Спочатку:
На сторінку книги
Нестерпний біль від опіків пульсував у кожній клітині тіла, не полишаючи його ані на мить. Кожен вдих палив зсередини, кожен рух викликав судоми. Денис лежав на смердючій, волого-прілуватій соломі, що ввібрала в себе стогін і розпач десятків попередніх в'язнів. Холод кам'яної підлоги проникав крізь шкіру, стискав кістки, шматував його волю, і здавалося, немає нічого у світі, що могло б врятувати його від цього нескінченного холоду.
Його било. Піт стікав скронями. Тіло то палало, то холонуло, як розпечене залізо в сніговій воді. Губи потріскались, язик був сухим, наче шмат старої тканини. Пити. Хоча б ковток. Десь у темряві мав бути глечик з водою... Але тьма була суцільною, і будь-який рух знову роздирав шкіру болем, як ножем. Тому Денис лише лежав, витріщивши змучені очі в темряву, прислухаючись до того, що приховували стіни в'язниці.
Десь бігала миша. Десь хтось тихо схлипував. Плач. Стогін. Шепіт. Темрява дихала страхом.
Раптом важкі двері з тріском розчинилися. До камери увійшли двоє вартових. Світло від смолоскипа вихопило з мороку силуети - широкоплечі, мовчазні, мов кам'яні статуї.
- Гей! - намагався сказати Денис, але з його пересохлого горла вирвався тільки сиплий шепіт.
Не зважаючи на це, вартові без слів схопили його під руки, й він, майже знепритомнілий, повис між ними, не в змозі опиратись. Його волокли довгим кам'яним коридором, куди не проникало жодного натяку на сонце чи небо. Кожен крок лунав у вухах, немов удар молота.
Знайома кімната. Стіни, що запам'ятали крик. Повітря, насичене потом, гаром і залізом. І ось - перед ним знову палахкотять інструменти, розпечені догаряча. Вони наче дихали, немов були живими істотами, готовими вп'ястися в його плоть.
Денис здригнувся. Він відчув, як його серце забилось частіше, але не від болю - від жаху. Цей страх не сховати. Його кат вже це помітив.
- Не бійся, хлопче, - лагідно, майже співуче промовив Громобой. - Сьогодні тобі пощастило. В мене для тебе... подарунок.
Його очі звузились, губи розтягнулись у посмішці, що більше нагадувала оскал. Він зробив знак вартовим.
Ті мовчки вийшли й невдовзі повернулися, тягнучи ще одну постать. Людину. Обличчя було приховане мішком. Денис заціпенів. Його мозок стиснуло болісне передчуття. Серце шалено закалатало в грудях.
Дівчина?..
Хвиля паніки накотилася на нього з головою. Якщо це Зінька... Якщо вони привели її сюди, щоб катувати... Він не витримає. Він зламається. Він волатиме, скаже все, навіть те, чого не знає.
Та коли вартові скинули мішок, і постать впала на підлогу перед ним, Денис полегшено зітхнув - хоч і з болем. Це був не Максим і не дівчина. Чоловік. Худий, виснажений. Але...
Руде волосся, сплутане, брудне, впало вогненним водоспадом на плечі. Упізнавання пронизало Дениса, мов електричний розряд.
Громобой схилився ближче, голос його став оксамитовим, майже ніжним:
- Я подумав, що тобі буде приємно зустрітися зі старим другом.Підведіть його, - різко кинув слідчий.
Вартові миттєво підхопили рудого хлопця під руки і поставили на ноги. Той похитнувся, але встояв. Його обличчя було бліде, виснажене, зі слідами побоїв, проте зберігало дивну гідність. Волосся спадало на лоб мідним полум'ям, а блакитні очі, хоч і затуманені втомою, дивилися ясно, зосереджено.
Денис завмер. Це було немов видіння - той самий хлопець, що не раз являвся йому в снах. Обличчя, яке переслідувало його з першої ночі у цьому світі. Немов частинка чогось давнього, невимовно рідного. І ось тепер він був перед ним - справжній, живий, такий же поламаний, як і він сам.
Їхні погляди зустрілись, і в ту мить реальність ніби затремтіла. В рудого в очах промайнув подив. Він дивився на Дениса, як на привида, на когось, кого не чекав побачити, проте впізнав одразу. І це не залишилося поза увагою Громобоя.
- Бачу, ви вже знайомі, чи не так? - холодно мовив він, зловтішно спостерігаючи за обома.
Денис похолов. Його погляд метнувся до слідчого, і він злякано захитав головою:
- Ні. Ви помиляєтесь... - Голос його був тихим, тремтячим. - Ми ніколи не зустрічалися.
Але слова були порожнім звуком. Вони не мали ваги. Громобой хмикнув, немов почув дитячий лепет.
- А що скаже на це... Ваша Величність? - в його голосі з'явилась отруйна насмішка. - Ти ж не станеш заперечувати, що дав цьому хлопчиську меча? Що наказав йому принести його в місто?
Рудий хлопець підвів голову. Його очі блиснули, та не від гніву - від гіркоти.
- Навіщо мені це? - спокійно відповів він, ледь помітно усміхнувшись.
- Щоб убити короля і зайняти його місце! - голос Громобоя зірвався, перетворившись на шипіння.
Денис не міг відірвати погляду від рудого. Здавалося, час завмер. Він стояв перед кимось, хто жив у його серці ще до знайомства. Як герой, як символ, як надія. І тепер ця надія стояла поряд із ним - зв'язана, принижена, але незламна.
- Мені це ніколи не було потрібно, - тихо, майже з жалем промовив хлопець. - Я не прагнув влади.
У цій простій фразі звучала правда. Її неможливо було не почути. Вона текла в кожному звуці його голосу - глибокому, трохи хриплому, але дивовижно спокійному. А в очах - у тих неймовірно блакитних очах - жеврів біль, що міг належати тільки тому, хто багато втратив.
- І ви всі це чудово знаєте, - додав він, глянувши прямо в очі Громобою.
- Не прагнув влади? - зловісно перепитав той. - Тоді навіщо ти прийшов сюди зі своєю бандою?
- Бандою? - Хлопець здивовано звів брови, і раптом розсміявся. - Ну ви й фантазер...
Його сміх був короткий, живий, майже безтурботний - і водночас трагічний. В цій миті він здавався вищим за те місце, де його тримали.
Але слідчого такий тон тільки розлютив. Його обличчя перекосилося від злості, очі налилися кров'ю.
- Цей хлопчисько... - різко вказав він на Дениса. - І та дівка з дому розпусти... О, не будь вона твоєю ти б і пальцем не поворухнув, щоб її врятувати!
Тиша, яка запанувала після цих слів, була майже матеріальною. Вона впала між усіма, як лезо. Денис здригнувся, а рудий хлопець різко підвів голову.
Його очі, ще мить тому м'які й світлі, раптово потемнішали. І в цю мить у них з'явилося щось... небезпечне.
- Та дівчина звичайна полонянка, яку ти купив для своїх брудних розваг. Я бачив її вперше. Так само, як вперше бачу цього хлопця.
Його слова не були криком - не було в них ані розпачу, ані агресії. Лише сухий, спокійний факт. Але в цій стриманості жевріла гідність, яка виводила з себе більше, ніж крики.
Темпсі перевів погляд на Дениса. Очі його ледь затремтіли від суму. Це був погляд того, хто не знає, чому цей хлопець з'явився в його долі - але знає, що це важливо. Що це - не випадковість. Його лице було втомлене, але в ньому не було страху. Лише жаль.
- А мені здається, що ви добре знайомі, - стиха, майже ніжно прошипів Громобой, роблячи крок вперед. - І я впевнений, що не помиляюсь. Я знав, що ти повернешся. І я чекав на тебе.
Повітря в кімнаті ніби згусло. Денис притисся до спинки лави, серце калатало, як у загнаного звіра. Він не розумів, звідки в Громобоя ця впевненість, але її було важко ігнорувати. Вона лякала.
І раптом - заважкий скрип петель. Двері в кімнату для допитів повільно прочинилися.
У камеру увійшов глашатай. Він був худорлявий, із різкими рисами обличчя, немов вирізаними з дерева, з важким знаком королівської печатки на нагруднику. Його плащ тягнувся за ним, як чорна хвиля, і в очах світилася втома.
