Раді Вас бачити!

Веліна повільно повернула голову. Очі — вже не людські, а чорні, як смола, провали.

— А тут і розуміти нічого. Мені треба було лише заманити вас сюди. І ви прийшли. Точно за графіком.

Вона ступила вперед. Кожен крок відлунював у грудях.

— Ви так любите відчувати себе особливими. Так легко вірите в білу діву в біді. Навіть коли я мало не зірвалася в палаці Гордомисла — ви все одно ковтнули наживку.

Обличчя спотворилося. Тепер у ньому не лишилося нічого від тієї Веліни біля озера. Лише голодна, крижана лють.

Елайджа зробив крок.

— Веліно…

Вона здійняла долоню — і він завмер, наче лялька на нитці.

— Я чекала століття. Шукала ключі. Запускала цю кляту станцію. Відкривала портали. І коли мета була за крок — він стрибнув у лаву.

Погляд метнувся до Максима. Той відчув, як хребет стискається в точку.

— Як ти допустив?! — гаркнула вона.

— Він… сам… — Максим задихався. — Я намагався…

— Замовкни.

Повітря згустилося. Море плескало байдуже, ніби знущалося.

Раптом повітря розірвав гуркіт двигуна.

Старий військовий бус вирвався з-за пагорба, здіймаючи куряву. Загальмував різко, двері розчахнулися.

Песиголовці. Чорна амуніція, автомати, щелепи, що капають слиною. Рухи — злагоджені, мертві, без зайвого звуку.

Вони оточили групу за секунди.

Веліна стояла осторонь. Посмішка — тонка, як лезо.

— Думали кинути виклик слугам Мардуса?

Максим глянув на перепустку в руці. Знайомі літери обпекли долоню.

**Керівник проєкту: В. Мардус**

Він різко підняв очі.

— Це ти.

Вона тихо, хижо розсміялася.

— Який кмітливий… А я вже вважала тебе безнадійним.

Короткий жест рукою.

— Зв’язати.

Далі все сталося миттєво.

Удар прикладом. Кулак у ребра. Меч Елайджі вилетів у кущі. Зіньку скрутили втрьох. Денис отримав по обличчю — кров хлюпнула на асфальт.

Опір тривав менше хвилини.

Мечі лежали в пилюці, жалюгідно маленькі.

Пластикові стяжки клацнули на зап’ястях.

Веліна стояла нерухомо. Очі задоволено примружені.

Вона дивилася на зв’язаних друзів так, ніби щойно закінчила найсмачнішу частину спектаклю.

Темпсі вирвало з крижаного потоку на гостре каміння. Кров змішалася з річковою водою. Дихання не слухалося. Легені горіли.

— Дихай… дихай, хлопче!

Ніжний голос різко змінився — став грубим, чоловічим, владним.

Сильні долоні вдарили по грудях. Раз. Другий. Третій.

Темпсі різко вдихнув, захлинувся, викашляв болотяну слизь і кров. Розплющив очі.

Перед ним стояв сивочолий чоловік у сірому костюмі. Без краватки. Без маски доброго дідуся. Очі — холодні, старі, як камінь під тисячолітнім мохом.

Велес.

— Ти налякав мене до чортиків, — сказав він тихо, але в тоні не було тепла. Лише констатація. — Але ти зробив те, що мав. Єдиний, хто зрозумів.

Темпсі хрипко спитав:

— Де… інші?

— У лабораторії. Зв’язані. Живі. Поки що.

Старий простягнув глиняний кухоль. Запах трав, диму й гіркого меду вдарив у ніс.

— Пий. Тобі потрібні сили. Бо далі буде гірше.

Темпсі взяв кухоль тремтячими руками. Зробив ковток. Горло обпекло, але в тіло почала повертатися жива кров.

Велес нахилився ближче. Голос упав до шепоту:

— Слухай уважно, бо часу майже немає.

Він сів навпроти. Погляд — як лезо.

— Палац Забуття — це не палац. Це бункер. Останній науковий комплекс Морсійської Імперії. Тієї, що спалила півсвіту, намагаючись відкрити портали. Вони створили Ядро. Джерело. Воно могло б з’єднати світи… або знищити їх остаточно.

Пауза. Тільки шум хвиль і далекий гул машин.

— Ілля Денхер в останню мить сховав ключ активації. Але ключ — це не річ. Це людина. Ти.

Темпсі відчув, як хребет крижаніє.

— Чому я?

— Бо в тобі тече кров тих, хто створював систему. І ще… — Велес зробив паузу, ніби сам не до кінця вірив, — в тобі є щось, чого не було навіть у Денхера. Вогонь, який не гасне. Твій батько… він теж не був звичайним. Але про це ми, мабуть, ніколи не дізнаємося.

Темпсі стиснув кухоль так, що глина затріщала.

— Веліна хоче перезапустити станцію. Їй потрібна кров семи нащадків. Двох вона вже має — своїх дітей, захованих у паралельному світі. Решту… вона зібрала вас. Як жертвоприношення.

Слова падали важко, мов камені.

— Усе це — квест, порятунок, Годинник, місія — брехня. Ви — паливо. І вона майже виграла.

Темпсі підвівся. Ноги тремтіли.

— Як її зупинити?

Велес встав теж. Підійшов впритул. Його обличчя стало жорстким, безжальним.

— Є тільки один спосіб. Ти мусиш дістатися до Ядра. І знищити його. Але для цього потрібна твоя кров… і твоя смерть.

Темпсі не відвів погляду.

— Тобто я маю померти?

— Можливо. Ймовірно. — Велес не відводив очей. — Я не буду тобі брехати. Якщо ти зробиш це неправильно — загинуть усі. Якщо правильно… можливо, загинеш тільки ти.

Тиша. Тільки серцебиття Темпсі гупало в скронях.

Велес нахилився до самого вуха. Голос став шепотом, гострим, як скло:

— Але якщо ти готовий… я навчу тебе, як померти так, щоб забрати з собою всю цю кляту машину. Назавжди.

Він відступив на крок. Очі старого горіли холодним, давнім вогнем.

— Вибирай швидко, хлопче. Бо за вікном уже чути, як наближаються песиголовці. Вони шукають тебе. І вони не зупиняться.

Темпсі стиснув кулаки. У грудях щось спалахнуло — не страх. Щось гостріше.

Він кивнув. Коротко. Різко.

— Розповідай. Все. Зараз.

Елайджа дивився на неї знизу вгору. Кайдани впивалися в зап’ястя. Песиголовець стояв за спиною, стовбур гвинтівки холодив потилицю.

— Любий, — проспівала Веліна солодко, наче отрута в меді, — це ж ти мене зрадив першим. Побіг до мого чоловіка, нашептав, яка я погана. Хоча помститися Імперії хотів так само люто, як і я.

Вона нахилилася ближче. Гарячий подих обпік вухо.

— Я хотів зупинити божевілля, — глухо відповів Елайджа. — Воно сталося через мене. І я це виправлятиму до останнього.

Веліна різко стиснула його підборіддя крижаними пальцями, змусивши підняти голову.

— Цей світ хворий, Ілля. Ти знаєш це краще за всіх.

— І ти хочеш його знищити?

— Виправити, — прошипіла вона. — Повернути час назад. Запустити станцію. Зробити так, ніби нічого не сталося. Твої батьки живі. Твоє дитинство — ціле. Ми з тобою — щасливі. Знову.

Її губи торкнулися його губ — гарячі, жадібні, знайомі до болю.

Цього разу він не відштовхнув.

Поцілунок тривав секунду. Другу. Третю.

А потім песиголовець голосно кашлянув.

Чари луснули.

Елайджа різко відкинув її від себе. Веліна впала на підлогу, очі спалахнули лютою червоною іскрою.

— Боягуз, — прошипіла вона, підводячись. — Таким і залишився.

— Без Марка ти нічого не зробиш, — холодно кинув він. — А Марко мертвий.

Веліна посміхнулася — тонко, небезпечно.

— Він живий. І вже йде сюди. Сам не здогадується, що чекає.

Вона різко розвернулася до дверей.

— В клітку його!

Песиголовець схопив Елайджу за плечі й потягнув геть.

— Мені шкода, Ілля, — кинула Веліна на прощання. — Ми могли б урятувати цей світ разом. Ти обрав смерть.

Двері грюкнули.

---

Темпсі рухався темними коридорами колишнього серця Морсійської Імперії. Серце калатало в горлі. Кожен крок відлунював, як постріл.

З-за рогу вискочили двоє песиголовців. Очі спалахнули жовтим. Гвинтівки піднялися одночасно.

— Руки!

Темпсі підняв долоні. Повільно. Слухняно.

Але той, що ближче, усміхнувся — широко, звіряче — і з розмаху вдарив прикладом по скроні.

Світ вибухнув чорнотою.

---

Коли він прийшов до тями — біла, сліпуча кімната. Жодних меблів. Світло ллється звідусіль, ніби стіни дихають ним.

Через хвилину двері розчахнулися.

Елайджу вкинули першим. Потім Темпсі. Обидва в крові, одяг роздертий, руки скручено за спиною.

Песиголовці грубо штовхнули їх на коліна.

Веліна увійшла — спокійна, королівська. Очі горіли тріумфом.

— Нарешті всі нащадки в одному місці. Яка зворушлива сімейна зустріч.

Вона підійшла до Темпсі, стиснула його підборіддя, змусила підняти голову.

— Я розчарована, хлопче. Думала, ти будеш розумнішим. А тебе взяли, як сліпе кошеня.

Різкий жест рукою.

Один з песиголовців підніс шприц. У прозорій колбі вже коливалася темна кров.

— Лише ваша кров запустить станцію. Саме тому ми й зачинили її тисячу років тому. Але сьогодні замок відкриється.

— Веліно! — крикнув Елайджа, коли голка вп’ялася йому у вену. — Ти знищиш усе! Не тільки цей світ — усі світи!

Вона навіть не обернулася.

Спокійно набрала кров у всіх. Потім підійшла до протилежної стіни. Пальці затанцювали в повітрі — швидкі, точні рухи.

Посеред кімнати з нічого матеріалізувався прозорий додекаедр. Сяяв, переливался, заворожував.

Веліна ввела кров у його центр.

Додекаедр здригнувся. Потемнів.

«Код доступу змінено», — пролунав сухий, механічний голос.

Веліна застигла.

— Що?!

«Код доступу змінено. Три дні тому. Відомий одному з сімох».

— Кому?! — гаркнула вона.

«Одному з вас».

Додекаедр розтанув так само миттєво, як з’явився.

Веліна повільно повернулася. Обличчя біле. Очі — дві чорні діри.

— Хто. Знає. Код.

Мовчанка. Густий, важкий, як свинець.

Вона ступила ближче. Голос упав до шепоту, але від нього кров холола.

— Добре. — Посмішка повільно розтягнула губи. — Я змушу вас заговорити. Усіх.

Вона кивнула песиголовцям.

Ті підняли зброю.

І в цю мить у кімнаті стало дуже тихо — так тихо, ніби весь світ затамував подих перед останнім пострілом.