Спочатку:
На сторінку книги
Опівдні наступного дня, після нічної пригоди, мандрівники нарешті вийшли на цегляний тракт. Тут примарні мешканці Долини втрачали свою силу, і друзі змогли дозволити собі перепочинок. За сніданком — сухарі та солонина — вони вперше за довгий час відчули себе у безпеці й заговорили про пережите.
Про те, що сталося з Денисом, знали всі. А от Зінька не поспішала ділитися своїми снами — вони були надто особистими.
— А що бачила ти, люба моя? — не втримався Денис, прагнучи дізнатися, про що мріяла сестра.
— Нічого... — відповіла вона надто різко, опустивши очі й почавши розглядати свої забруднені, поламані нігті.
— А чого ж почервоніла? — не вгамовувався брат. — Певен, ти виходила заміж за Вітальку.
Зінька кинула на нього блискавичний погляд.
— Це тебе не стосується, мій любий братику. У всякому разі, я змогла протистояти їм — на відміну від тебе, — в’їдливо відповіла вона, і, здається, влучила в ціль.
Денис удав, ніби йому байдуже, й звернувся до Веліни та Елайджі, які мовчки спостерігали за суперечкою.
— А ви що бачили?
— Нічого, — м’яко усміхнулась Веліна. — Мерці не мають влади ані наді мною, ані над Елайджею.
— Так я й думав...
Денису стало соромно. Виявилося, що саме він найвразливіший до чар Долини. Навіть Максим, якого він завжди вважав дотепним телепнем, виявився стійкішим.
— У тому, що сталося, немає твоєї провини, — спробував заспокоїти його Елайджа. Але Денис думав інакше.
Він ледь не загинув — надто легко піддався примарам.
— Не думай про це... — Веліна м’яко усміхнулась і ніжно торкнулася його щоки.
Її дотик змусив Дениса здригнутися — мовби вдарило струмом. Він розгублено глянув у її темні, бездонні очі, й одразу відвів погляд. Там, у глибині, він побачив щось жахаюче, невідоме. Наче поглянув у зіниці хижака — прекрасного, але смертельно небезпечного.
— Що з тобою? — стурбовано запитала Веліна.
— Нічого... Просто мені незручно за минулу ніч, — пробурмотів Денис, не наважуючись сказати про свої тривожні передчуття.
— Все вже позаду. Що сталося — те сталося. Але хай це стане тобі уроком.
— А якщо я знову піддамся чиїйсь волі? Якщо становитиму загрозу для команди?
— Не говори дурниць, — втрутився Феодорій.
Вперше Денис побачив, як суворий воїн посміхається.
— Я впевнений, що ти ще знайдеш свою силу і відвагу, — сказав Феодорій.
— Дуже в цьому сумніваюся...
Та його слова все ж трохи заспокоїли Дениса. Те, що сталося, вже не змінити. Залишалося лише винести з пригоди урок. Замість того щоб і далі себе картати, хлопець знову повернувся до запитань, які лише тепер почали його турбувати. Хоча логічніше було б, аби вони виникли ще на початку подорожі. Але тоді він був надто вражений. Як казала покійна бабуся Ірина — «не дійшло до голови».
Тепер, коли трохи оговтався і, здається, змирився з думкою, що, можливо, ніколи не повернеться додому, в його голові почали роїтися думки.
— Я досі не розумію, як ми опинилися в Прикордонні, а не в Палаці Забуття, як планував Мардус. Хтось же мав відкрити портал у цей світ?
Елайджа загадково усміхнувся.
— Розумію твої сумніви. Але ні — цей портал ніхто не відкривав. Навіть Веліна, хоч вона й одна з Істарі, не має такої сили.
— То як ти це поясниш?
Денис не збирався здаватися. Йому треба було знати правду.
— Ми не можемо відкривати портали між світами. Для цього потрібна Сила, що існує лише в Палаці Забуття. Та Веліна зуміла змінити напрямок порталу. Необхідну енергію вона знайшла у вашому світі. Саме тому ви опинилися в Прикордонні.
— А що вона робила в нашому світі? Як потрапила туди?
— Можливо, краще запитай про це в неї, — коротко відповів магістр.
Вперше Денис почув у його голосі роздратування. Схоже, тема була для Елайджі болісна. Хлопець не став більше розпитувати й відійшов.
Після короткого перепочинку — трохи менше двох годин — мандрівники рушили далі. Йти брукованим трактом було значно легше, ніж продиратися крізь траву. Чари Долини відчувалися дедалі слабше. Наступна ніч минула спокійно, хоча десь у далині щось гукало і манило, та ніхто більше не зважав на це.
Зранку погода зіпсувалася: небо затягли сірі, дощові хмари. Над Долиною від численних потічків і заводей піднявся важкий туман, і невдовзі накрапав пронизливо холодний дощ. Настрій у мандрівників був такий же похмурий, як і небо. До вечора дощ не лише не вщух, а й посилився. Змоклі й стомлені, друзі влаштувалися на ночівлю під кроною дивного дерева — гібриду дуба й клена, що росло обабіч дороги.
Багаття розпалити не вдалося, запасна одежа виявилася мокрою, тож довелося вкладатися спати холодними, голодними й у вологих шатах. Земля була сирою, і сон не приходив. Денис притулився до Максима, і тепло друга трохи його заспокоїло. Згадався рідний світ такий зручний і передбачуваний. Там не потрібно було йти пішки сотні кілометрів — достатньо купити квиток на потяг. Там усе було зрозумілим, а найстрашніше — це хіба що ціни, що постійно зростали.
Та тепер той світ, здавалося, втрачено назавжди. Навіть якщо вони дістануться до Палацу Забуття, ще не факт, що переможуть Мардуса, яким їх лякали Веліна та Елайджа. Єдине, що давало надію, це присутність Максима і думка про те, що йому пощастило мати такого друга.
На ранок погода значно покращилася. Дощ більше не йшов, хоча довгоочікуване сонце так і не виглядало з-за низько навислих над землею хмар. Молочний туман ліниво піднімався з заводей і повільно стелився над Долиною, огортаючи все навколо в сіре марево. Феодорій все ж таки розвів багаття, і вони нарешті змогли трохи обсушитися. Лише після цього мандрівники вирушили в дорогу. Йшли мовчки. Розмовляти нікому не хотілося. Навіть Максим, що зазвичай не втрачав надії навіть у найкрінжовіших ситуаціях, мовчав. Важка тиша повисла над ними. Вони все йшли й йшли, і здавалося, що степ, у який поволі перетворилася Долина, не має ні кінця, ні краю.
Хмари нарешті розсіялися, та особливого полегшення це не принесло. З півночі потягнув холодний вітер, що приніс із собою задушливий сморід паленого пластику й гуми, наче хтось нещодавно палив сміття або щось гірше. Сонце вже звернуло на захід і хилилося до горизонту, розмазуючи криваво-червоні відблиски по небу. Над степом простягнулися довгі, зловісні тіні, мов кістляві руки, що повзли до них крізь простір.
Раптом Зінька зупинилася й вказала рукою на захід. У червоних променях сонця, мов крізь марево, ледь проглядалися примарні силуети багатоповерхових будинків.
— Що це? — запитала вона тремтячим від хвилювання голосом.
— Це одне з міст, що залишилося від колишньої цивілізації. В ті далекі часи воно було осередком науки. Кажуть, у ньому й досі можна знайти винаходи Древніх, хоча хто знає, чи зможе ними хтось скористатися, і чи взагалі вони ще працюють у сьогоднішній реальності, пояснив Елайджа.
У його голосі було стільки смутку й туги, наче він особисто пам’ятав ті далекі дні.
— Що? — щиро здивувався Максим. — Воно ж майже не відрізняється від міст нашого світу…
— Ми що, збираємося туди? — Денис злякано подивився на Елайджу.
Чесно кажучи, йому зовсім не хотілося йти до міста. Досвід їхньої попередньої зустрічі з покинутим містечком залишив по собі неприємний осад.
— Вже надто пізно, — похмуро мовив Феодорій. — Заночуємо тут, а на світанку рушимо. Це лихе місце краще відвідати при денному світлі, ніж уночі.
Інші мандрівники з радістю погодилися. Бо хто знає, що може чекати серед пустих, темних будинків?
Вони вирушили на світанку. Сонце повільно повзло вгору, але його промені не приносили тепла. Навпаки — місто, що наближалося, здавалося ще більш мертвим у тьмяному світлі світанку.
Сірі, обсипані фасади, вікна без шибок, мов чорні порожні очниці, що спостерігають за кожним кроком. Вітер грався рваними шматками плакатів на стінах, що давно втратили фарбу й сенс, і затягував моторошне виття в понівечені під’їзди. Час від часу під ногами тріщало скло або щось металеве дзенькало вдалині, лякаючи тишею, яка поверталася ще важчою.
Мандрівники обережно рухалися вулицями, викладеними потрісканою бруківкою, насторожено зиркаючи на руїни навколо. Денисові не полишало відчуття, що за ними стежать. Чиїсь погляди пекли спину, хоча ніхто й не з’являвся. Він спробував поділитися цим з іншими, але ті лише відмахнулися, наче він знову щось вигадує.
Та Елайджа з Феодорієм усе ж оголили мечі, а Максим дістав свою палицю. Уцьому світі вона давно стала йому битою. Феодорій навчав їх кільком прийомам фехтування, але вправними бійцями вони так і не стали.
На щастя, або, можливо, на жаль місто було справді мертвим. Жодна тінь не кинулася на них з-за рогу, ніхто не намагався їх зупинити чи зжерти. Лише чорні птахи кружляли над дахами, зрідка зриваючись у повітря з пронизливим криком, що різав тишу.
Врешті-решт вони дісталися центральної площі, де височів Храм Смерті — і виявився він звичайною багатоповерхівкою зі скла й бетону. Щоправда, скло було давно вибите, бетон потріскався, і з вікон звисали сталактити арматури. І все ж щось було в цій споруді щось, що викликало непоясненний жах, наче саме повітря довкола неї було густішим і холоднішим, ніж будь-де в місті.
— Це і є ваш Храм Смерті? — щиро здивувався Максим, втупившись у сіру багатоповерхівку з тонованими скляними вікнами. — Скоріше схоже на «Прозорий офіс» або ТРЦ якийсь...
Феодорій з Елайджою перевели на нього погляд, мов на богохульника. Максим лише стенув плечима.
— А що я такого сказав?
— Може, це і був розважальний центр... — прошепотіла Зінька, втупившись у темні, мертві очі вікон. — Але зараз тут зовсім не весело. Може, підемо далі?
— Ми повинні зайти, — спокійно відповів Елайджа. — Якщо пророцтво не бреше, ми зможемо отримати там інформацію про інших нащадків Великої Трійці. Без них — усе марно.
— Цікаво, що ми там знайдемо, крім архіву з тим, як чиюсь бабусю насправді звали Фросиною, а не Горпиною? — буркнув Максим.
— Можливо, й знайдемо, — озвалася Веліна. — А можливо, сам Храм надасть відповіді іншим способом. Це не просто будівля — це частина зниклого світу, з його забутими таємницями.
— А хтось із вас вже бував там? — насторожено спитав Денис.
— Я, — просто відповів Елайджа, і в його голосі зазвучала якась химерна нота, наче він відповідав не лише Денису, а ще й минулому, яке досі не відпустило його. — Було це давно. Зараз я й сам не знаю, чого чекати.
На тому й замовкли.
Вони підійшли ближче. Колишній «храм» зустрів їх тишею. Сірі стіни вкрились плямами часу, вікна подекуди були тріснуті, мов скляні зіниці, що бачили надто багато. Тротуарна плитка, виламана й заросла мохом, вела до входу, де колись, імовірно, вирувало життя: офісні працівники, обідні перерви, гомін кавоварок і принтерів.
Фонтан перед входом був сухий і заіржавілий. Кущі з кольоровим листям — дикі нащадки декоративних клумб — ніби охороняли спокій споруди.
Скляні двері були зачинені. Автоматика, що раніше реагувала на наближення людини, мов сама душа будівлі, давно замовкла.
— І що тепер? — тихо запитала Зінька й несміливо постукала по склу. Звук луною відбився в тиші, мов чужий у чужому місці.
— Може, ми якось обійдемося без цього стрьомного храму? — буркнув Максим і сподівано поглянув на Веліну та Елайджу.
— Ні, — різко відповіла Веліна, і в її очах блиснуло щось дике, хижуще. Але за мить її голос знову став м’яким. — Це неможливо.
— Ми повинні дізнатися, хто ще може завести Годинник. — Магістр Елайджа говорив тихо, але твердо.
— Дивіться! — раптом вигукнув Денис і показав угору. — Одне з вікон на третьому поверсі... воно відчинене.
Мандрівники поглянули на темний отвір у склі, з якого вільно теліпалася стара шторка — наче привид, що махав їм рукою.
