Спочатку:
На сторінку книги
Сутінки згущувалися. До моменту, коли в'язнів погнали до так званої їдальні, вже зовсім стемніло. Темпсі ледве тримався на ногах. Тіло судомило, перед очима танцювали кольорові плями, мов іскри. Він змусив себе їсти - вперше за останні дні. Розумів: завтра інакше не витримає. А тих, хто не працює, тут довго не тримають.
Черствий шматок хліба він акуратно заховав за пазуху - на потім.
Наглядачі розводили в'язнів по камерах, щедро супроводжуючи процес ударами батогів і криками.
Темпсі лежав на животі, втиснувши обличчя в прохолодну кам'яну підлогу. Поруч Яромир, судячи з рівного дихання, вже спав. Десь у кутку Хухляк з жадібністю гриз поцуплений у когось шмат хліба. У Темпсі тремтіла спокуса пожбурити в нього чимось важким, але сил не лишилось навіть на те, щоб ворухнутись.
Нарешті той доїв, хрумтнув останньою скоринкою, згорнувся в клубочок і голосно захропів. Темпсі заплющив важкі повіки, і провалився в тьму.
Темпсі давно вже втратив лік дням. Усе зливалося в монотонну, безжальну круговерть. Щоранку - ще до світанку - їх підіймали з криками та ударами й гнали в кар'єри. До ночі - граніт, піт, біль. Потім - назад у печери, де кам'яна тиша глушила навіть думки.
Хухляк, здавалось, трохи присмирів. Більше не ліз. І мав на це добрі причини. Найголовніша з них - страх. Хухляк боявся Темпсі. Інша - хлопець перестав бути для нього їжею. Тепер вони майже не відрізнялися.
Якось, проходячи повз калюжу, Темпсі випадково побачив себе у воді - і мимоволі здригнувся. З того боку дивилася якась виснажена, потворна істота з порожніми очима.
— «Невже я стану таким, як він?» — подумав Темпсі.
І дав собі клятву: він не дозволить цьому статися. Хай його обличчя спотворять удари, хай тіло скривиться від болю, але душу він збереже. Він залишиться собою.
І час ішов.
Цілими днями Темпсі довбав граніт, тягнув важкі брили вгору, а пізно ввечері, коли наглядачі нарешті заганяли їх до смердючих камер, він падав у важкий, глухий сон. Без сновидінь. Без надії. Він змирився. Перестав думати про майбутнє. Яке майбутнє може бути в того, хто дні й ночі проводить у кайданах?
Його життя перетворилося на нікчемне, безперервне існування, сповнене болю й приниження.
Якось глибокої ночі Темпсі прокинувся. Його розбудив тихий, тремтячий плач.
Хухляк сидів, притулившись до стіни, обійнявши худі коліна. У напівтемряві він здавався старим, виснаженим, розбитим. Сльози стікали впалими щоками. Він плакав і щось бурмотів собі під ніс. Темпсі затамував подих і прислухався.
- Всі ненавидять Хухляка... - шепотів той. - Всі б'ють, знущаються... І ніхто не знає, як йому боляче... як хочеться на волю... Відчути нічний вітер... Почути сміх потерчат, що гойдаються на гіллі старих верб... Побачити танок русалок в місячному сяйві... О, мої русалоньки... Чи побачу я вас знову?.. Чи почую ваш сріблястий сміх?..
Темпсі завмер. У голосі Хухляка не було вже ані огиди, ані злоби - тільки туга. Справжня, пронизлива туга. І в ту мить істота перестала здаватися йому потворою. Йому стало шкода старого. Щось у ньому зламалося.
Хухляк відчув погляд. Підвів голову.
- Чого витріщився? - гаркнув він. Його очі блиснули червоним вогнем.
- Ти розбудив мене, - тихо відповів Темпсі.
- Тобі смішно?! - просичав Хухляк і насунувся на нього, мов тінь.
- Ні, - повільно похитав головою Темпсі.
- Зовсім не смішно, - тихо відповів Темпсі.
Його голос був м'яким, оксамитово-тихим, у ньому не чулося ані краплі глузування - лише смуток і жаль. Та Хухляк, здається, не повірив йому. За роки ув'язнення він так звик до жорстокості, що просто не міг уявити, що хтось іще здатен йому співчувати.
- Тобі смішно! - зірвався він і раптово вчепився Темпсі в шию. - Це ти! Все через тебе! Я знав, що ти принесеш нам тільки лихо! Але вона не слухала. Вона закохалася в тебе, тільки-но побачила. Я благав її, благав: залиш його. Але вона не слухала...
- Про що ти? - Темпсі захрипло задихався, намагаючись вирватися, та марно - Хухляк вчепився в нього, мов скажений.
- Всі сміються з Хухляка, але я колись теж був таким, як ти! Молодим, повним жаги до життя. У мене були мрії, надії... А потім прийшов він - злий чарівник - і все змінилося. Мої русалки, мої сріблясті красуні, покинули це прокляте місце й втекли до Місячної Оболоні. Лісовий Володар утратив свою силу й владу. А його дочка - найпрекрасніша з усіх - потрапила під його чари... і стала рабинею.
- Мені шкода... - прошепотів Темпсі, і сам не знав чому.
Слова лише роздратували Хухляка - той раптом гірко розсміявся, здавалося, з самої глибини свого зламаного серця.
- Шкода, кажеш?.. Та плювати мені на твою жалість! Це все ти! - процідив він крізь зуби.
Його червонуваті очі уважно вдивлялися в обличчя хлопця.
- Я впізнав тебе... одразу, щойно побачив. Ти не змінився. Хоча ні... каторга таки бере своє. Скоро станеш таким, як я.
- Я не розумію...
«Він марить... Ми ніколи не зустрічалися. Не могли...»
Та щось у голосі й погляді Хухляка змушувало Темпсі сумніватися. Не хотілося вірити, але відчуття було липким, тривожним.
- Річка принесла тебе... А вона, моя красуня, забрала тебе. І з того моменту все пішло шкереберть...
- Ні! - вигукнув Темпсі, в голосі бринів відчай. - Ти брешеш! Я... я нічого не пам'ятаю!
«І не хочу пам'ятати...»
Хухляк ще дужче стиснув йому шию, зчорнілі нігті боляче впивалися в шкіру.
- Хухляк! - пролунав різкий голос Яромира. - Відпусти його, зараз же!
Істота зі скреготом видихнула, неохоче розтиснула пальці і, мов побита собака, відвернулась, поплентавшись на своє місце в кутку печери.
- Ти як? - Яромир схилився над ним, тривожно вдивляючись в обличчя друга.
- У порядку. Все добре, - хрипко відповів Темпсі.
- Ти впевнений?
«Не зовсім...»
Темпсі спробував посміхнутись, хоч усі м'язи обличчя боліли, і стомлено кивнув:
- Так. Усе добре.
Більшу частину ночі Темпсі провів у тривожному, важкому сні. Йому марилося, ніби він мчить крізь лісову хащу, задихаючись від напруги, намагаючись наздогнати когось, хто постійно вислизає з-перед очей.
- Марк! - долинув здалеку дзвінкий, розпачливий голос. - Марк, допоможи!
Це ім'я... Давно забуте, поховане десь у глибинах пам'яті, раптом виринуло, мов уламок давнього життя. Серце стислося від болю, нестерпного й гострого, як удар ножа.
«Я не завжди був таким...»
Він спинився на мить, озирнувся. Темрява. Суцільна, щільна, як смола. А потім - поштовх у спину. Тіло втратило рівновагу й полетіло вниз. Холодна вода з гуркотом прийняла його, охопила з головою, здавивши груди. І останнє, що він побачив - бліде обличчя хлопця, що схилився над прірвою. Його погляд палав ненавистю.
- Тепер вона моя! - вигукнув той, розмахуючи короною. - Вона ніколи не належала тобі! Тобі вона дісталась випадково. Вона завжди була МОЄЮ!
Але Темпсі вже не хвилювала ані корона, ані суперечка. Він відчував, як життя повільно покидає його тіло, як течія забирає його геть...
І тоді...
Гострий біль обпік спину. Ще мить і щось важке врізалося йому в живіт. Він скрикнув і розплющив очі. Над ним стояв один із наглядачів.
- Вставай, спляча красуне, - процідив він. - А то лишишся без сніданку.
Темпсі ще не до кінця прийшов до тями. Сон тримав його в полоні, реальність здавалася розмитою й чужою. Він намагався піднятися, але наглядач уже остаточно втратив терпець і зі всієї сили вперіщив його батогом.
Хлопець скрикнув, судомно вдихнув повітря і підвівся, хитаючись.
- Ходу, виродку! - гаркнув наглядач. - І так без сніданку залишився. Ще раз заваляєшся - лишишся без вечері.
