Раді Вас бачити!

Усі погляди звернулися туди, куди вказав Денис. Це було єдине вікно, яке з якоїсь причини залишалося відчиненим, але занадто вузьким — скоріше за все, воно вело до вбиральні.

— Я впевнений, що зможу протиснутися крізь нього й відчинити вам двері, — впевнено мовив Денис.

— Ні! Про це не може бути й мови, — рішуче заперечила Зінька, в якій раптово прокинулась сестринська відповідальність. — Це занадто небезпечно, і я тобі не дозволяю.

— А я й не питав твого дозволу, — тихо, але твердо відповів він, переводячи погляд на чоловіків. — Я добре лазю по деревах і знаю, як відчинити двері.

Елайджа поглянув на хлопця оцінювально. Денис, як і його сестра, був невисокого зросту, стрункий, мов лоза. На вигляд йому можна було дати років шістнадцять, хоча насправді він давно вже досяг повноліття. Якщо хтось і міг пролізти в те вузьке вікно — то саме він. Хіба що ще Зінька, та навряд чи вона погодилася б на подібне: вона й висоти боялася панічно.

— Добре... — неохоче погодився магістр. — Але будь обережний. Пам’ятай: Храм Смерті — це лише зменшена копія Палацу Забуття. У ньому може ховатися будь-що. Абсолютно будь-що.

— Якщо ти впадеш і щось собі зламаєш — я тебе вб’ю, — буркнула Зінька, більше налякана, ніж сердита.

Денис рішуче рушив до стіни, порослої плющем, який рясно вкривав фасад, утворюючи щось на кшталт примітивної драбини. Він підстрибнув і вхопився за товсту гілку. Насправді це виявилося не так складно, як здавалося спочатку. Хлопець швидко видерся вгору, майже діставшись до вікна, як раптом його ноги зісковзнули, і він завис у повітрі, тримаючись лише на руках.

Знизу почувся зойк. Він зиркнув униз. Зінька, притулившись до Максима, закрила очі руками. Інші ж із напруженими обличчями мовчки спостерігали за ним.

«Якщо впаду — вона точно мене вб’є... А ще я підведу Елайджу і Макса...»

Цього допустити він не міг. Денис зібрав усю силу волі, підтягнувся, знайшов ногами вузький карниз і нарешті дотягнувся до вікна. Він втиснувся крізь отвір і впав на брудну, вкриту пилом підлогу, викладену рожевим кахлем.

Так, це був туалет.

Маленьке приміщення з тріснутою раковиною, над якою висіло каламутне дзеркало. Праворуч — двері в кабінку. У всіх фільмах жахів саме в таких місцях ховались маніяки або чудовиська, тож хлопець обережно прочинив двері.

Всередині — нічого, крім унітаза й рулону туалетного паперу з малюнком блідого, лисого чоловічка.

Денис полегшено зітхнув, хоча в глибині душі відчував легке розчарування. За весь час подорожі йому не трапився жоден з тих, про кого він мріяв — ні ельфів, ні тролів, хоча Елайджа й запевняв, що нечисті у цьому світі вистачає.

Залишивши туалет, Денис опинився у довгому напівтемному коридорі. По обидва боки тягнулися скляні двері, за якими виднілися одноманітні кабінети з порожніми столами, комп’ютерами і акуратно складеними теками. Все навколо дихало порожнечею, яка лише підтверджувала його підозру — це колись був «Прозорий офіс» чи щось подібне.

Хлопець йшов повільно, напружено вдивляючись у темряву. Він очікував, що будь-якої миті на нього накинеться якесь чудовисько, призначене охороняти таємниці цього покинутого місця. Але чудовиськ не було. Ніхто не кинувся йому назустріч. Із кожним кроком страх відступав, поступаючись місцем цікавості.

Раптом він спинився і, сам не розуміючи навіщо, відчинив одні з багатьох дверей. Ледь переступивши поріг, він відчув, як усе навколо стрімко змінюється. Замість офісного приміщення — кам’яний двір середньовічного палацу. Зліва стояв віз із господарським реманентом, трохи далі — копиця сіна, біля якої апатично пережовувала стебла стара кобила.

Погляд ковзнув по кам’яній стіні — і зупинився. Посеред двору височів дерев’яний стовп. До нього був прикутий чоловік. Серце Дениса забилося з тривогою. Він різко озирнувся. На щастя — або на жаль — у дворі, окрім нього і кобили, нікого не було.

Перша думка — тікати, негайно повертатися з Елайджею і Феодорієм. Вони знають, як діяти в подібних ситуаціях. Але щось його зупинило. Кинути цю людину напризволяще було б підло. Він зібрався з духом і підійшов ближче.

Вигляд закатованого в’язня стискав нутро. Рани, синці, виснажене тіло — Денису стало зле вже від одного лише погляду. Він глибоко вдихнув і змусив себе зробити ще крок.

Голова полоненого безвольно звисла. Довге, брудне руде волосся закривало обличчя, не даючи роздивитися його. Денис обережно відгорнув пасмо, і в ту ж мить відсахнувся.

Він знав цього хлопця. Бачив його. У своїх снах. Він не міг помилитися.

Денис простяг руку і легенько торкнувся його щоки.

— Гей... Ти мене чуєш?

Можливо, варто було спитати щось інше, але в голову нічого путнього не йшло.

Полонений важко зітхнув і повільно розплющив очі. Блакитні, глибокі, немов у них відбивалося весняне небо. Вони здавались надто великими на змарнілому обличчі. Спочатку — подив, потім — недовіра. Здається, він теж впізнав Дениса.

— Ти?.. — прошепотів він надтріснутим голосом. — Хто ти? Як ти тут опинився?..

Денис лише розгублено знизав плечима.

— Я Денис. А ти хто? І хто зробив з тобою... це?

Хлопець не відповів. Його очі повільно заплющились, і він знову знепритомнів. Денис злякався не на жарт. Йому здалося, що той от-от помре. Прямо тут, у нього на очах.

— Зачекай! Отямся, я спробую тобі допомогти! — вигукнув Денис, вхопившись за кайдани.

Руки його тремтіли. Ланцюги, холодні й ржаві, в’їдалися в закривавлені зап’ястки незнайомця. Денис завмер. Рани… Сліди від опіків… Вивернуті пальці, що, здавалося, вже ніколи не зможуть нічого тримати. Його охопило щось дике; суміш люті й жаху. Серце калатало так, ніби от-от вибухне. У його світі таке бачили хіба, що в фільмах жахів чи відеоіграх. Але це було не кіно. Це було тут. І зараз. Справжнє. І болісне.

— Які ж покидьки це зробили... — прохрипів він майже несвідомо.

Незнайомець, ніби прочитав його думки, ледь зрушив губами і криво всміхнувся.

— Тебе це лякає? — прошепотів він, голосом, що нагадував тріснутий струмок.

— Ще б пак! Це… Це просто жахливо! — вибухнув Денис. — Те, що вони зробили з тобою — це катування! Це нелюдське!

Він смикнув кайдани, намагаючись їх зірвати. Зуби зціплені, очі повні сліз і злості. Але марно. Метал не піддавався, лише дзвенів від лютого напору.

— Потрібен ключ… — прошепотів він крізь зуби. Безпорадність стискала груди, мов кайдани його власної провини.

А в голові роїлися дурнуваті думки. «Чому я не герой з фільму? Чому не навчився відкривати замки шпилькою, як Джейсон Бод, чи хоча б той шкет з “Мисливців на привидів”?» Він гірко усміхнувся власній безпорадності.

— Ти нічим не допоможеш… — сказав в’язень. Його голос ледве долинав до свідомості Дениса. — Тебе ж тут немає. Ти — привид.

Усмішка згасла, очі знову заплющилися.

— Тоді скажи, чим я можу тобі допомогти? — з відчаєм запитав Денис, схиляючись до нього.

— Води… — ледве чутно. — Будь ласка…

Він схопився за флягу, тремтячими руками відкрутив кришку й обережно підніс її до потрісканих вуст. Той припав до неї з таким відчаєм, що у Дениса защеміло серце. Ніби вода була останнім, що ще тримало хлопця в цьому світі. «Навіть попити не давали…» — подумав Денис, і в душі заклекотіла нова хвиля ненависті.

Може, він і зробив щось погане, але, що могло виправдати таке катування?

— Послухай, я зараз повернуся… Я приведу допомогу. Мої друзі знають, як тебе врятувати. Ти тільки тримайся…

І не вмирай… — подумав він, стискаючи губи.

Хлопець нічого не відповів. Його голова впала на груди, тіло злегка затремтіло. Може, знепритомнів. Може, в його стані — це навіть на краще.

Денис метнувся до арки. Він мусив повернутися. Він мусив. Кілька кроків — і він знову у знайомому коридорі, залитому напівтемрявою. За плечима середньовічний жах, перед очима скляні двері, офіс, реальність, яка вже не здавалася справжньою.

Він озирнувся. Двері, крізь які він щойно повернувся, вели в звичайний кабінет. Жодної кобили. Жодного двору. Жодного стовпа. Але серце підказувало: це працює якось інакше. Це не просто двері.

Можливо, кожна з них портал. Можливо, за ними світи. Їхній світ. Шлях назад. Без небезпечних походів, без Палацу Забуття…

Але спочатку він має врятувати хлопця. Бо як можна повернутись додому, залишивши когось там, прикутого, скривавленого, самотнього?

Ні. Спершу він

Денис легко дістався до сходів — жодної душі, жодної перепони. Він спустився на перший поверх, опинившись у просторому вестибюлі з моніторами й диванами. За склом на нього чекали друзі. Хлопець з гордістю помахав їм, і Максим відповів широкою усмішкою. Натиснувши кнопку з чоловічком, що виходив із дверей, Денис відкрив прохід.

Зінька одразу обійняла його, але він відштовхнув її:

— Відчепися… — буркнув сердито.

— Будь ласка… — образилася вона.

— Ти молодець, — похвалив Феодорій.

— Дуже сміливо, — додала Веліна. — Ти помітив щось дивне?

— Так! Там був хлопець. Прикутий. Йому треба допомогти!

— Почекай, — зупинив його Елайджа. — Можливо, це пастка.

— Мені байдуже! Я пообіцяв! — гаряче вигукнув Денис і рвонув до сходів.

— Стривай, — м’яко мовив магістр. — Що він сказав тобі?

— Він здивувався, що я людина. А потім... сказав, що мене там немає. Що я йому не допоможу.

— Дивно, що тобі ввижаються хлопці, а не дівчата, — не втрималася Зінька.

— А ти тільки про хлопців і думаєш, — огризнувся Денис.

— Досить! — втрутилася Веліна. — Якщо це ілюзія — з’ясуємо. Але якщо ні він потребує нас.

— Я згоден, — кивнув Елайджа й рушив першим.

Усі пішли за ним. На третьому поверсі Денис впевнено повів їх знайомим коридором.

— Ось ці двері, — вказав він.

Обережно відчинили. Всередині — порожній офіс, пил, папки, старі монітори.

— Ти впевнений? — тихо спитав Елайджа.

— Так… — пробурмотів Денис, під тиском поглядів відчуваючи себе дурнем. Може, це й справді була лише уява? Та чому тоді так важко на душі?

— Не переймайся, — Веліна обійняла його. — Можливо, те, що ти бачив, сталося давно.

— Ні, він живий… десь далеко, але живий, — упевнено заперечив Денис.

— А якщо це був один із нащадків? — припустив магістр.

— У цьому місці випадковостей не буває, — мовила Веліна. — Треба шукати. Розділимося: ти зі мною, Феодорій з Максимом, Зінька — з Елайджею.