав зайця, засмажив його на ледь живому вогні.
— Їж, — наказав Хухляк, простягаючи шматок м’яса.
Темпсі з огидою глянув на нього й відвернувся. Йому зовсім не хотілося їсти. У тілі — порожнеча, в душі — темрява. Він був спустошений, надто стомлений, щоб хотіти чогось, окрім спокою.
Хухляк уважно вдивлявся в змарніле обличчя хлопця. У мерехтінні полум’я воно здавалося сірим, майже безкровним, і постарілим. Глибокі зморшки пролягли навколо очей і рота. Життя ледь жевріло в ньому. Темпсі раптом здригнувся. У затуманених очах блиснув дикий, майже тваринний жах. Він пам’ятав, як ця істота намагалася його вбити.
А тепер... тепер, коли хвороба висмоктала з нього всі сили й навіть розум, він став легкою здобиччю. Хухляк сумно похитав головою.
— Тобі треба їсти. Ти занадто слабкий, а шлях ще далекий, — мовив тихо.
Темпсі з подивом глянув на істоту. Дивно... Хухляк уже не здавався йому страшним. Щось у ньому змінилося після втечі. Ніби, вийшовши на волю, він перетворився на стару, стомлену істоту, здатну на співчуття. І в цій щирості було щось, що нагадало Темпсі про те, ким він колись був.
Хухляк з тривогою дивився на юнака, що помирав. Очі його наповнилися слізьми. Він боявся знову залишитися самотнім, нікому не потрібним. Нахилившись над Темпсі, торкнувся його плеча. Той був непритомний.
— Потерпи, хлопче... — прошепотів Хухляк, обережно підтягуючи його ближче до вогню. — Завтра ми вже будемо у володіннях Лісового Володаря... Там тобі допоможуть...
Він ліг поруч із Темпсі, збираючись стерегти його до самого ранку. І заснув.
Прокинувся з першим промінням сонця. Перше, що зробив — кинувся до хлопця. Темпсі лежав нерухомо. Його тіло було холодне, наче лід. Хухляк вдивився в обличчя — воно було спокійне. Можливо, вперше в житті.
— Ні! — вигукнув він, схопивши його за худе плече. — Ну ж бо, прокидайся!
Темпсі застогнав і розплющив очі. Хухляк з полегшенням видихнув — живий! Він був живий. І вперше за довгі роки лісова істота відчула, що таке справжнє щастя.
— Пора йти...
Та Темпсі не ворухнувся. Він обхопив коліна руками і знову заплющив очі.
— Ну ж бо, піднімайся, — наполіг Хухляк і спробував підняти його. Та дарма — Темпсі був надто слабкий. І справа була вже не в знущаннях і втомі. Що далі вони віддалялися від володінь Гівара — тим слабшим він ставав.
— Я... не можу... — прошепотів Темпсі, ледь чутно.
Хухляк, охоплений розпачем, схопив його за зап’ястя — і завмер.
Його очі розширились від жаху: на шкірі Темпсі, просто на зап’ясті, пульсував викарбуваний знак. Потворне тавро, схоже на павука, розпухло і почало кровити. Як він міг не помітити його раніше?
Це знак рабства. Тавро чаклуна котрим він відмітив своїх рабів.
Хухляк злякано здригнувся і подивився на чоловіка в ошатній зеленій одежі, що ніби зливалася з лісовою рослинністю, довгим сивим волоссям, що спускалося ледь не до самого пояса. Він, здавалося, з’явився нізвідки.
-Володарю....- не вірячи своїм очам, прошепотів Хухляк і схилився в вічливому поклоні.
-Твій друг помирає... – м’який голос лісового Володаря грізно затремтів.
- Він мені не друг. – холодно заперечив Хухляк.
-Тоді ж чому тебе так турбує його доля? Чому ж досі не кинув його, як він на те заслуговує.
-Тому, що він не залишив мене помирати там, у вогні, хоча і міг це зробити. Він врятував мене попри усе, і тепер я змушений повернути йому борг.
-Надіюся, що ти ще не забув про те, що саме по його вині ти став таким. – Нагадав йому про минуле Лісовик.
-В тому, що вона обрала його, а не мене він не винен.
-А я бачу ти змінився. Але ти повинен знати ще дещо. Вас вважають загиблими, та чаклуна так легко не проведеш. Він дізнається, що його раб вижив і неодмінно захоче повернути його, а можливо йому вже усе відомо. Його тавро кровить, ти сам це бачиш.
Лісовик взяв Темпсі за руку і вказав Хухляку на тавро.
-Ось доказ того, що він належить чаклуну.
-Він не річ!
-Він гірше речі. Тобі відомі наші закони. Він не зможе протистояти своєму хазяїнові. Залиш нас. Мені необхідно з ним поговорити.
Хухляк неохоче виконав наказ лісового Володаря, залишивши його наодинці з Темпсі.
-Темпсі.Ти чуєш мене?
Лісовик обережно торкнувся рукою його спітнілого чола. Хлопець подивився на нього тьмяним поглядом.
-Ти розумієш, що ти маєш виправити те, що накоїв? Ти маєш повернути мені мою дочку. Колись вона врятувала тебе, заради тебе, вона відмовилася від свого рідного батька. Стала рабинею злого чаклуна і все заради того, щоб бути поряд з тобою .
-Я б все віддав заради того, щоб повернути її. – У відчаї прошепотів Темпсі. – Але я і гадки не маю як це зробити. Я всього на всього лише нікчемний безпірник, якого втопила рідна мати, бо не мала змоги прогодувати, а він був нікому не потрібною дитиною.
Його голос був сповнений гіркої туги і смутку. Лісовий Володар м’яко посміхнувся у відповідь. Його рука стиснула підборіддя хлопця і він уважно подивився в його надзвичайно блакитні очі, в яких здавалося застиг цілий світ.
-Ти не був немовлям коли ріка принесла тебе. Ти був прекрасним юнаком одягненим в дорогий і ошатний одяг. Твоя голова була розбита, отже хтось спочатку вдарив тебе, перед тим як скинути в річку.
Темпсі мовчав.Усе, у що він вірив, розсипалося на пилюку. Виявилося — він був зовсім іншим. Його вбили не тому, що він був тягарем для своєї родини, як думалося йому усе це життя, а з причин, які ховались десь у пітьмі забутого минулого.Все своє існування він жив у полоні думки, яку вклав йому в голову господар — що він ніколи і нікому не був потрібен.А тепер — усе інакше. Можливо, його справді оплакували. Можливо, його шукали.Та найгірше — він боявся згадати. Боявся тієї миті, коли помер.
— Ти завжди був для мене загадкою, — тихо промовив Лісовий Володар. — Коли вона пішла за тобою і відреклася від мене, від усіх нас — я зненавидів тебе всім серцем.
— А тепер? — Темпсі підвів на нього погляд, сповнений болю. — Тепер, коли вона зникла... Що тепер ви відчуваєте до мене?
— Мені шкода тебе... — зітхнув Лісовик.
Темпсі здивовано звів брови. Він чекав усього — звинувачень, докорів, навіть погроз — але тільки не жалю.
— Я знаю, — тихо вів далі Лісовик, — що ти кохав її. І був готовий піти на смерть заради неї.
— Я і зараз її кохаю, — ледь чутно прошепотів Темпсі. — І кохатиму завжди.
— Отже, лише ти можеш повернути її, — погляд Володаря затуманився тугою.
— Як? — Темпсі підвівся, у голосі знову спалахнула надія. — Як мені це зробити?
У його очах — ті самі надзвичайно блакитні очі, в яких, здавалося, застиг цілий світ — палало бажання вірити. Вірити, що ще не пізно. Що є надія. Що шлях — існує.
— Це буде нелегко, — Лісовик говорив обережно, але впевнено. — Ти маєш вирушити в інший світ. І знайти там відьму з роду вовків. Вона навчить тебе, як повернути Елайну.
— В інший світ?.. — Темпсі недовірливо дивився на нього. — Як? Як мені це зробити?
— Попроси Вія — темного бога. Лише він може відкрити тобі шлях. Але п
ам’ятай — щоб він почув тебе, ти маєш повернутися до свого господаря.
Темрява навколо здавалася ще густішою.
