Спочатку:
На сторінку книги
Зореслава не поспішала прокидатися. Вона ще перебувала під чарами дівочих снів, у яких була поряд із коханим. Її тіло солодко потяглося, ніби все ще відчувало на собі тепло його обіймів, а на губах жеврів смак поцілунків. Посміхаючись, вона розплющила очі, і здивовано озирнулася довкола, намагаючись збагнути, де опинилася.
Кімната була їй незнайома.
І раптом, мов хвиля, на неї нахлинули спогади. Все було насправді: втеча з вежі, шалені обійми, жагучі поцілунки... І згадка про Берм’яту пронизала серце болем.
— Темпсі… — прошепотіла вона, і сльози застелили їй очі.
Якщо він ще живий — то, найімовірніше, вже в підземеллі. А може, його просто зараз катують. Але тоді... де вона сама? Може, розгніваний батько дізнався про її нічну витівку й наказав ув’язнити й її?
Зореслава схопилася з ліжка й підійшла до дверей — звісно, зачинених.
— Хтось є?! — вигукнула вона й загримала кулаками. — Негайно відчиніть!
Та у відповідь — ані звуку. Лише глуха тиша.
Залишивши двері, дівчина обійшла кімнату, яка нагадала їй антикварну крамницю пана Вармуса — ту, що неподалік палацу її батька. Тут, як і там, усе було завалене дорогим, але непотрібним мотлохом. Вона стала оглядати речі, шукаючи бодай щось, що згодилося б як зброя.
Зрештою її вибір зупинився на важкому золотому канделябрі. Сподівалася, що не доведеться його використовувати.
Минуло ще кілька хвилин, і двері нарешті відчинилися. До кімнати увійшла струнка дівчина в сріблястій сукні.
Довге волосся незвичного кольору весняної зелені було прикрашене лісовими квітами. Зореслава, яку справедливо вважали найвродливішою дівчиною на всьому Сході, раптом відчула укол заздрості. Лише оговтавшись, вона зрозуміла: перед нею — не людина. І врода цієї лісової красуні була оманливою. Та дивилася на неї з підозрою і прихованою ворожістю.
У слід за нею в кімнату зайшли дві служниці в простих полотняних сукнях із вишитими рукавами. Одна несла тацю з їжею та напоями, інша — розкішну блакитну сукню.
— Одягайся, — веліла зеленоока дівчина холодним тоном. — Мій хазяїн бажає тебе бачити.
Зореслава кинула на неї зневажливий погляд. Вона була князівною, і ніхто не смів розмовляти з нею таким тоном.
— Хто ти така, щоб так до мене звертатися? — гордовито запитала вона.
— Моє ім’я Елайна, якщо тобі це щось дає. Одягайся.
Ім’я їй нічого не говорило, тож Зореслава лише зневажливо знизала плечима.
— Я — князівна Зореслава Білоярська, донька князя Артемідора, і не збираюся коритися нікому. І я вимагаю знати, де перебуваю і хто твій хазяїн.
— Ти у палаці князя Гівара, Чорного Володаря Чорнолісся.
Від цієї відповіді Зореслава похолола. Вона з недовірою вдивлялася в Елайну, яка чомусь ставилася до неї з ворожістю. Як їй було знати, що зеленоока красуня — кохана Темпсі, і через свою природу вона добре відчувала, що відчуває юнак до князівни.
— Я… не розумію, як опинилася тут, — розгублено прошепотіла Зореслава.
— Це не має значення. Мій хазяїн невдовзі прийде до тебе, тож раджу причепуритися.
Князівна була надто схвильована й розгублена, щоб пручатися. Вона дозволила служницям вдягнути її та прикрасити самоцвітами. Напевно, Гівар вважав, що якщо вже володієш лялькою — то хай буде дорогою. Служниці виконали свою справу й швидко покинули кімнату.
Елайна затрималась, зміряла Зореславу зневажливим поглядом.
— Раджу тобі забути про нього, — тихо промовила вона.
— Про кого ти? — здивовано запитала Зореслава.
— Ти чудово знаєш, про кого. Він ніколи не покохає тебе. Такі, як він, люблять раз і назавжди.
Сказавши це, Елайна різко вийшла, грюкнувши дверима. Зореслава залишилась сама — з думками й сумнівами. Вона не розуміла, як стала полонянкою чаклуна. Хто її сюди привів? І де Темпсі?
Гівар не змусив себе довго чекати. Не встигла Зореслава отямитися, як двері знову відчинилися, і в кімнату увійшов… Темпсі.
Дівчина завмерла, не вірячи власним очам. Спершу вона подумала, що він прийшов урятувати її. Вже хотіла кинутися йому в обійми, але щось зупинило її.
Темпсі був одягнений у чистий, зручний одяг для прислуги. Його обличчя ще зберігало сліди побоїв: на правій щоці виднівся синяк від кулаків Бермяти, але загалом він виглядав добре.
Юнак чемно вклонився, відвівши погляд.
— Володар Чорнолісся, князь Гівар Чорний, — оголосив він і відступив убік, пропускаючи господаря.
До кімнати увійшов високий, немолодий чоловік із різкими рисами обличчя. Можливо, колись він був привабливим, але злість і ненависть, що давно поселилися в його серці, викривили його риси. Чорні, колючі очі дивилися на неї з-під насуплених, сивих брів водночас вороже і… хтиво.
— Радий вітати тебе у своєму палаці, ваша Світлосте, — промовив він неприємним, глузливим голосом.
Зореслава здригнулася, та зуміла зберегти гідність. Гордо випрямилася і відповіла поглядом, сповненим презирства.
— Я вимагаю негайно повернути мене до мого батька.
— Ти не в тій позиції, щоб щось вимагати, дівчино, — промовив Гівар і зміряв її зневажливим поглядом. — Твій батько ув’язнив мого посланця без жодного на те права. Його слуги катували його. Думаю, я маю повне право вимагати компенсації.
— Я не… Я не розумію… — розгублено прошепотіла Зореслава. — Тобто… мій батько вчинив негідно, але...
Слова застрягли в горлі. Вона більше не знала, що сказати.
Вона подивилася на Темпсі. Хлопець стояв біля дверей, опустивши голову, наче винуватий школяр. Здавалося, він не смів підняти погляду на неї. Гівар недобре посміхнувся і повільно підійшов до дівчини. В його темних, мов безодня, очах спалахнув вогник забутої пристрасті. Вона була настільки прекрасна, що її краса бентежила навіть його зачерствіле серце. Вона нагадала йому іншу — ту, яку колись кохав і з якою жорстока доля розлучила навіки. Тремтячою рукою він торкнувся її золотого волосся.
Зореслава відсахнулася, вдарившись спиною об холодну кам’яну стіну. Її очі спалахнули гнівом і відразою. Чаклун посміхнувся ще ширше.
— Не бійся, — його голос був спокійним, майже лагідним. — На відміну від твого батька, я не збираюся робити тебе бранкою й піддавати тортурам.
— Якщо я не бранка, то хто? — з викликом у голосі запитала вона.
— Моя княгиня.
— Ти з’їхав з глузду! Я ніколи не стану жінкою такого, як ти! — вигукнула Зореслава, не тямлячи себе від гніву. — І не смій торкатися мене!
— Ти розбещене дівчисько. Що б ти не говорила — ти станеш моєю. Рано чи пізно.
— Цього не буде ніколи. Краще помру.
— Нехай буде по-твоєму, — холодно мовив він і вийшов.
Зореслава ще мить дивилася на зачинені двері, потім перевела погляд на Темпсі. Її очі палали зрадженою довірою.
— За що ти так вчинив зі мною?! — вигукнула вона крізь сльози. — Що тобі пообіцяли за мене?!
Темпсі мовчав. Не наважуючись навіть глянути в її бік, він швидко рушив слідом за своїм господарем. Золотий канделябр з гучним гуркотом вдарився об одвірок — Зореслава кинула його вслід. Вона впала на ліжко й заплакала. Але сльози були не через полон, не через страх перед чаклуном. Вона плакала через зраду того, кого кохала.
Темпсі сидів на краю прірви, схилившись над буремною водою, що клекотіла десь унизу. Обличчя його було похмурим і спустошеним. Він виконав наказ господаря. І скоро отримає те, чого жадав так довго. То чому ж у грудях — камінь, важкий, нестерпний? Чому кожна думка обпікає, наче жар? Він зрадив, і не лише Зореславу, а й самого себе.
Його долоні тремтіли. Темна вода внизу манила, обіцяючи спокій, який він ніколи не знав. Якщо просто ступити вперед і усе скінчиться. Біль, ганьба, сором... усе.
Він уже збирався зісковзнути вниз, коли на плечі лягли прохолодні пальці. Голос, м’який, дівочий, прошепотів:
— Гадаєш, це щось змінить?
Він обернувся. Елайна. Її присутність була мов промінь світла в мороці.
— Тобі вже все відомо, так? — запитав він, голос його зривався.
Вона кивнула.
— Ти прийшла, щоб... виправдати мене?
— Ні, — тихо відповіла дівчина й сіла поруч. Її голова обережно торкнулася його плеча. — Твоєму вчинкові немає виправдання.
Темпсі здригнувся, наче від удару. Її слова були правдою, яку він боявся почути.
— Ти зможеш мене пробачити?
— Я — так, — сказала Елайна і подивилася йому в очі. — А ти сам?
Він мовчав. Але подумки відповів: ні. І знав, що це правда.
— Тобі доведеться з цим жити. Те, що зроблено, не змінити. Але ти ще можеш обрати, ким бути далі.
— Вона врятувала мене... а я зрадив її. І тебе... і себе.
Елайна не відвернулася. Вона простягнула йому свою тонку руку.
— Пішли.
— Куди? — здивовано прошепотів він.
— Туди, де нас не потурбує ні Гівар, ні Грег.
Темпсі вагаючись торкнувся її долоні. Її тепло пронизало його наскрізь. Він підвівся й пішов за нею.
Ліс розступався перед ними, немов сам визнавав їхнє право на цей шлях. І ось вони опинилися на галявині. Посеред неї — озеро, спокійне, мов дзеркало. Береги були порослі осокою й м’якою травою, латаття вкривало поверхню води, а стара верба схилялася над гладдю, мов охороняючи тишу.
Елайна ввела його під гілля — природне шатро.
І тільки тут Темпсі дозволив собі зітхнути. Але біль не відступив. Він був усередині — як отрута, що повільно роз’їдає душу.
І хоч Елайна була поруч, він знав: справжній шлях до прощення — попереду.
