Раді Вас бачити!

Яромир все ще сидів на холодній підлозі, не відпускаючи Зореславу зі своїх обіймів. Її голова спочивала на його плечі, але в цьому дотику не було любові — лише притлумлена туга й розгубленість.

Він розумів: так не може тривати вічно. Але зрушити з місця, щось вирішити, змінити — не міг. В його душі точилася безмовна війна. Він не врятував Темпсі. Він дозволив їм вбити його. А найстрашніше — він не знав, чи хотів цього по-справжньому.

Зореслава… Вона ніколи не належала йому. Їхній шлюб був вироком, виголошеним ще до їхнього народження. Так було заведено. Так було потрібно. Він готувався до влади, до обов’язку. Але тепер… усе розсипалося.

Перед його внутрішнім зором знову постав образ — крихітна, тендітна білявка з поглядом, холодним і чистим, наче зимове небо. Він майже не знав її. Але з кожною хвилиною думки про неї ставали все голоснішими. Невже вона лише сон? Видіння? Чи, може, істина, яку він нарешті зумів побачити?

Несподівано приміщення осяялося яскравим блакитним світлом. Таке сліпуче, що довелося мимоволі заплющити очі. Зореслава зойкнула і ще тісніше притиснулася до нього, ховаючись від світла, мов від спалаху блискавки.

А коли Яромир нарешті розплющив очі — серце його завмерло.

Біля жертовника стояв Темпсі.

Живий.

Невимовно живий.

Жодної крові, жодної смертельної рани — лише сліди принижень, темні синці на шиї від залізного нашийника. Його постать ніби виблискувала в залишках чарівного світла, яке повільно згасало, поступаючись місцем густій темряві.

— Ти живий… — прошепотіла Зореслава, і голос її задзвенілою сльозою. Вона хотіла кинутися до нього — та раптом зупинилася.

Його очі були холодними. Відстороненими. Наче він повернувся, але частинка його залишилася там — по той бік.

Вона ступила назад, розгублена.

— Ти… живий, — повторила вже тихіше.

Яромир підійшов до нього. Простягнув руку, обережно.

— Так… — відповів Темпсі. Його голос був м’яким, майже лагідним, але чужим. — Якщо це можна так назвати…

— Вибач… — опустив очі Яромир. Йому було соромно. І водночас… полегшення. Він забув. Забув, що той — не людина. Але зараз це було неважливо.

Та миті спокою не судилося затягнутись.

З грізним гуркотом розчинилися двері храму, і до приміщення ввалився загін добре озброєних вовкулаків. Їхні очі блищали в пітьмі. Зореслава закричала й сховалася за спини чоловіків. Яромир миттєво вихопив меч і став перед нею, готовий до останнього бою.

А Темпсі виструнчився.

Він ступив уперед — один проти зграї.

Його погляд був крижаним. Непохитним. Презирливим. Він дивився на них так, ніби вони вже програли. Наче вже мертві.

— Це символ влади! — його голос звучав владно, глухо, наче з-під товщі води. Він підняв руку. — Хто володіє цим перстнем — той володіє всім князівством.

Він показав їм перстень — той самий, що недавно належав Гівару. Той самий, що передали йому предки.

— Віднині цей перстень належить князівні Зореславі.

Ніхто не встиг щось сказати. Темпсі схопив приголомшену дівчину за руку. Його дотик був холодним, майже нечутним. Він не спитав дозволу — просто одягнув перстень їй на палець. Його рухи були точними, рішучими.

Вовкулаки мовчали. Вони перешіптувалися, неспокійно озираючись. Їхня нерішучість була майже відчутною.

А Темпсі… Він дивився на них. І в цьому погляді було щось, що нагадувало: він пам’ятає все. Їхній сміх. Їхній сморід. Їхні лапи. Він пам’ятає Грега.

І забути не зможе ніколи.

— З цієї миті вона ваша володарка. Ви маєте беззастережно підкорятися їй, — твердо промовив Темпсі, і кожне його слово відлунювало у храмі, мов постріл.

Вовкулаки стривожено зашепотілися, перезираючись, та суперечити не наважилися. Їхня покора була майже інстинктивною — так, як тварини визнають силу і владу. Один за одним вони опустили зброю і вклонилися, не зговорюючись. Новій володарці.

Зореслава застигла. Її погляд ковзав між істотами, які ще недавно погрожували розправою, і чоловіками, котрі стояли поруч. Вона мовби намагалася зрозуміти: чи це все насправді? Чи, може, вона досі у полоні кошмарного сну?

Яромир мовчки спостерігав за Темпсі. У його погляді змішалися подив, обурення, зніяковіння і ще щось, чого він сам не хотів визнавати.

— А тепер ідіть і сповістіть усім, що віднині князівна Зореслава — володарка Чорнолісся і цього замку. Відтепер їй мають коритися так, як раніше корилися князю Гівару, — додав Темпсі, обводячи вовкулак суворим, владним поглядом.

— Хто з вас головний?

Один з вовкулак вийшов наперед. Присадкуватий, з блискучими очима і зляканим обличчям. Темпсі добре пам’ятав його. Його сміх. Його безжалісність.

— Я, Ваша світлість, — промимрив той, схиливши голову.

— Тебе звуть Кракс. Брат Ґрега, хіба ні?

— Троюрідний, Ваша милість… — поспішно відповів Кракс, ковтаючи слину й не зводячи погляду з підлоги.

— Добре. Накажи своїм людям привести сюди Болотницю.

— Слухаю, Ваша милість, — пролаяв той і поспішив зникнути з храму разом із загоном.

---

— І що тепер? — промовив Яромир із викликом, глянувши на Темпсі. — Що ти робитимеш тепер, коли став вільним?

Темпсі не відповів одразу. Його погляд ковзнув по Зореславі і затримався. Вона дивилася на нього з надією. Її очі світилися лагідним світлом, у них ще тремтіла віра в диво. В те, що все можна почати спочатку.

Він підійшов до неї й м’яко взяв її за руки. Її пальці здригнулися в його долонях. Її посмішка була тихою і щирою.

— Тепер, коли чаклун мертвий, а ти вільний… — прошепотіла вона. — Нам ніщо не заважає бути разом.

Темпсі поглянув на неї довго й сумно.

— Ти прекрасна. І мудра. І я завинив перед тобою. Мені немає прощення. Я… хотів би змінити минуле. Але це не в моїй владі.

— Ми могли б спробувати. Почати спочатку. Я не боюся. Якщо ти залишишся…

Він похитав головою. Повільно. Беззвучно.

— Пробач, князівно. Але я не можу дати тобі того, чого ти бажаєш.

— Чому? Що стримує тебе зараз? — Її голос зривався. — Я знаю, що не байдужа тобі. Я відчуваю це…

— Саме тому я й не можу залишитися, — відповів Темпсі. — Я врятував тебе… але не можу зробити щасливою. І це — найгірше з покарань.

Він обережно звільнився з її рук і рушив до виходу. Та вона рвонулася за ним.

— Зачекай! Не йди. Ми всі втомлені, налякані. Нехай мине ніч і настане день. При сонячному світлі все здасться іншим. Подивись на мене…

Вона зупинила його. Її руки охопили його обличчя, вона ніжно, майже болісно торкнулася його вуст своїми.

Але він не відповів.

Він знову обережно відсторонився.

— Пробач. Це не в моїй силі. Я зробив усе, що міг. А тепер… дозволь мені піти.

— Ні! — схопила його за руки. — Ти не можеш просто піти. Ми вже одного разу втратили одне одного. Не дай, щоб це повторилося. Не зараз…

В її очах стояли сльози. Її голос був зламаний. Вона благала. І він… не міг дивитися на неї.

— Я маю знайти свою дружину, — тихо промовив Темпсі.

— Свою… дружину? — прошепотіла Зореслава, відсахнувшись, ніби він ударив її.

І ці слова справді боліли глибше за будь-який меч.

— Так. Елайна — моя дружина. Перед людьми. Перед богами. І я не можу залишити її. Не зараз. Не ніколи.

Він розвернувся й пішов. Його постать зникла в темряві.

Зореслава мовчки стояла, ковтаючи сльози. Вона повільно обернулася до Яромира, що залишився в храмі.

— Скажи… щось… — прошепотіла. — Осуди мене…

— Я не маю права судити тебе, — спокійно відповів він. — Ти вільна. І можеш чинити, як забажаєш.

Але в його голосі було холодно. Занадто холодно.

Він також пішов, не озираючись, лишивши Зореславу наодинці з її зраненим серцем.