Раді Вас бачити!

Спуск у Долину Мерців забрав набагато більше часу, ніж вони сподівались. Але ніхто не скаржився бо краєвид перед ними був таким, що важко було відірвати погляд. На відміну від похмурих, виснажених Пустощів, тут усе дихало життям, теплом і дивовижним спокоєм. Долина розстелила перед ними свої нескінченні зелені килими, барвисто всіяні квітами, що тремтіли під лагідним дотиком літнього вітру.

Трави шепотіли щось своє, таємниче, у такт ледь вловимому руху повітря, а пахощі черемхи, ірисів, троянд і польових рослин клубочилися в повітрі, немов невидимі духи. Сині небеса нависали над долиною, мов розпростертий купол древнього храму, по якому повільно пливли білосніжні хмари, спокійні, мов думки богів.

Зінька йшла мов зачарована, не зводячи очей із навколишньої краси. Але у глибині її серця щось защеміло: цей світ був надто схожий на її власний, втрачений світ — і несподіваний, майже дитячий смуток охопив її душу. Захотілося додому. Туди, де все знане, близьке, людяне. Де сонце не здавалося чаром, а квіти — примарою.

Кимось витоптана стежка вела мандрівників поміж зелених острівців, глибше в серце Долини. І, що найдивніше, ніхто навіть не задумався — ким була вона протоптана, для кого й чому. Потічки, що звивалися сріблястими стрічками між трав, виблискували на сонці, а їхня вода була кришталево прозора й холодна, як доторк до спогадів.

Мандрівники освіжилися в одному з тихих озер, вода якого пахла ряскою і небом. Вони наповнили фляги, вмивалися, сміялися. Здавалося, ніби саме життя повернулося до них обличчям. Голод вгамували залишками провізії, і несподівано світ став яскравішим, думки легшими, а шлях не таким безнадійним. Вперше за довгий час усі розслабилися. Забули про страх, про тіні минулого. Навіть Елайджа, який зазвичай поспішав, не заперечував перепочинку. Мов і він сам піддався магії цього місця.

Феодорій зняв з пояса меч, поклав його обережно на траву, й долучився до розмови з хлопцями вони обговорювали маршрут, майбутні переходи, небезпеки, що ще попереду.

Веліна й Зінька, притулившись спинами до стовбура старого дерева з вузлуватими гілками, що пахло медом і смолою, шепотілися, ділилися думками, сміялися по-жіночому, тихо, з ноткою ніжності.

Денис і Максим, утомлені балачками, непомітно відійшли до невеличкого потічка. Його вода, дзвінко переливаючись через гладенькі камінці, бігла на північ, у напрямку Чорнолісся, щоб злитись із Вовчою рікою. Хлопці вмостилися в густій траві. Дзюрчання води заспокоювало, навіювало дрімоту. Голова паморочилася від солодких пахощів, час сповільнився, став м’яким і тягучим, як мед.

Було настільки добре, що ніхто не стежив за годинами. І тільки Феодорій, ніби щось відчувши, першим отямився. Він підвівся, подивився на небо і примружив очі, в яких, здавалось, промайнув відблиск тривоги

– Нам потрібно йти! – голос Феодорія розітнув повітря, мов удар грому. Він схопився на ноги, озираючись навколо з виразом тривоги в очах.

Сонце вже доторкалося до лінії горизонту, палаючи червоним відблиском, наче кривавий факел. І ніхто з них не міг збагнути, як минув цілий день. Здавалося, вони лишень на хвильку присіли – а натомість втратили цілий відрізок часу. Елайджа метушився, кидаючись між сонними фігурами:

– Швидше... швидше... – твердив він, як закляття. – Нам не можна зволікати. Піднімайтеся, будь ласка!

Всі розуміли: щось не так. Але навіть ця думка була немов приглушена, затуманена. Тіла відмовлялися слухатись, кожен рух давався важко, наче їх обплутали невидимі тенета. Стежка, що вела їх сюди, зникла, розчинилась у хвилях високої трави, яка повільно погойдувалась, мов жива, шепочучи щось своє, загрозливе.

Феодорій ішов останнім, міцно стискаючи руків’я меча, хоча сам ледве тримався на ногах. Веліна тягла Зіньку, яка мов крізь сон спотикалась і хилиталась. Її повіки важко опускались, і вона ледь чутно бурмотіла щось нерозбірливе. Навіть Елайджа, що зазвичай був мов кремінь, почав хитатись, його очі затягло серпанком дрімоти.

Повітря було густе й тепле, мов молоко. У кожному вдиху відчувалася солодка млосність – запах ірисів, черемхи та чогось невідомого, липкого й обволікаючого. В шелесті трави чулося:

– Спати... спати... залишіться... відпочиньте...

Кожен крок ставав важчим, земля ніби тримала за щиколотки. Денис повільно зупинився, затьмареним поглядом вдивляючись у глиб Долини. Його губи ворушилися:

– Я лише на хвилинку... приляжу...

– Ні! – розпачливо вигукнув Максим, схопивши друга. – Ти не можеш! Не можна засинати!

– Я не сплю... просто трохи відпочину...

І він звалився йому на плече, тихо зітхаючи. Максим стиснув зуби, борючись із власною сонливістю. Він озирнувся: навколо мандрівники один за одним хилились до землі, наче повільно зламані маріонетки. Їхні тіла поглинула трава, зелена, пухка, але в ній було щось загрозливе – як обійми змії.

– Гей! – закричав він у відчаї. – Допоможіть! Хтось... будь ласка!..

Його голос зірвався, тонко, майже по-дитячому, і розчинився в шелесті. Відповіді не було. Тільки хмари згущувались над Долиною, сонце зникло, наче втекло. І здавалося, щось темне, невидиме вже спостерігало за ними з-за високої трави.

Максим ще намагався підвестись, але сили покинули його. Він упав, і останнє, що почув – це шепіт, наповнений стародавньою, глибокою зловісністю:

– Спи...

І запала тиша.

Ось вона щойно йшла нічною долиною, наповненою духмяними пахощами квітів і трав, а вже наступної миті стояла посеред яскраво освітленої зали. Повітря пахло ваніллю, квітами й чимось штучним — мовби нав’язливим парфумом. Квіти звисали зі стелі, всюди миготіли стрічки й кульки, а навколо снували незнайомці — жінки в блискучих вечірніх сукнях, чоловіки в костюмах. Мов примара на власному святі, Зінька стояла серед цього балагану у весільній сукні, мерехтливій від срібного шитва і коштовного каміння. Її голову вінчала діадема, а прозора фата спадала до самих п’ят. Вона ледве стримувала паніку.

"Де я? Чому я так одягнена? Це якась вистава? Сон?"

Погляд метався у пошуках знайомого обличчя, та натомість з’явився він. Віталька. У темно-синьому костюмі, охайний, впевнений у собі, усміхнений. Але не такий, яким вона його знала. Вишуканий, мов із глянцевої обкладинки, але його сірі очі були… порожні.

Він підійшов до неї, ніжно торкнувся її руки — і вона відчула, як шкіра ніби обпеклася. Його дотик був надто м’яким, слизьким, ніби він носив маску. Усмішка — фальшива.

— Щось не так, люба? — проспівав він солодким, обволікаючим голосом.

— Ні… все добре, — прошепотіла вона, хоча нутро стискалося від тривоги. — Але... що це? Що тут відбувається?

— Як що? — очі Вітальки блиснули. — Це ж наше весілля. Хіба не про це ти мріяла?

Весілля? Вона? Колись, можливо. Але точно не з ним.

Той Віталька, що колись сподобався їй у Нижніх Балках — був лише блиском, обгорткою. За ним ховався хижак. І якби не брат з Максимом… Дівчина здригнулася від спогадів. Зараз же її рука була в його залізному стисканні. Вона намагалася вирватися, але марно.

— Відпусти мене! — вигукнула вона крізь сльози. — Це помилка! Я не хочу цього!

— Помилка? — голос хлопця став крижаним. — Ти брешеш. Ти ж сама тяглася до мене. Варто було кивнути — і ти вже була тут. А тепер раптом "неправильно"? — Він скривився. — Ох, яка ти жалюгідна.

Його пальці вп’ялися в її зап’ястя, і вона скрикнула від болю. Навколо байдужі обличчя. Ніхто не збирався допомагати. Тільки спостерігали, як глядачі за ляльковим театром.

І тоді вона побачила його.

Один-єдиний серед чужих, юнак, що притулився до мармурової колони. Його карі очі палали зухвалістю, а темно-русе волосся спадало на плечі. Вбрання його не з цього "свята", не з цього "сну". Він виглядав живим. Справжнім. Він бачив її.

Усе довкола затремтіло. Мелодія на фоні спотворилася, немов старий грамофон, що дав збій. Гості навколо раптом застигли, як воскові фігури. А Віталька — раптом зірвав з себе усмішку, мов маску, і очі його спалахнули червоним вогнем.

— Не втечеш, — прохрипів він і потяг її до себе. — Тут ти моя.

Віталька тим часом грубо обійняв її й нахилився ближче. Від його подиху тхнуло мертвечиною. Зінька здригнулася, відвернулась, але його холодні, липкі губи вже торкнулися її. Відчуття було таким, ніби її торкнулося щось гниле. Вона рвонулася з усіх сил.

— Негайно відпусти її.

Голос пролунав спокійно, але в ньому звучала непохитність. Зінька впізнала хлопця з-поміж гостей — того, хто стояв біля колони. Він усе ще був спокійний, ніби знав, чим усе закінчиться.

Віталька обернувся до нього, і його обличчя змінилося. Очі звузилися, губи скривилися в злісній гримасі. Він зашипів, як змія.

— Хто ти такий? Що тобі треба?

— Відпусти дівчину, — повторив незнайомець.

Зінька дивилася на нього й раптом усвідомила, що її страх відступив. Наче тінь сховалася. Між ними промайнуло щось невловиме — не думка, не почуття, а мовчазне розуміння. Вона не знала його, але знала. Як буває лише у снах або в давніх спогадах, що ніколи не належали тобі.

Віталька розлючено штовхнув її. Дівчина полетіла назад і впала у високу траву.

Все зникло. Не стало зали, гостей, музики. Не стало Вітальки. Не стало й того хлопця.

Вона сиділа в нічній долині, посеред запашної трави. Над нею нахилився Елайджа. У його очах — тривога. Поруч стояли Веліна й Феодорій. А от Дениса й Максима ніде не було видно.

І хоч Елайджа був живий і справжній, її серце десь у глибині закололося від розчарування. Вона несвідомо шукала погляд того іншого, кароокого. Його вже не було, та його присутність і досі пульсувала в ній.