Спочатку:
На сторінку книги
Після короткого, майже безмовного відпочинку мандрівники рушили далі. Сонце вже хилилося до горизонту, кидаючи на землю важке мідяне світло, що надавало всьому пейзажу неживого, майже ірреального вигляду. Безкрайній степ був порожній і мовчазний, мов витиснутий з життя. Лише подекуди, ніби випадково, з’являлися мізерні острівці покручених дерев — їх сухе гілля тягнулося до неба, наче у німому благанні.
Ферми траплялися рідко — перекошені, мов після бурі, з облупленими стінами і напівзгнилими тинами. Земля на грядках була потріскана і мертво-сіра, з неї пробивалися якісь хирляві пагони, що нагадували більше кладовищні рослини, ніж їжу. В одному з дворів діти — брудні, худі, схожі на тіні — гралися у багнюці, одягнені в лахміття, яке мало би давно згнити. Вони навіть не підвели на мандрівників погляду. Ніби знали: ніхто їх не врятує.
Усе довкола виглядало покинутим, виснаженим, майже мертвим. Повітря було гаряче й сухе, але Денис виразно вловлював сморід гнилизни — наче відразу з помийної ями і кладовища. Йому здавалося, що вони бредуть крізь дим, хоч небо було дивовижно чистим, без жодної хмарини. Лише тиша гнітила вуха, така щільна, що в ній вчувався шепіт — чи то вітру, чи то чогось гіршого.
Настрій усіх був пригнічений. Кожен ішов, втупившись у землю, не наважуючись подивитися навколо. Денис відчував, як тривога холодними пальцями стискає йому груди. Те, що зранку ще здавалося пригодою, тепер обернулося на химерний кошмар. Його уява, така багата й жива, більше не малювала героїчних картин. Тепер вона малювала темні обриси на узбіччі дороги, що зникали, щойно він намагався їх розгледіти.
Денис із цікавістю поглянув на Елайджу. Обличчя магістра, зазвичай спокійне й вродливе, виглядало тепер зів’ялим і виснаженим. Його очі потьмяніли, щелепа трохи опустилася, зморшки прорізали чоло — здавалося, він постарів на кілька десятків років.
— Нам ще довго до Рубіжного? — не витримав Денис, не бажаючи довше мовчати.
— Сподіваюсь, ми дістанемось до заходу сонця… — Елайджа говорив тихо, майже невиразно, втомлено посміхнувшись. — Це прикордонні землі… тут усе нестабільне: і простір, і час.
— Що? Як це — нестабільне?
— Колись тут була столиця стародавньої цивілізації, надзвичайно могутньої. Але щось зламалось. Зникли не лише люди — зникла сама суть цього краю. Він заражений, проклятий. Ті, хто насмілювався тут жити — хворіли. Дивно. Жахливо. Без шансу на зцілення.
— І… ми, що, збираємось прямісінько туди? — у голосі Дениса почувся жах.
— Так, — просто відповів магістр.
— А… може, обійдемо? Ну, герої завжди йдуть в обхід…
Елайджа посміхнувся. Його усмішка була не веселою, а гіркою — як у того, хто вже бачив, як усе летить у безодню.
— На жаль, Денисе… Південь — Велика Пустеля. Безкрая, як безнадія. Ми там не виживемо. Північ — Чорнолісся. Там мешкає… — він замовк, — …той, чию увагу нам краще не привертати. А посередині — Мертві Землі. Це наш єдиний шанс.
Денис тяжко зітхнув. Йому нестерпно хотілося назад — у свій світ, де все мало логіку й закони, де монстри існували лише в книгах. А тут навіть повітря здавалося хворим.
На світанні сутінків мандрівники в’їхали в Рубіжне. Селище виглядало так, ніби час давно втратив до нього інтерес. Покручені хатини, облізлі стріхи, сліпі вікна. Бруковані доріжки заросли бур’яном, а вулиці здавалися порожніми — надто порожніми. Повітря було важке, липке, з присмаком старого пилу й чогось гнилого.
— Подивися туди, — магістр мовив стиха, майже пошепки, й указав рукою вдалеч.
Денис, який уже почав дрімати, підняв голову. Його погляду відкрився вид, що перехоплював подих — на тлі палаючого неба, де сонце поволі ковзало за обрій, здіймалося стародавнє місто. Навіть здалеку було видно його силует: зруйновані багатоповерхівки, між якими виросли дерева, наче природа намагалась поховати минуле.
— Воно схоже на міста з мого світу… — прошепотів Денис.
Елайджа не відповів. Тільки злегка посміхнувся, але в його очах з’явився жаль. Ніби пам’ятав щось, що краще б залишилось забутим.
Невдовзі на зустріч мандрівникам вийшла група місцевих — бородаті, похмурі чоловіки. У руках — ціпки, вила, іржавий меч. Їхній одяг був подертий, обличчя втомлені. Один із них, у чорній бороді з кольоровими стрічками (чи то ознака старости, чи просто дивний звичай), ступив уперед і стиснув меч.
— Магістр Елайджа? — голос його був здивованим і хрипким, наче давно не користувався словами. Чоловік одразу ж опустив зброю, за ним — і всі інші. Та Денис відчув, що ця повага — не від щирості. Їхній приїзд викликав щось інше. Можливо, страх.
— Моя повага тобі, старосте, — Елайджа зістрибнув на землю і ввічливо вклонився.
— Що привело самого магістра Ордену Велера в ці, забуті людьми й богами, руїни? Востаннє ти тут був… коли я ще пас гусей. — староста примружився, намагаючись збагнути, чи справді це та сама людина.
Денис розгублено зиркнув на Елайджу. Йому здалося, що той старіє на очах. Або… це не він. Не зовсім він.
— Ми прямуємо на захід. Нам потрібно переночувати. Коні далі не підуть — вони відчувають Мертві Землі.
— Коні — мудрі створіння, — староста прошепотів, опустивши очі до своїх брудних черевиків. — На відміну від людей. Я б не радив тобі туди рушати. Мертві Землі не даремно названі мертвими.
— Я не потребую поради. Прошу лише прихистку на ніч, — відрізав Феодорій.
Його голос розрізав тишу, наче ніж — глухо, твердо. І в тому було щось остаточне. Як вирок
Будинок для гостей виявився звичайною хибаркою з потрісканими стінами та похиленим дахом, що скрипів від кожного подиху вітру. Всередині пахло старим деревом, затхлістю й димом — ніби тут колись давно топили піч, але з того часу ніхто вже не заходив. Миші тихенько шаруділи за стіною, а з кутів звисали павутиння, у яких сріблилися краплі вечірньої вологи.
Зручності були у дворі, за вуглом — стара вбиральня і криниця з важким дерев’яним відром. Біля неї наші мандрівники сполоснули руки й обличчя, не кажучи зайвого. Вода була крижана, але освіжаюча. Денис із жалем згадав про гарячий душ, який здавався тепер чимось із іншого життя.
Усі влаштувались у великій кімнаті, що колись, мабуть, була гостинною залою. Темна дерев’яна підлога скрипіла під ногами. У кутку стояв стіл із трьома стільцями, вкритий пилом. Спати окремо ніхто не наважився — навіть Веліна мовчки згодилася залишитися разом.
У сусідніх кімнатах знайшли кілька старих матраців, набитих соломою, і потягли їх до великої зали. Солома хрускотіла при кожному русі, проте це все ж краще, ніж земля. Денис думав, що не зможе заснути в таких умовах. Але варто було торкнутися головою подушки — і він одразу ж провалився у важкий, безсвітлий сон.
…спочатку він не зрозумів, що спить.
Темрява обіймала його з усіх боків, наче густа олія. Тіло нило. Ні — не його тіло. Щось було не так. Надто важке, надто втомлене. Спроба поворухнутися — і раптовий біль, гострий, як лезо, пронизав ребра, здираючи зсередини дихання. Губи — сухі, потріскані. Рот наповнений залізним присмаком крові.
Він розплющив очі — чиїсь очі — і побачив потемнілі кам’яні стіни, розмиті, бо на них стікала червона рідина. Руки були підняті вгору й закуті в кайдани. Кожен рух викликав пекельний біль у плечах. На шкірі — порізи, синці, розірвана тканина білої сорочки. Він… він не Денис. Він — Темпсі.
Сонце не доходило сюди. Час втратив значення.
«Я помру тут…» — ця думка не була його, але вона оселилася всередині з безнадійною впевненістю. Серце билося повільно, як старий механізм. Він хотів покликати, сказати щось — але язик був ніби чужий, важкий і забутий.
І раптом — голос. Далекий, хрипкий, ледве чутний:
— …не можна здаватися…
Денис — Темпсі — затремтів. Холод проходив крізь кістки, але в цьому стані біль був не найстрашнішим. Найстрашнішим було відчуття, що він втрачає себе. Що його душа розчиняється в чужому болі.
«Це не мій біль…» — подумав Денис.
«Та тепер — і твій…» — відповів хтось усередині.
І тоді він прокинувся, різко сівши на солом’яному матраці, з рваним подихом і серцем, що шалено гупало в грудях. Його руки тремтіли. Лоб був мокрий від поту.
В кімнаті було тихо. Тільки хтось перевернувся поруч, скрипнувши ліжком. Денис притис долоню до грудей.
— Темпсі… — прошепотів він, не розуміючи, чи це ім’я злетіло з його вуст, чи ще з сну.
