Спочатку:
На сторінку книги
— Ну й шо це такоє? Шо це такоє я тебе питаю....
Великий Ведмідь червоними від втоми , а можливо від вчорашньої медовухи очима дивився на новенького. В головного наглядача тріщала голова. Учора він допізна засидівся у Болотника, а ось сьогодні було якось надто недобре. Напевно медовуха була з несвіжої води ,або ж маремухи, якими вони закусювали- червивими. І ось саме сьогодні як на зло, коли йому навіть з дупла вилазити не хотілося привезли новенького. Та ще й не якогось там волоцюгу, а особливо небезпечного злочинця.
Великий Ведмідь з цікавістю роздивлявся в'язня. Той ледь тримався на ногах, його руки і ноги були закуті в кайдани, закривавлене лахміття ледь прикривало худе , понівечене тортурами тіло. На вигляд це був всього на всього хлопчисько, та якщо добре придивитися , то он скільки зморшок навколо очей. Хлопець виглядав жалюгідно , та аж ніяк не небезпечно. Наглядач перевів погляд з в'язня на лісовиків.
-Як, що?- щиро здивувався Сосень. - Там же ж все написано.
Він вказав пальцем на листок берести розгорнутий перед Великим Ведмедем.
-Шото він не дуже похожий на особо опасного прєступніка. - висловив свій сумнів наглядач.
До слуг чаклуна він відносився з недовірою. А , що якщо ті взяли і справжнього злочинця відпустили , а привезли ось цього волоцюгу? Цей всерівно довго не протягне, а справжній буде і далі розгулювати лісом. А потім хто буде винуватий? Ну звичайно ж Великий Ведмідь.
-Який вже є. - Не стримався Сосень якому хотілося якомога швидше повернутися додому. - Давай Мишко підписуй грамотку і розходимося.
Великому Ведмедю і самому хотілося чим швидше залізти в своє дупло, і похмелитися після вчорашнього. Але він не полюбляв щоб йому погрожували.
-А ти нє спєші. Мені розібратися треба, шо до чого.
-А чого тут розбиратися? - обурився лісовик. - З яких це пір ти став піклуватися про каторжників? Вони ж в тебе як мухи дохнуть.
-А я про себе піклуюся . - відрубав Великий Ведмідь. - Ладно, давай сюди свою писюльку , підпишу. Він всьоравно здохне
Зробивши такий висновок головний наглядач, швидко поставив підпис і швирнув бересту Сосняку.
-На ось. - гаркнув він.
Сосень поглядом пробігся по бересті і впевневшись, що все в порядку поспішив залишити приміщення. Великий Ведмідь полегшено зітхнув. Він оцінююче подивився на в'язня, той підняв голову, відчувши на собі його погляд. В його очах , які на змученому обличчі здавалися надзвичайно великими зіяла порожнеча і наглядачу це дуже і дуже не сподобалося. За той час, що він провів в цьому місці він бачив багато різних поглядів; одні були налякані і сповнені благання, інші повні ненависті і злості, але й були такі як ці - наповнені темною безоднею. І саме такі в'язні були найнебезпечніші бо їм не було , що втрачати окрім власного життя.
-Гей!Сіронька! - гукнув він вартового, що стояв біля стіни і був схожий на велетенську земляну жабу, вкриту бородавками. - Відведи його до Нінки нехай нагодує. Не хочу щоб він до ранку задубів. А потім віддаси його Сєнці , здається сьогодні в десятій печері місце освободилося, тільки хай прикує його. Кажуть - особєно опасний, ще чого доброго втече.
Сіронька посміхнувся і щосили штовхнув в'язня, той, не втримавшись на ногах , упав на брудну долівку. Вартовий голосно зареготів.
-Та куди ж воно дінеться, навіть на ногах не тримається.
І він копнув нещасного ногою, той лише тихо застогнав. Великий Ведмідь скривився від болю , що пронизав його голову. Йому нетерпілося повернутися в своє дупло і випити розсолу з мухоморів.
-Забирай його і геть звідси. - роздратовано велів він.
Сіронька схопив в'язня за комір того, що колись було сорочкою і поволік геть .
Темпсі погано сприймав реальність. Після зникнення Елайни його існування втратило сенс, і єдине, що ще тримало його в цьому світі, були думки про Зореславу. Саме вони, мов останній вогник надії, змусили його прийняти складне рішення й повернутися. Він не міг дозволити, щоб дівчина залишилась назавжди в полоні у чаклуна - навіть якщо сам був прикутий до землі, за десять миль від палацу, знесилений і беззбройний.
Сіронька тим часом звільнив його від кайданів, і з презирливою посмішкою й холодним попередженням про те, що буває з тими, хто зважується на втечу. Темпсі, однак, не мав ані сили, ані бажання бігти. Його ноги, розбиті й набряклі, ледь слухались. Він, мовчки поплентався за охоронцем, підкорений, зламаний, порожній.
- Нінка! - гукнув Сіронька, озирнувшись. - Нінка! Де тебе дідько носить?
Він грубо штовхнув Темпсі на лаву біля довгого, брудного стола, оббитого скалками дерева.
- Нііінкааа!
На крик відповіла постать, що з'явилася з темного проходу - істота невизначеного віку й ще менш визначеного вигляду. Чи то болотна відьма, чи стара кікімора, чи, можливо, щось між цим. Обличчя, густо всіяне бородавками, троїсте підборіддя, що торкалося пишних, тяжких грудей. Волосся кольору іржі було зібране в хвіст червоною, мов кров, биндою.
- Що, біса? - вишкірилась вона. - Чого верещиш, наче тебе вовкулаки ґвалтують?
Та щойно побачила Темпсі - обличчя її змінилося. Гнів вивітрився, поступившись місцем лукавій, солодкавій цікавості.
- А-а-а... це ти, - протягнула вона, прижмурюючи очі. - Великий Ведмідь велів нагодувати?
- Велів - то нагодуємо...
Нінка, хитаючи широким задом, зникла за перекошеними дверима дерев'яної халупи. За кілька хвилин вона повернулася з глиняною мискою, в якій був шматок чорного, запліснявілого хліба.
- Їж, красунчику... - муркотіла вона, сідаючи навпроти й пильно вдивляючись в обличчя юнака, немов облизувалася очима.
Темпсі здригнувся. Її погляд викликав у нього тваринний жах. Йому здалося, що ще мить і вона стрибне на нього, вгризаючись в тіло. Він опустив очі на миску - брудна, сіра юшка, в якій плавали дохлі мухи й слизькі хробаки, випромінювала сморід гнилизни. Шлунок звівся від одного лише погляду, й хоча голод спалював нутро, рука відмовлялася брати ложку. Він узяв хліб, але навіть вкусити не зміг.
- Чому не їси? - стривожилась Нінка. - Тобі не до смаку?
- Нічого, сподобається! - гарикнув Сіронька. - У нас тут не палац! Або жере, що дають - або здихає. У нас таких, як він, вистачає.
- І зовсім не вистачає! - різко заперечила Нінка, і, нахилившись, обережно торкнулася його скуйовдженого волосся.
Сіронька втратив терпець. Він знову схопив Темпсі за плечі й з силою струснув.
- Годі! Піднімай свою дупу.
Темпсі підвівся й, похитуючись, рушив слідом. Усе в ньому мовчало, і серце, і розум, і надія.
Вони увійшли до печери, що правила за в'язницю. Одразу вдарив сморід - щось середнє між тухлим м'ясом, сечею й гнилою землею. Коридор тягнувся в темряву, куди не сягало навіть полум'я смолоскипа. Вздовж нього - залізні двері камер, чорні, мов зотлілі роти мертвих істот.
У першому ж приміщенні для вартових стояла лайка. Болотники та лісовики гарикали один на одного, розмахуючи руками. І раптом - крики. Двоє лісовиків із темною корою, покритою мохом, волокли по підлозі худу, закривавлену істоту. Та виривалась і верещала, мов звір у пастці.
Темпсі відвернувся й заплющив очі. Цей крик пронизав його наскрізь.
Сіронька зареготав.
- Що, хлопче? Не до вподоби?
- Куди вони його?.. Що збираються з ним робити?
- А що завжди робимо з тими, хто багато кричить... - Сіронька знизав плечима, а в очах його блиснула порожнеча.
Темпсі опустив погляд. Йому не треба було пояснювати. Він уже знав відповідь. І від того стало ще холодніше - ніби не печера, а гробниця замкнула за ним двері.
Що Сіронька? Новенького привів? - поцікавився болотник, який щойно помітив їх і вирішив підійти.
Він, як і його побратими, був схожий на величезну, потворну жабу, голову якої замість волосся вкривали бурі водорості.
- Щось він якийсь надто мілкий і худий... - крізь зуби процідив болотник, пильно оглядаючи Темпсі.
- Ти ж не їсти його збираєшся. Великий Ведмідь велів замкнути його в десятій і прикувати, бо кажуть, що він нібито майстер надсилати мороку.
- Велів, так велів.
Болотник, задоволено посміхаючись, схопив хлопця під лікоть і потягнув у глиб коридору.
Темпсі відвели в одну з камер, наскрізь просочену смородом сечі й немитих тіл. Його штовхнули на брудну солому, кинуту біля самих дверей.
- Ось твоя перина, а це - щоб ти не втік.
Після цих слів болотник прикував його ногу до ланцюга, кінець якого кріпився до залізного кільця в стіні. Темпсі стомлено опустився на солому, і коли за болотником зачинилися двері, ним оволодів відчай. Камера занурилася в густу, смердючу темряву. Волога солома зберігала запах в'язня, що був тут до нього. Він хотів було відсунутися, та ланцюг виявився надто коротким, і хлопець був змушений відмовитися від цієї ідеї.
