Спочатку:
На сторінку книги
Гівар сидів біля палаючого каміна, занурений у грандіозні плани на майбутнє. У своїй уяві він вже володарював усім Півднем — від Таркських гір і аж до самого Прикордоння. Його війська штурмували Равінар — одну з найбагатших країн Сходу.
— Ваша Світлість... — Темпсі несміливо наблизився до господаря.
Ця ніч змінила його. Він дав Елайні клятву Вічного Кохання й тепер відчував відповідальність за неї. Йому нестерпно кортіло якнайшвидше покинути палац Гівара разом із коханою. Куди вони підуть він не знав, та світ великий, і десь у ньому знайдеться місце і для них. Головне бути вільними. На прощання він пристрасно поцілував дівчину, не здогадуючись, що цей поцілунок стане останнім.
Тепер він стояв перед господарем, сповнений рішучості нагадати про обіцянку. Та Гівар, заглиблений у солодке марення своїх амбіцій, навіть не глянув на нього.
— Ваша Світлість, прошу про милість вислухати моє прохання...
Чаклун повільно підвів голову і глянув на хлопця крізь напівопущені повіки. Його тонкі вуста розтягнулися в солодкій посмішці.
— Аааа... Темпсі... Ну, сідай.
Темпсі покірно опустився на килим біля ніг господаря, почуваючись як цуцик. Той, якого можна пестити, але варто лише щось не сподобатися, і посадити на ланцюг, і відлупцювати. Саме ним він і був. Його доля повністю залежала від волі господаря.
— То про що ти хотів поговорити?
Рука чаклуна торкнулася його волосся. Темпсі мимоволі напружився. Цей дотик завжди нагадував йому, що він річ.
— Мій Володарю... — почав він невпевнено, добираючи слова. — Тепер, коли я виконав вашу волю, і князівна у вас... чи не час виконати обіцянку, дану мені?
— Ти про що?
Темпсі відчув, як пальці господаря вчепилися в його волосся. Його охопив страх. Він насилу проковтнув грудку в горлі.
— Ви ж обіцяли віддати мені Елайну, — нагадав він, стиха.
— А ось про що ти... — Гівар усміхнувся. Його рука знову провела по вогняному волоссю слуги. — Звісно, я не маю нічого проти ваших стосунків. Я готовий надати вам усю північну вежу. Впевнений, вас там ніхто не турбуватиме, а заразом ти будеш поруч, якщо знову знадобишся.
Темпсі зблід. Ці слова ранили болючіше за батоги Бермяти.
— Але ж... — його голос затремтів, а в очах блиснули сльози безсилля. — Ви ж обіцяли дати нам волю.
— Я? — Гівар здивовано підняв брови, усмішка стала гострою. — Коли це я міг пообіцяти подібну нісенітницю?
— Ви казали, що звільните нас, якщо я приведу вам князівну, — прошепотів Темпсі, ледь стримуючи емоції.
— Можливо... Можливо, я обіцяв звільнити тебе. Але не Елайну. Я не можу її відпустити. Хто ж тоді готуватиме мені зілля? Ні, про неї й мови бути не може.
Все це було сказано тоном, що не терпів заперечень.
Темпсі, охоплений люттю, різко підвівся.
— Ви не наважитеся так вчинити зі мною! — вигукнув він, голос тремтів від обурення. — Заради вашої примхи я ризикував життям! Мене ледь не стратили!
Чаклун зі зневагою зиркнув на нього.
— Ти... мізерний виродку... — прошипів він, ледве стримуючи шал. — Геть звідси! Поки я не наказав висікти тебе канчуками!
Він різко вказав на двері.
— Ні! — Темпсі стояв, мов влитий, поглядом вп'явшись у господаря.
Його зазвичай ясні очі потемніли, в них палахкотів кривавий вогонь.
— Я примушу вас виконати обіцянку! — пролунав голос, сповнений рішучості.
І раптово — блискавичний рух. Темпсі вихопив посох, що стояв біля крісла, і націлив його на чаклуна.
З кінця посоха вирвався зелений промінь. Він ударив Гівара просто в груди. Той не встиг зреагувати, не чекав подібного від свого улюбленця. Промінь збив його з ніг і з тріском відкинув до самої стіни.
— Ах ти ж паскудник... — прохрипів чаклун, піднімаючись, з ненавистю в очах.
Темпсі знову послав промінь — але цього разу він був слабший. Гівар встиг відбити його. Промінь різко змінив напрямок і з гуркотом влучив у стелю. За вікном загриміло, блискавка розсікла небо. Зі стелі посипалась штукатурка.
— Виродок! Як ти смієш!.. — згризено скреготав Гівар.
Промінь, зловісно засвічений, знову змінив напрямок і цього разу вдарив Темпсі в груди. Його підкинуло в повітря й кинуло до дверей. Хлопець вдарився головою об одвірок — усе потемніло.
Коли він прийшов до тями, то відчув біль — пекельний, нестерпний. Його обвивали тонкі, криваві нитки, що залишилися після променя. Вони прорізали одяг, врізались у плоть. Темпсі закричав.
Гівар стояв, усміхаючись, і спокійно дивився, як той корчився на підлозі, намагаючись вирватись із палаючих пут. Лише коли одяг на хлопцеві почав тліти, чаклун зупинився.
Темпсі лежав біля його ніг, важко дихаючи. Тіло била пропасниця. З носа і куточка рота повільно текла кров.
— Сподіваюся, цей урок навчить тебе, хто твій господар, — зневажливо кинув чаклун і пнув його ногою.
Потім спокійно сів у крісло, мов нічого й не сталось.
Та Темпсі, здригнувшись, все ж спробував піднятися. Його обличчя було в крові, бруді. Він похитувався, але наблизився до господаря.
— Ви пожалкуєте про це... — прошепотів він.
У ту ж мить він вихопив меч.
Гівар лише усміхнувся.
Темпсі кинувся вперед, та тіло підвело. Він зробив кілька кроків і впав, не втримавшись на ногах. Меч вислизнув із рук.
Він ще спробував піднятися, та удар ногою в живіт знову повалив його.
— Ти, виродку, проклятий і людьми, і власною матір’ю, ще погрожуєш мені?! — пролунав шиплячий крик.
Гівар схопив його за волосся і з розмаху вдарив головою об кам’яні плити. Темпсі застогнав, тіло його здригнулося. Але Гівар вже не міг зупинитися. Він бив знову і знову.
— Ось тобі плата за службу! — гарчав чаклун. — Я навчу тебе покірності!
І бив. Бив ногами, доки не вичерпався. Нарешті він зупинився.
Темпсі перевернувся на спину. Його обличчя було залите кров’ю. Він ледве дихав.
— Тепер ти зрозумів, хто тут господар?! — викрикнув Гівар і вдарив знову. — Я не чую!
— Я... зрозумів... усе зрозумів... — прохрипів Темпсі.
— От і добре, — холодно кинув чаклун.
Темпсі з великим зусиллям підвівся на коліна. Голова паморочилась, тіло палахкотіло вогнем, а в роті залишився гіркий, металевий присмак міді. Він сплюнув згусток крові й недобро посміхнувся. У серці палала люта ненависть до свого господаря, до самого себе, до власної безпорадності.
«Мене використали... Я — річ. Просто річ, якою можна користуватись, як заманеться. А коли вона набридне — викинути.»
Ця думка наче вогонь пробіглася жилами, додаючи сил.
— Цілуй, — зневажливо мовив чаклун, підставивши йому під обличчя ногу в брудному чоботі.
Темпсі глянув на нього затьмареним, але твердим поглядом.
— Та йди ти... — прошепотів і плюнув на чобіт.
Новий удар по обличчю кинув його вбік. В очах затанцювали кольорові плями. За вікнами палацу шаленіла гроза, хоч ще мить тому небо було чистим. Спалах блискавки освітив ряди людських черепів на полицях похмурі, ніби мовчазні свідки цього знущання.
Темпсі раптом відчув, як навколо нього згустилася липка темрява, і крижаний страх скував тіло. Світ відступив — зникли гуркіт грому й завивання вітру. Він переступив межу між реальністю і Нав’ю, опинившись у примарному світі, створеному для нього Гіваром.
У темряві пролунав зловісний шепіт, і з туману випливли сріблясті фантоми. Вони накинулися на нього, їхні зуби, гострі як леза, роздирали одежу й впивалися в плоть. Темпсі закричав, не в змозі терпіти біль, і втратив свідомість.
Елайна здригнулася, злякано дивлячись у вікно, за яким лютувала буря. Її серце стислося з тривожним передчуттям.
«Хто це так кричав?..»
— Пані Елайно, скільки потрібно блекоти для настоянки?
Її затуманений погляд повільно перевівся на польову русалку. Всі думки були про Темпсі. Ще зранку він пішов до господаря, щоб владнати якісь справи, й досі не повернувся. А тепер — ця гроза, цей крик...
— Поклади три... — розгублено відповіла вона й підійшла до вікна, що виходило на задній двір.
Попри дощ, там відбувалося щось тривожне. Біля стовпа зібралися перелякані слуги. Вовкулаки під командуванням Грега прив’язували когось. З цієї відстані Елайна не могла розгледіти обличчя, але в постаті нещасного було щось болісно знайоме.
— Темпсі... — прошепотіла вона й кинулася надвір.
Вітер бив у груди, дощ заливав обличчя, але вона бігла. Коли прибігла, Грег уже зняв із пояса батіг і з усієї сили бив ним того, хто висів на мотузках, і кого вона впізнала — її коханого.
Від того Темпсі, якого вона знала, майже нічого не залишилося. Одяг — роздертий і закривавлений, тіло — у кривавих ранах.
— Що ви робите?! — закричала Елайна, хапаючи Грега за руку. — Негайно припини це!
Вовкулака рикнув і грубо штовхнув її в багнюку.
— Забирайся, дівко.
Та вона підвелася. У її погляді палав вогонь праведного гніву.
— Зупинись! Інакше я все розповім господарю!
Вона була певна — чаклун не знає, що відбувається. Але Грег лише розсміявся:
— Його Світлість сам наказав прив’язати твого коханця.
— Що?..
Елайна розгублено озирнулась. На ганку стояв Гівар і спокійно спостерігав за жорстокою сценою. Збожеволілий від відчаю, вона кинулася до нього.
— Ваша Милосте, прошу вас! — зламавшись, вона впала на коліна. — По-щадіть!
Чаклун глянув на неї з відразою.
— Твій коханець отримає кару, якої заслуговує.
— Але ж він служив вам роками! Вірно і щиро!
— І буде покараний.
Елайна змахнула сльози й рішуче підвелася.
— Ви не маєте права. Темпсі був вам вірним, як ніхто.
— Він намагався мене вбити.
— Брехня! Він би не наважився!
Обличчя Гівара спотворила лють.
— Як ти смієш, огидна істото, говорити зі мною в такому тоні?! Грег!
— Так, мій господарю!
— Візьми цю дівку. Вона більше мені не служка. Роби з нею, що хочеш.
Вовкулака захлинався від радості. Він схопив Елайну за руки — вона пручалася, та марно. Він тримав її, мов здобич.
— Ну що, крихітко, розважимось… З твоїм коханцем я згодом розберуся. Він і так непритомний, навряд чи скоро отямиться.
Грег потяг дівчину до службових приміщень, де жили слуги.
А Гівар раптом відчув... порожнечу. За один день він втратив двох найвродливіших створінь, що служили йому.
