Спочатку:
На сторінку книги
Запасний вихід, як і обіцяла Сейра, вивів їх на задній двір. Поміж гір сміття валялися поламані відра, гнилі дошки, іржаве начиння. Обідрані пси, скрегочучи зубами, рилися в купах помиїв, шукаючи хоч якогось харчу.
Темпсі схопив дівчину за руку й потягнув до вузького проходу між облупленими стінами будинків - ледь помітного у ранкових сутінках. Місто ще не прокинулося. Вулиці здавались мертвими, якщо не зважати на безхатьків, які совались попід мурами, стогнучи у сні. Втікачі мчали між хатами, дихаючи гарячим повітрям страху, поки нарешті не зупинились біля дерев'яних складів. Темпсі нашорошився - щось було не так.
- Що сталося? - прошепотіла Зінька, таємно розмірковуючи над словами Сейри. В душі її вже жевріло тривожне передчуття.
Цокіт копит прорізав тишу. Із туману, мов тіні з нічного жаху, виринули вершники.
- Он вони! - вигукнув один, змахнувши мечем. - Хапайте їх!
Зінька зойкнула й вчепилася в Темпсі - як у єдину надію. Ті, не роздумуючи, кинулися назад, та шлях їм загородила ще одна група солдатів - п'ятеро, озброєних до зубів.
Темпсі швидко зорієнтувався - помітив нішу між стінами, заставлену мотлохом. Він штовхнув туди перелякану Зіньку й сам заліз слідом, сподіваючись хоч на крихту безпечного простору. Проте рятівного виходу не було.
Зінька пригорнулась до нього, тремтячи.
- Вони схоплять нас... Це я винна... тільки я...
- Не схоплять, - твердо сказав Темпсі, дивлячись їй просто в очі.
Він різко витяг з-за пазухи розшитий золотом гаманець - важкий, повний монет - і сунув їй до рук.
- Що це? Навіщо?! - прошепотіла вона, задкуючи до сирої кам'яної стіни. - Що ти збираєшся робити?
- Те, що повинен.
Вона, злякана, не помітила ні його голосу, ні жорсткості у погляді. Лише страх. Тотальний, всепоглинаючий. Темпсі силоміць всунув їй гаманець у долоні.
- Якщо зі мною щось трапиться...
- Не трапиться! - вигукнула Зінька й вчепилась у нього з розпачем. - Не смій говорити таке!
- Якщо все ж... - мовив він, вже м'якше. - Знайди Яромира. Він зупинився в "П'яному Кабані". Скажи, щоб не чекав. Нехай тікає додому.
- Скажи... скажи хоча б, як тебе звати...
- Це не важливо. Він зрозуміє.
І, не даючи їй нічого більше сказати, він вийшов із сховку.
Зінька, затамувавши подих, дивилась, як тиха, тендітна постать у жіночому вбранні зупинилась посеред вулиці, огорнута напівтемним серпанком світанку.
- Он вона! - закричав один із солдатів. - Схопити її!
Вершники рвонули вперед. Та фігура здійняла руки догори, мов благаючи про допомогу... і в ту ж мить її огорнув густий туман. Мов потойбічне чудовисько, він розповзався вулицею, хапаючи вершників за ноги, за руки, ковтаючи їх тіла. В тумані почали проступати примарні постаті - спотворені, безликі, мовби самі душі проклятих.
Коники в істерії загіржали, ставали дибки, скидали солдатів на бруківку. Одне з привидоподібних створінь наблизилося до Зіньки, тягнучи до неї щупальця - жорсткі, туманні... Вона з жахом втислась у стіну - і враз усе скінчилось. Туман розвіявся. Примари зникли. На вулиці знову залишилась лише вона - постать у жіночому вбранні.
Темпсі спробував повторити закляття, створити туман ще раз, викликати тих істот... Та нічого не сталося. Магія зникла - щось або хтось блокував її, висмоктуючи сили.
Він підняв меч.
Іншого шляху не було.
Зінька з жахом спостерігала, як "дівчина" з мечем у руках зустріла ворогів лицем до лиця. Перша атака - й двоє солдатів відлетіли, не розуміючи, звідки в тій фігурі стільки сили. Вона билася вправно - не як придворна, а як навчений воїн. У Зіньки на мить з'явилась надія - може, вдасться...
Але ні.
Солдатів було забагато.
Вони оточили її щільним кільцем. Один з них вихопив батіг - і вдарив. Шкіряна стрічка з обертом обвилась навколо її руки, змусивши випустити меч. Вона втратила рівновагу й упала. Другий, з люттю, мов звір, ударив її руків'ям меча по голові.
- Ні!!! - закричала Зінька, не витримавши.
Вона кинулась із сховку, та її хтось схопив.
Міцні руки здавили плечі, рот - затиснули, не даючи ані крикнути, ані вдихнути.
Дівчина судомно рвонулась, намагаючись ударити нападника ліктем у живіт...
- Тихо... тихо, нас можуть почути... - прошепотів їй на вухо до болю знайомий, глибокий, мужній голос. Рука з її рота зникла, і обійми послабились. Зінька різко обернулася - і серце її затремтіло. Перед нею стояв він. Той самий. Живий. Неймовірний.
- Елайджа... - прошепотіла вона, ніби боячись зруйнувати марево. - Елайджа...
Тремтячою рукою вона торкнулася його сріблястого волосся, провела пальцями - обережно, мовби боялася, що він зникне, як видіння.
- Ти живий...
- Так, - ледь помітно кивнув він. - Я живий. Хто та дівчина?
- Не знаю... Але вона врятувала мене. Розумієш? Вона... вона кинулась проти них заради мене. А я стою тут - і нічого не можу...
Елайджа м'яко, але твердо стиснув її плечі.
- Якщо ми кинемося до неї зараз - нас теж схоплять. Краще побачити, куди вони її поведуть. Ми ще зможемо її врятувати.
У цей час солдати обступили дівчину, що лежала нерухомо на бруківці. Один з них, не стримавшись, з огидною посмішкою плюнув на неї, а потім щосили вдарив ногою в живіт. Від удару її тіло сіпнулося, але залишилося лежати.
- Вони її вб'ють... - хрипко прошепотіла Зінька, намагаючись вирватися.
- Ні. Їм потрібна інформація. Ти - їхня мета. Вона для них лише ключ.
Солдати вже підняли дівчину. Волосся, мокре від крові, сплуталося, а по щоках текли червоні потоки. Вона тремтіла - від болю, холоду, від безсилої люті. Зінька не могла відвести погляду.
Тим часом з туману виринув інший чоловік. Йшов повільно, велично, як хижак. На плечах - хутряний плащ, що майже торкався землі, а на грудях виблискував кривавим світлом медальйон.
- Це він... - прошепотіла Зінька, збліднувши. - Це... Громобой. Він... купив мене.
Вона вчепилася в Елайджу, наче в єдину опору серед жаху. Її нудило. Все тіло стискалося від спогадів - від поглядів, дотиків, запаху поту й крові.
Громобой зупинився перед дівчиною, що похилила голову. Її волосся, мов вогняний шовк, закривало обличчя.
- Що це за дівка? - голос його був глухий, наче розгніване буревіння. - Це не та. Де білявка?
Солдати мовчали. Жоден не наважився звести погляд.
- Ну?! - гаркнув він, і навіть Елайджа здригнувся. - Де, в біса, повія, яка мені потрібна?!
Не отримавши відповіді, він підійшов ближче й різко вдарив дівчину палицею в груди. Та захрипіла й похилилася вперед. Голову її сіпнуло, і волосся сповзло з обличчя. Її риси були спотворені болем, але щось знайоме промайнуло в них.
Громобой зупинився. Його погляд звузився. Він нахилився і грубо стиснув її підборіддя.
- Ти... - пробурмотів він, уважно вдивляючись їй у вічі, ніби намагаючись витягти з пам'яті шматок пазлу. - Я тебе бачив...
- Цього не може бути... - розгублено прошепотів він і розірвав сукню на грудях бранки. - Ти не дівка... - повторив, витягуючи з-за пазухи ганчір'я, що приховувало груди. - Це не дівка!
Голосно вигукнув він, зірвавши сукню остаточно. Під нею виявилась чоловіча одіж.
- Це хлопець... - ошелешено прошепотіла Зінька й густо почервоніла, згадавши, як міцно обіймала його. - Як же ж я могла не здогадатися?
Елайджа лише стенув плечима. Його погляд не зводився з солдат.
Громобой посміхнувся й задоволено потер руки.
- Я полював на кішечку, а спіймав лева. Оце так несподіванка, ваша величносте.
Останні слова він вимовив з холодним презирством і отруйною насмішкою.
- А ти зовсім не змінився. Скільки років минуло з нашої останньої зустрічі?
- П'ятдесят... - тихо відповів Темпсі, глянувши просто йому в очі. - П'ятдесят три, - уточнив.
- П'ятдесят три... - Громобой посміхнувся ще ширше. - А ти зовсім не змінився.
- Мертві не змінюються.
- Смерть, схоже, пішла тобі на користь. Ти став вродливішим і нахабнішим. Проте, попри все... - він провів пальцями по закривавленій щоці юнака й підніс їх до обличчя. - Схоже, що ти не такий уже й невразливий. Так?
Темпсі не відповів.
- Зв'яжіть його, - наказав слідчий.
Солдати негайно кинулися виконувати наказ. Вони зв'язали хлопцеві руки й ноги, загорнули його в плащ, аби сховати від чужих очей, і кинули на круп коня.
- Невже ми нічого не зробимо? - Зінька з відчаєм глянула на Елайджу. - Невже дозволимо їм ось так забрати його?
Солдати вже сиділи верхи й швидко зникали в ранкових сутінках.
- Нам потрібно залишити це місце якнайшвидше. Вони можуть повернутися будь-якої миті.
Елайджа обережно взяв її за руку. Вона підняла на нього заплакані очі.
- Це все через мене... Його не схопили б, якби не я...
- Сталося - те, що сталося. Минулого не змінити. Не звинувачуй себе.
Він підніс її тремтячу руку до вуст і ніжно поцілував. Раптом його увагу привернув гаманець, що вона все ще стискала в руці.
- Звідки це в тебе?
- Мені дав його той хлопець. Сказав, що я маю знайти якогось Яромира.
- Дивно... - магістр зацікавлено розглядав герб, вишитий на шкірі. - Це герб роду князів Чорних. Наскільки мені відомо, останній з цього роду князь Гівар, чаклун і чорнокнижник. Дивно, що гаманець опинився в того хлопця... Хоча... здається, ми знайшли одного з нащадків. Того самого, котрого бачив твій брат. Ходімо. У нас ще багато справ. До того ж, спробуємо знайти цього Яромира. Переконаний - разом ми зможемо врятувати хлопця.
