Раді Вас бачити!

Час тягнувся надто повільно, і Темпсі впав у важкий напівсон, у якому реальність тісно переплелася з маренням. Він мчався крізь лісову чащобу, намагаючись наздогнати когось, та кого — ніяк не міг згадати. Це було більш схоже на спогади, давно втрачені. Це було, наче і не з ним. Задовго до того, як він став таким. Але ж він завжди був таким. Ще до народження мати прокляла його, бо він був небажаною дитиною. Він був непотрібним своїй сім’ї — і саме тому став таким.

— Марк! — донісся здаля дзвінкий, молодий голос. — Марк! Допоможи!

Хтось благав про допомогу, і він повинен був відгукнутися. Він пришпорив коня і помчався туди, звідки долинав голос.

Лязкіт залізних засовів повернув його до реальності. Двері відчинилися — і в камеру впихнули ще двох в’язнів. Не зважаючи на темряву, Темпсі вдалося роздивитися своїх майбутніх сусідів. Один з них був людиною — високим, струнким юнаком із довгим темно-русим волоссям і карими очима. Хлопець здався йому знайомим. Темпсі був певен, що раніше вже бачив його — ось тільки не міг пригадати де саме. Юнак ледве доплентався до своєї підстилки в кутку і впав на неї, навіть не звернувши уваги на нового сусіда.

Другий же був лісовим створінням. Це була дуже худа істота з довгими руками й чіпкими пальцями. Сиві патли спадали по нервово-тремтячим плечам. Великі, круглі очі, що тьмяно сяяли в темряві, були сповнені злості й ненависті. Він, на відміну від хлопця, одразу ж помітив Темпсі. Несподівано, з надзвичайною спритністю, він стрибнув до нього і вчепився гострими кігтями в його руку.

Темпсі голосно скрикнув і притиснувся до стіни. Істота, не спускаючи з нього сповнених божевілля очей, принюхалася і облизнула довгим язиком тонкі вуста. Його пальці надто пильно обшарювали тіло в’язня.

— Та він надто худий... На ньому зовсім немає м’яса... — прошипіла істота.

Темпсі зовсім не сподобалося, що про нього говорять так, наче він вечеря.

— Відчепися! — вигукнув він і щосили штовхнув істоту.

Створіння припало до підлоги, не спускаючи з хлопця розлюченого погляду.

— Що це він говорить? — просичало воно, і його чіпкі пальці потягнулися до шиї Темпсі.

Той вельми спритно перехопив його руку і завів за спину.

— Пусти-и-и! — захлипала істота, намагаючись вирватися.

Густа слина стікала по гострому підборіддю. Темпсі стало шкода його. Він розумів, що це надто жорстоко, та йому не хотілося, щоб уночі йому перегризли горло.

— Рятуйте! Він хоче мене вбити! — істерично верескотіла істота.

Його сусід піднявся і з цікавістю слідкував за тим, що відбувалося, та на допомогу не поспішав.

— Пообіцяй, що більш навіть не торкнешся мене. Дай клятву, — наказав Темпсі, ще сильніше ламаючи його руку. — Ну ж бо...

— Клянуся... — захнюпала істота. — Мамою клянуся, що навіть пальцем тебе не торкнуся.

Хлопцеві ця клятва здалася незаперечною. Він швидко відпустив руку істоти. Та, жалібно скиглячи, забилася в куток і прийнялася лизати пальці.

— Даремно ти його відпустив... — нарешті проговорив кароокий хлопець.

Темпсі здивовано подивився на нього.

— Чому?

— Він усе одно вб’є тебе. Так само, як вбив твого попередника.

— А як же ти? Тебе він не вбив.

— Це лише питання часу, — хлопець нервово посміхнувся.

— Але ж він поклявся... — не здавався Темпсі.

— Та в нього і матері ніколи не було. Він — Хухляк, — з презирством нагадав хлопець.

Хухляк голосно завив зі свого кутка.

— Я також нелюдь... — зізнався Темпсі і гірко посміхнувся. — Я безпірник, той, хто пішов з життя до свого строку, і матері своєї не знаю.

Хлопець, почувши подібне зізнання, ожив. Він підійшов до Темпсі і присів навпроти, з цікавістю роздивляючись того.

— Виходить, наглядачі не брехали, коли казали, що з палацу чаклуна привезли новенького... Це ти? Ти — прислужник чаклуна? — голос юнака був напружений, здавалося, за спокійним тоном ховалося щось більше.

Щось у голосі хлопця насторожило Темпсі. Він мимоволі відсунувся, наскільки дозволяв ланцюг.

— Ти чув щось про князівну Зореславу? Один із наймерзенніших рабів чаклуна викрав її. Якби мені пощастило зустріти цього виродка, він би сповна заплатив за все зло, що скоїв.

Юнак говорив із таким полум’ям у голосі, що Темпсі навіть не засумнівався — той справді зробив би це.

— Ні... Я лише прислуговував у стайні. У палаці ніколи не бував, — збрехав він.

Тепер Темпсі згадав, звідки знає цього юнака. Яромир Уладівський — наречений Зореслави, якому вона відмовила. Йому стало остаточно недобре. Якщо той дізнається, ким він є насправді, без вагань уб’є. І справа навіть не в тому, що він викрав дівчину — він украв її серце.

Яромир дивився на нього з підозрою.

— Як би там не було, ти мусив бачити палац. Хіба ні?

Темпсі вперто мовчав. Він не знав, що сказати. Ця зустріч не могла бути випадковою. Їх звела сама доля. Та чи на добро цього він не знав.

Яромир обережно взяв його понівечені тортурами руки в свої.

— Твої руки... Не схоже, що ти коли-небудь виконував важку роботу.

У кутку, де досі мовчки сидів Хухляк, той раптом розсміявся, хрипко й зловісно:

— А я знаю, хто він... Знаю... Бачив його з чаклуном!

Яромир миттєво стиснув зап’ястя Темпсі й втупився в його очі:

— Про що він?

— Я... не знаю...

— Та все він знає! — не вгавав Хухляк. — Красунчик Темпсі був улюбленцем старого чаклуна. Та щось пішло не так, і впав він у немилість.

— Темпсі! — вигукнув Яромир. Його голос прорізав повітря, мов лезо. — Саме так звали мерзотника, що викрав князівну. Дивна удача!

Він відпустив руки Темпсі, лише на мить — і тут же схопив його за шию.

— Ти сповна заплатиш мені за всі свої злодіяння!

— Якщо ти вб’єш мене... це нічого не змінить... — прохрипів Темпсі.

Перед очима попливли криваві вогники. У грудях палало, легені судомно шукали повітря.

— Ти не допоможеш Зореславі. Навіть якщо дістанешся палацу, ти не зможеш її врятувати без моєї допомоги. Подумай про це.

— З якого дива я маю тобі вірити? Тобі — брехливому покидьку, що звабив чужу наречену!

— Бо ти знаєш, що я правий. Навіть якщо ти зумієш знайти палац і навіть проникнеш у нього, тебе одразу схоплять. А я знаю всі ходи й виходи.

Яромир неохоче розімкнув руки і з огидою витер руки об лахміття в яке перетворилася його одіж .

-Лягай спати.- зі зневагою проговорив він. – Завтра нас поженуть до кар’єрів і повір мені, що тобі знадобляться сили. Боюся , що я пожалкую про те, що залишив тобі життя, але хто ж його знає.

Після цієї промови Яромир ліг на свою підстилку і здається заснув. Темпсі нічого не відповів. Він почувався надто недобре і розумів, що в кар’єрах довго не протягне. Він сидів притулившись спиною до вогкої стіни і охопивши гострі коліна руками. Його худе тіло била пропасниця. Перед очима з густої , смердючої темряви виникали забуті обличчя, нездійснені мрії, якісь невловимі образи. Ось йому здалося , що він лежить на дні човна, що повільно пливе за течією, а над ним проносяться сузір’я. Такі далекі, холодні і байдужі. Щось важке навалилося на його груди. Холодні наче лід пальці стисли його шию. Темпсі застогнав від болю і спробував скинути тінь з себе та безуспішно, а пальці стискали його шию все міцніше і міцніше. Він з зусиллям розплющив очі і побачив схилене над ним перекошене від злості обличчя Хухляка. Хлопець схопив того за тонкі зап’ястя і спробував відірвати від себе. Істота , розлютившись, встромила гострі зуби в його плече. Від болю у Темпсі перехопило дихання , а перед очима спалахнуло полум’я. Незрозуміло чим би це все закінчилося якби не Яромир. Він схопив Хухляка за плечі і відволік від Темпсі.

-А ну облиш його!- велів він і з занепокоєнням нахилився над хлопцем- Ти як?

Той лише щось незрозуміло прошепотів у відповідь. Хухляк скрипів зубами і пускав слину, забившись в куток.

-Лягай спати. Сьогодні він тебе не зачепить. Він надто наляканий.

Решту ночі Темпсі провів а гарячці. Жар посилився, вкушене плече палало вогнем. Йому все здавалося, що Хухляк кидається на нього та той спокійно спав в своєму куткові