Раді Вас бачити!

Денис сидів у кімнаті для допитів. Тьмяне світло лампи кидало тінь на стіни, наче привиди минулих жертв ще чатували в цьому тісному просторі. Кайдани стискали зап'ястя, метал натирав до крові. Хлопець намагався дихати рівно, спокійно, не видати страху - та кожен ковток повітря віддавався болем десь під ребрами.

Він мріяв бути героєм. Не раз уявляв себе в центрі пригод, на межі життя і смерті, як у книжках, які читав запоєм. Але зараз... Зараз він знав: у ньому немає ані героїзму, ані відваги. Лише холодний піт і тремтіння в колінах.

Двері зі скрипом прочинилися.

У кімнату увійшов невисокий чоловік у темному, наче вугіль, плащі, в оточенні двох озброєних вартових. Обличчя - сіре, наче висічене з каменю, губи тонкі, як поріз. Очі - темні, холодні, без жодної іскри людяності.

Це був він. Громобой.

Слідчий. Людина, чию присутність боялися навіть ті, хто мав владу. Він не кричав. Йому не треба було. Його мовчання було страшнішим за будь-який допит.

Громобой зупинився, погляд ковзнув по фігурі в'язня. Худорлявий, надто молодий, не схожий на змовника. Світле волосся м'яко спадало на лоба, очі - сіро-зелені, тримтіли в темряві, як світлячки перед бурею. Надто гарний, подумав слідчий. Надто наляканий.

І саме це його зацікавило.

- Ти не схожий на бунтівника, - промовив він майже лагідно, проходячи повз. Голос м'який, оксамитовий, як у старого друга. І саме це насторожувало найбільше. - І тим більше - на шпигуна. Я гадаю, наші вартові просто помилились. Правда ж?

Денис кивнув швидко. Надто швидко.

- Так. Я... я не знаю, про що ви... я не маю до цього жодного стосунку...

Він намагався говорити твердо, але голос тремтів, як натягнута струна. І це не сховалося від Громобоя. О, він відчував страх. Знав його запах, його присмак.

Він зупинився просто за спиною хлопця і нахилився ближче. Дихання Дениса збилося. Громобой не торкався, але його присутність стискала простір, наче лещата.

- Знаєш, що мені подобається в таких, як ти? - прошепотів він, майже ніжно. - Ви завжди думаєте, що вас врятує юний вік, невинний погляд... гарненьке личко.

Громобой обійшов стіл, присів навпроти. Усмішка на його вустах не досягала очей.

- Але в наш час - навіть діти можуть бути ворогами. Навіть діти - зраджують. А зрадників я розпізнаю миттєво.

Денис напружився. Йому стало важко дихати. Він відчував, як щось невидиме - мовби павутина - затягується навколо нього, сплітаючи петлю.

Громобой нахилився ще ближче, і тепер їхні обличчя розділяв лише подих.

- Тож... скажи мені, хлопчику... - голос став шовковим, небезпечним. - Ти ж дійсно не маєш ніякого відношення до того, хто називає себе істинним королем?

Хлопець швидко кивнув головою, погоджуючись із кожним словом.

- Так. Я дійсно не маю жодного уявлення, про що ви говорите.

Він намагався, щоб голос звучав спокійно, та марно - слова тремтіли, мов осіннє листя на вітрі, видаючи страх із головою. І, звісно ж, це не залишилося поза увагою Громобоя. Слідчий відчував чужий страх, як хижак відчуває запах крові. Він п'янів від нього - від того кисло-солодкого аромату тривоги, який огортав хлопця з голови до п'ят.

- Отже, я можу тебе відпустити? Чи не так? - лагідно, майже з усмішкою, промовив він.

Денис дивився на нього з підозрою. Щось у цій м'якій доброзичливості звучало фальшиво, гнило. Йому не вірилось, що слідчий просто так дозволить йому піти. Хоча... він і справді ні в чому не винен.

Громобой, не дочекавшись відповіді, нахилився ближче, голос його став довірливим, майже батьківським:

- Тоді залишається лише прояснити одну дрібничку...

Тінь лягла на обличчя Дениса, коли той побачив, як постать слідчого загрозливо нависла над ним. Він мимоволі згорбився, втягнув голову у плечі - як це робила вона. Сестра. Та сама дівчина, яку сьогодні придбав Громобой у пані Таргани. Зовнішня схожість була вражаюча. І рухи - навіть ті були однакові. Вони не просто були родичами. Вони були близнюками.

- В тебе є родичі? - раптом спитав Громобой. - Брат чи сестра?

Денис здригнувся. В очах промайнув блиск тривоги. Та за мить він швидко похитав головою.

- Ні, пане. Я сирота. У мене нікого немає.

Він бреше. Слідчий відчув це всім нутром.

- Сьогодні я купив дівчину. Дуже вже вона схожа на тебе. Тому й подумав - чи не сестра вона часом?

Серце Дениса гупнуло десь у шлунку. Він відчув, як кров відступає від обличчя. Невже... Зінька?..

- Ні, пане, - промовив він трохи впевненіше. —На превеликий жаль, у мене нікого немає.

- Шкода, - зітхнув Громобой, - Дівка гаряча, якщо ти розумієш, про що я...

Його слова впали важкими каменями в душу. — Якщо тобі більше нічого сказати то доведеться тебе відпустити, - промовив він, підводячись. - До речі, було приємно з тобою познайомитися.

Денис дивився на нього з недовірою. Щось тут не так. Щось...

Посмішка на обличчі слідчого перекосилася. Стала звірячим вищиром. Він різко розвернувся і, мов вихор, схилився до хлопця, його очі спалахнули злобою.

— Невже ти й справді думаєш, що я настільки дурний, щоб повірити твоїм жалюгідним байкам?!

Денис зіщулився, мов загнаний звір, і втиснувся в спинку стільця. Кайдани брязнули об металеві підлокітники.

- Я певен, що тобі є що розповісти старому дядькові, - прошипів Громобой. - І раджу говорити лише правду, якщо не хочеш побачити, як виглядає справжня диба.

Громобой кивнув, майже непомітно, але цього вистачило. Один із охоронців розступився, і в напівтемряві за його плечем з'явився невисокий кремезний чоловічок у закіптюженому шкіряному хвартусі. Його обличчя розтягнулося в огидній посмішці, демонструючи повну щелепу жовтих золотих зубів, що бридко виблискували у світлі смолоскипів.

- Повір мені, - тихо й зловісно мовив Громобой, дивлячись Денисові просто в очі, - Рудий Кіт витягне з тебе всю правду... разом із жилами.Він витягав її навіть із тих, хто сам забув, що знав. А ти, хлопче, не схожий на героя.

Денис ковтнув слину. Горло раптом стало сухим, як попіл.

- Що... що ви хочете від мене почути? - хрипко запитав він, намагаючись втримати голос.

Громобой не відповів. Повільно, ніби для більшого ефекту, він взяв зі столу предмет, що лежав осторонь - злощасний меч. Його лезо поблискувало, мов саме несло в собі спогади про війну й кров.

- Тобі відомо, кому він належав? - запитав слідчий, не зводячи з хлопця погляду.

- Ні! Звісно, що ні! - швидко відповів Денис. - Я знайшов його... у печері. У розбійників. Це правда!

Голос хлопця тремтів, але він говорив щиро. І слідчий це відчував. Однак це його не зупинило.

- Звісно, знайшов, - протягнув Громобой. - Просто отак узяв - і знайшов меч, що належав самому королю Маркораду.Неймовірне везіння. Чи не так?

Денис здригнувся. Ім'я легендарного короля, що зник майже півстоліття тому, прозвучало, наче грім серед ясного неба. Холод пройшовся по спині. Пальці на руках судомно стиснули кайдани.

- Але ж це правда! - вигукнув він, рвонувшись уперед. Ланцюги гримнули, стримуючи його, мов залізна пастка.

- Сядь! - гримнув Громобой. - Сядь і слухай уважно.

Голос його був тепер, мов грім на порозі бурі.

- Ти з'являєшся біля міських воріт просто з повітря - саме в той день, коли ми розшукуємо наднебезпечного злочинця. При тобі - меч, якого не бачили ось уже п'ятдесят років. Меч самого Маркорада. І ти насмілюєшся стверджувати, що просто знайшов його?

Його очі блищали люттю.

- Чи не занадто багато збігів для одного сироти?

- Але це правда! - волав Денис, - Це правда, чуєте?!

- А я тобі не вірю. - Громобой нахилився ближче, його голос став холодним, мов лезо. - Бо ти брешеш.І знаєш... Можливо, Рудий Кіт допоможе тобі згадати більше.

Він кивнув. І Рудий Кіт рушив до столу, де мовчки чекали інструменти. Його пальці, здавалося, ніжно торкались залізних знарядь, як музикант - клавіш. Нарешті він вибрав щипці. Повільно, не поспішаючи, вклав їх у вогонь, що потріскував у каміні.

У відображенні вогню очі Дениса затремтіли. Він переводив погляд із слідчого на ката й назад. Грудна клітка здригалася з кожним подихом.

- Ну що? - майже ласкаво спитав Громобой. - Будеш говорити?

- Що ви хочете почути від мене?

- Все. - Слідчий повільно обійшов стіл, зупинившись за спиною хлопця. - Усю правду.

Денис подивився на нього спідлоба. І вперше посміхнувся. Сумно, гірко. Майже іронічно.

- Правду? - прошепотів він. - Ви хочете правду?..Дивно, але страх — той липкий жах перед катами й тортурами — раптово згас. Наче його хтось зірвав із грудей. На його місце прийшла лють. Глуха. Темна. Вона піднімалася зсередини, витісняючи біль і тривогу.

— Так, хлопче. Правду, — підтвердив Громобой, не зводячи очей із Дениса.

— Мені більше нічого сказати, — відповів той рівно. — Усе, що знав, я вже розповів.

Громобой усміхнувся. Усмішкою хижака перед стрибком.

— А мені здається — є. І я тобі це доведу.

Він кивнув. Рудий Кіт мовчки витяг із вогню щипці. Розжарене залізо світилося білим. Кат рушив уперед. Його очі блищали нетерпляче.

Денис боявся. До холоду в пальцях. Але не відвів погляду. Дивився прямо. Викликом.

— Я нічого не знаю, — повторив він тихіше.

— Перевіримо, — прошипів Громобой. — Тримайте.

Солдати втиснули Дениса в стілець. Кат нахилився ближче. Гарячий подих, запах поту й диму. Без поспіху він розірвав сорочку й підніс щипці.

Денис заплющив очі. Стиснув зуби. Він вирішив не кричати.

Не вийшло.

Біль ударив миттєво — різко, нищівно. Крик вирвався сам. Камеру наповнив запах паленої плоті. Денис здригнувся — і світ провалився в темряву.

Його облили водою. Раз. Другий. Третій.

Він застогнав і розплющив очі. Світ повертався плямами. Кров на губах. Тремтіння в тілі.

Рудий Кіт ударив його по щоці.

— Прокидайся. Ми ще не закінчили.

Громобой схопив Дениса за підборіддя.

— Ну що? Згадав, хто дав тобі меч?

— Ніхто… — прошепотів він. — Мені нічого не давали.

Біль пульсував у грудях, мов жар. Денис знав — це лише початок.

Громобой рвучко смикнув його за волосся, закидаючи голову.

— Марк? Він наказав тобі? Кажи!

— Я не знаю Марка, — задихаючись, відповів хлопець.

Слідчий кілька секунд мовчки вдивлявся в нього.

— Можемо замучити тебе до смерті й нічого не дізнатися, — нарешті сказав він. — Але є інший шлях.

Він усміхнувся холодно.

— Я приведу сюди твою сестру. Просто зараз. Мої люди з нею… поговорять. Тут. На цьому столі.

— У мене немає сестри! — голос Дениса зірвався. — Не смійте її чіпати!

Громобой коротко розсміявся.

— Тебе це хвилює? Через вуличну дівку? За таку варто вмирати?

Денис мовчав. Але в очах з’явився страх. Не за себе.

І Громобой це побачив.

— Ти готовий здохнути заради неї? — гаркнув він і знову смикнув хлопця за волосся.

Двері раптово розчинилися.

До зали зайшов високий чоловік у розкішному одязі. Він навіть не глянув на в’язня.

— Його Величність наказує вам негайно з’явитися.

Громобой стиснув щелепи.

— Я йду.

Перед виходом він кинув на Дениса погляд — злий, обіцяючий.

— Тобі пощастило. Але ненадовго. Я повернуся.

І приведу її.

Він пішов.

Солдати підхопили Дениса. Він майже не відчував ніг. Боліло все. Він мовчав.

Та глибоко всередині, крізь біль і страх, зароджувалося інше.

Гнів.

Ще не сила.

Але вже не слабкість.