Раді Вас бачити!

- Його Величність король Гордомисл із принцесою Гориславою, - проголосив глашатай.

Майже одразу двері розчахнулися, впускаючи до камери нових гостей.

Король увійшов першим - високий, із суворими, закам'янілими рисами. Його мантія тихо шурхотіла при кожному кроці. За ним ішла юна дівчина в темно-синій сукні, обшитій тонкими золотими нитками. Горислава. Принцеса.

Денис мимоволі затримав на ній погляд. Вона не вписувалася в жоден з образів, які він колись уявляв. Не казкова фея і не холодна мармурова постать з портрета. Жива. Надто жива для цього місця.

Повненька, з м'якими рисами, вона здавалася дивно земною. Вогняне волосся, заплетене в складні коси, тремтіло разом зі стрічками й камінцями. На мить їхні погляди зустрілися - сіро-зелені очі, глибокі й насторожені. Вона швидко відвела погляд, але Денис встиг відчути - двір її ще не зламав.

Принцеса міцно стискала руку своєї служниці - кремезної, в простому вбранні. Та трималася напружено, майже насторожено. В її рухах було щось знайоме. Наче вона боялася видати себе.

Громобой уже схилився в поклоні.

Король і принцеса сіли в крісла, принесені слугами. Повітря в камері змінилося - стало важчим, наповненим очікуванням. Наче сцена була готова до вистави, ролі роздані - і лише Денис не знав, яку відведено йому.

Громобой випростався, обличчя його напружилося.

- Ваша Величність, - почав він урочисто. - Перед вами - зрадники й змовники, що обманом проникли до столиці. Їхня мета - замах на корону й узурпація влади.

Король підняв руку. Громобой замовк.

Гордомисл підвівся неквапно. Його погляд ковзнув по Темпсі - і в ту ж мить щось у ньому зламалося. Страх. Короткий, дикий. Примара з минулого. Але майже одразу він потонув у ненависті.

Темпсі стояв нерухомо. Лише м'яз на щоці сіпнувся.

Принцеса сиділа, не підіймаючи очей. Пальці стискали тканину сукні так сильно, що суглоби побіліли.

Король зупинився перед рудоволосим юнаком.

- Марк... - прошепотів він.

Темпсі здригнувся. Повільно підняв голову. Це ім'я - поховане, забуте - прозвучало з вуст того, хто колись був найближчим.

Він шукав у погляді брата каяття. Але бачив лише холод... і заздрість.

Гордомисл різко схопив його за підборіддя.

- Ти повернувся по помсту?

- Ні, - відповів Темпсі просто.

Спокійно. Гідно.

Це розлютило короля більше, ніж крик чи спротив.

- Ти не змінився, - прошипів він. - Тобі давно мало бути за сімдесят.

Темпсі мовчав. Остання надія згасла. Перед ним стояв не брат - лише володар, спотворений владою.

- Ваша Величність, - втрутився Громобой. - Цей хлопець - його співучасник. Дозвольте розпочати допит.

Король відпустив Темпсі й витер пальці об мантію.

- Починайте.

- На дибу його, - наказав Громобой.

Вартові діяли швидко. Темпсі не пручався. Його повели до дерев'яного пристрою в кутку. Він ішов рівно, з високо піднятою головою. Страху в його очах не було - лише втома.

Горислава зблідла.

- Дозвольте мені піти... - прошепотіла вона.

- Залишайся, - відповів король холодно. - Тобі корисно це побачити.

Він стис її руку. Принцеса завмерла. Служниця дивилася на Темпсі, не кліпаючи - у її погляді читалося щось надто особисте.

Темпсі прив'язали. Його тіло напружилося, жили проступили під шкірою. Він мовчав.

Рудий Кіт узявся за механізм. Скрегіт металу прорізав тишу.

Темпсі здригнувся. З його грудей вирвався приглушений стогін. Він стискав губи, не даючи крикові вирватися назовні.

Денис дивився, не в змозі відвести погляду.

І раптом - глухий стук.

Принцеса лежала на підлозі.

- Моя пані! - вигукнула служниця й кинулася до неї.

Цей голос.

Денис затамував подих. Серце вдарилося об ребра.

Максим.

Він тут.

Полегшення накотило хвилею - гостре, болюче. Отже, не зрадив. Не втік.

Принцесу привели до тями. Її посадили в крісло. Вона була бліда, погляд - розгублений.

- Надто вразлива, - солодко мовив Громобой. - Знепритомніла через звичайного злочинця.

- Це нормально, - рівно відповіла служниця. - Нормально - непритомніти від жорстокості.

У її голосі бриніла холодна лють.

- Замовкни! - рявкнув Громобой. - А то опинишся на його місці.

Він вказав на Темпсі.

Той висів непритомний. Голова безвільно схилилася, волосся затуляло обличчя, перекривлене болем.- Прошу не забувати, що вона моя служниця. І лише я вирішую - карати її чи ні, - твердо промовила Горислава, не зводячи погляду зі слідчого.

Її голос більше не тремтів. У ньому з'явився холод - той самий, що буває в людях, які перестають боятися.

- Звісно, Ваша Високосте, - Громобой уклонився, надто чемно. - Та вам варто пильніше стежити за поведінкою прислуги. Надмірна емоційність у таких місцях - небезпечна.

- Я поговорю з нею, - відрізала принцеса. - А тепер дозвольте мені піти. Я вже все побачила.

Вона рвучко підвелася, але не встигла зробити й кроку - рука короля з несподіваною силою лягла їй на плече.

- Побачила, але не почула, - різко сказав Гордомисл. - Майбутня королева повинна знати, як поводяться з ворогами.

- З ворогами? - Горислава повільно повернулася до нього. - Я бачу лише двох хлопців, яких позбавили можливості захистити себе.

Король зблід від люті, та промовчав.

- Ваша Високосте, - втрутився Громобой, м'яко, майже улесливо, - істина не завжди виглядає так, як здається на перший погляд. Раджу вам залишитися й почути їхні зізнання.

Горислава перевела погляд на Темпсі. Той висів безвільно, голова схилилася, обличчя ховало волосся.

- Боюся, що після такої «розмови» він уже нічого не скаже, - тихо мовила вона. - Дозвольте мені повернутися до покоїв.

Кілька довгих митей Гордомисл мовчав. Потім кивнув - важко, неохоче.

Принцеса підвелася з гідністю, якої тут не мало бути, і, не озираючись, рушила до виходу. Служниця пішла слідом. Двері зачинилися глухо - ніби відрізали ще один шмат тиші.

Громобой різко глянув на Темпсі.

- Він знепритомнів?

- Зніміть його. Негайно. І приведіть до тями, - гаркнув він. - Мені потрібен він живий. І свідомий.

Наказ виконали швидко. Без слів. Без сумнівів.

Холодна вода повернула Темпсі до реальності. Він різко вдихнув, кашлянув, намагаючись зосередитися. Світ перед очима хитався, але поступово набував форм.

Перед ним сидів Гордомисл.

- Ти розумієш, чому це з тобою відбувається? - спитав він, майже спокійно.

Темпсі ледь кивнув.

- Бо ви можете, - прошепотів він. - І бо хочете. Завжди хотіли... ще з дитинства.

Король здригнувся.

- Досить! - вибухнув він. - Ти - самозванець! Волоцюга, що хоче відібрати мій трон!

Він важко відкинувся в кріслі. За люттю в його погляді ховалося щось інше - давній, застарілий страх.

- Я ніколи не прагнув влади, - тихо сказав Темпсі. - І не бажав тобі зла.

- Брехня! - король майже задихався. - Мати завжди любила тебе більше! Завжди!

У його голосі прорвався крик хлопчика, який так і не дочекався любові.

- Мені шкода тебе, - мовив Темпсі. - Ти прожив життя в тіні... і ненависті.

- Мовчи! - прошипів Гордомисл. - Продовжуйте.

Темпсі знову втратили з поля зору - вода, темрява, тиша. Коли його витягли, він уже не пручався.

Його погляд - спокійний, відсторонений - зустрівся з королівським. І в ньому було те, чого Гордомисл боявся найбільше.

Прощення.

- Ну що? - нахилився Громобой. - Зізнаєшся?

Темпсі ледь усміхнувся.

- Та пішов ти до біса.

Його знову занурили.

- Тобі варто заговорити, - прошепотів Громобой Денисові. - Він не витримає.

Денис дивився - і ламався.

- Зупиніться! - закричав він. - Я все розповім!

Рух припинився. Темпсі кинули на підлогу. Він дихав уривчасто, очі були темні й порожні.

- Ми... хотіли захопити трон, - пробелькотів Денис, не дивлячись ні на кого.

Слова сипалися без сенсу. Але їх слухали.

Коли його вивели, він ще раз озирнувся.

Темпсі лежав нерухомо.

І в цій нерухомості було не страху.

Лише тиша.

А вже за зачиненими дверима Денис почув короткий, задушливий крик.

І зрозумів, що навіть коли ти сказав усе, це ще не означає,що біль закінчився.