Раді Вас бачити!

Слова Лісового Володаря вдарили Темпсі, як крижаний вітер у розпалену рану.

Його тіло - ще не зцілене від болю. Його душа - ще у кайданах тортур.

Він пройшов крізь пекло, яке влаштував йому Гівар. І втік. Ціною волі. Ціною себе.

І ось тепер - повернутися?.. Назад?.. У ті самі темні нутрощі жаху?

Темпсі мимоволі затремтів. В його очах - паніка. Він похитав головою, відступаючи на крок.

- Я... Я не можу... - голос зірвався. - Він знищить мене...

- Хіба ти не говорив, - різко перебив Лісовик, - що заради неї готовий на все?

Навіть піти на смерть? На тортури? А тепер, коли настав час довести це - ти кажеш, що тобі страшно?

Його слова були, як леза.

Він відвернувся, зневажливо махнувши рукою.

- Ти не вартий її... - тихо, майже з болем. - Я помилявся, коли вірив, що ти зможеш її врятувати. Забирай його. Він твій.

Зі зловісного шепоту корчів виринула висока фігура.

Постать, загорнута в чорний плащ, ступала м'яко, майже нечутно, немов тінь, що вирішила набрати форми.

Каптур, насунутий низько, приховував обличчя, але Темпсі не потребував зору, щоб упізнати того, хто стоїть перед ним.

Бо тавро на його зап'ясті - те саме, що лишилося після вогняного обряду - почало пульсувати, розжарюючись до болю.

- Ні... - прошепотів він, озираючись довкола в пошуках порятунку, хоч знав - ніхто не допоможе.

Хухляк, що щойно повернувся, метнувся було вперед, але лісовики, які супроводжували чаклуна, перехопили його, не давши й кроку зробити.

Двоє кремезних, мов дуби, лісовиків з'явилися з-за дерев, за знаком чорного мага, і попрямували до Темпсі.

Хлопець кинув благаючий погляд на Лісового Володаря.

Та той лише посміхнувся - мстиво, холодно.

- Ні! Ви не маєте права! - вигукнув Темпсі у відчаї. - Ви не можете!..

Його крик загубився в тиші, мов камінь, що падає в безодню.

Його ніхто не слухав.

Лісовики схопили його - байдуже, грубо, і, попри його відчайдушний опір, кинули додолу, просто до ніг того, хто керував ними.

Фігура в плащі нахилилася. Повільно зняла каптур.

І Темпсі завмер.

Перед ним стояв Гівар.

Його погляд - повен вогню ненависті.

- Невже ти думав, - прохрипів чаклун, - що зможеш обдурити мене?..

Він стиснув зап'ястя хлопця, вивертаючи його, і довго дивився на палаюче тавро.

- Невже ти справді вважав себе розумнішим за мене?..

У його голосі не було люті. Лише - холодна впевненість.

І влада. Та, яка знову стискала Темпсі у залізні обійми.

У Темпсі перехопило подих. Не від болю - від жаху.

Його тіло знову впало в тінь старого кошмару, який здавався переможеним.

Але ось він - повернувся. І цього разу - ще гірший.

Перед ним стояв чаклун. І світ знову обірвався.

Гівар посміхнувся. Повільно, зловтішно - мов звір, що вже зімкнув щелепи.

- В мене є для тебе... особливий подарунок, - прошипів він, наче смакував кожне слово.

З-під плаща він витяг залізний нашийник.

Важкий, темний, мов частина ланцюга, що веде у вічну неволю.

Темпсі рвонувся, та лісовики тримали його - міцно, безжально, як камінь тримає мох.

Ніхто не кинувся на поміч. Ніхто навіть не здригнувся.

Він був сам. Повністю, невідворотно сам.

- Бачиш, мій любий хлопчику... - зашепотів чаклун, нахиляючись ближче. Його голос - гладкий, мов отрута. - Ти припустився жорстокої помилки, коли повстав проти мене.

Ти нікому не потрібен. Нікому. Окрім мене.

Хоча мушу визнати - ти проявив певну мужність.

Тепер я навіть розумію князівну. Вона обрала тебе.

Тебе - безрідного, безпірного виродка.

Темпсі підняв голову. Його очі - не сльозливі, не перелякані.

Очі - повні виклику.

- Я не безрідний, - хрипко промовив він. - Ти брехав мені. Усе життя! Ти вбивав мені в голову, що я нікому не потрібен. Що мати кинула мене. Але я все згадав.Все. До останнього подиху мого життя. І навіть те, що було після. Я пам'ятаю, ким я був до того, як ти зробив мене своїм рабом.

Гівар завмер. Його обличчя спотворилося. змішалося здивування, злість... і страх.

- Це... неможливо... - прошепотів він. —Цього не може бути...

- Але це - так! - вигукнув Темпсі.

- Замовкни! - закричав чаклун.

Він витягнув руку, і стиснув її в кулак.

Одразу ж нашийник на шиї хлопця зійшовся кільцем болю.

Темпсі хрипко зойкнув, і зірвався з місця, вчепившись пальцями в метал.

Кисень зникав. Повітря стало густим, як вода. Світ потемнів.

Коліна торкнулися землі. Він падав. Повільно, безпорадно - наче його душу витягували з тіла.

- Припиніть! - крізь гул у вухах Темпсі почув голос. - Припиніть! Він же задихнеться!

То був Хухляк. Його крик розривав лісову тишу, мов грім.

- Досить, - прохолодно додав Лісовий Володар. - Забирай своє щеня й іди. Ти отримав те, що хотів.

Гівар не зволікав. Він нахилився, схопив Темпсі за руку - немов річ, як і слід власності.

- Пішли додому, - зловісно мовив він. - Тобі тут не раді.

Темпсі підвівся. Повільно. З похиленою головою.

Його очі - порожні. Кроки - покірні.

Закляття вже діяло.

Нашийник - не просто залізо. Це була в'язниця волі.

І Темпсі, той, хто щойно здіймався над страхом, знову ставав тінню.

Тінню, що йшла за своїм господарем.

У темряву. У безмовну безвихідь.

Зореслава давно втратила відлік дням. Зморена, знесилена, вона вже не сподівалася на порятунок. Її воля танула, як останній сніг навесні. І коли двері з гуркотом розчахнулися, серце її стислося. До кімнати увійшов князь Гівар, у супроводі двох мовчазних вовкулаків. Його погляд був холодним, мов сталь, а усмішка - порожньою.

- Твій батько мертвий, - промовив він рівним, відчуженим голосом. - А Віче оголосило тебе загиблою разом із ним. Ти більше ніхто, Зореславо. Віднині Білоярське князівство належить знаті.

Її зойк розрізав тишу, наче крик птаха, пораненого в небі. Свідомість залишила її тіло, і вона обм'якла, падаючи в темряву. Коли отямилася, Гівар досі стояв біля ліжка. Його присутність давила, як важкий камінь на груди.

Біль, схожий на удар ножем, стиснув їй серце. Усе стало ясним: батько помер, не витримавши її зникнення. І це була її провина. Її і тільки її.

- Ти брешеш! - прохрипіла вона крізь сльози, та в глибині душі відчувала - це правда.

Чаклун не відповів, лише нахилив голову й дивився на неї з насолодою, ніби смакуючи її відчай.

Зореслава витерла сльози й підвела погляд, сповнений ненависті.

- Ну ось. Якщо я більше не спадкоємиця трону, то й не потрібна тобі. Нарешті я звільнюся. Нарешті...

Гівар спалахнув. Лють спотворила його обличчя. Він схопив її за плечі і з такою силою струснув, що з її губ зірвався крик.

- Так! Ти більше мені не потрібна! Але свободу ти ніколи не отримаєш. Ти моя. Назавжди. Моя полонянка. Моє прокляття.

Зореслава не встигла підвестися - він грубо штовхнув її, і вона впала на кам'яну долівку. Болісно вдарилася, але не скрикнула. По знаку чаклуна два вовкулаки мовчки підійшли, схопили її під руки і, не зважаючи на її слабкий опір, потягли з кімнати, волочачи мов річ без вартості.

У дверях Гівар ще раз глянув на неї. Його погляд був мов залізо, холодне й неминуче.

Її привели до просторої, круглої зали, схожої на забутий храм. В повітрі витала застигла, наче мертва, тиша. На перший погляд приміщення було порожнім, але варто було звикнути до мороку - як з тіней проступали потворні, кам'яні постаті. Вони зачаїлися між колонами й стінами, мов древні вартові. Про це місце не знав навіть Темпсі. Саме тут Гівар творив свої найтемніші, найбезжальніші чари.

Коли чаклун гримнув посохом об підлогу, стіни спалахнули примарним світлом, мов пробуджуючи щось спляче. Кам'яні істоти здригнулися й ожили - тріщали їхні шкури, хрускотіли суглоби, а з горлянок виривалися моторошні звуки. Посеред зали, мов серце темного ритуалу, стояв жертовник. Саме туди вовкулаки повели її - налякану, скам'янілу.

І лише тоді вона побачила його.

На камені лежав чоловік, зв'язаний грубими мотузками. Його руки і ноги були затягнуті так сильно, що шкіра під ними посиніла. Тіло - побите, вкрите свіжими ранами, глибокими подряпинами, кривавими синцями. Його катували - недавно, жорстоко, нещадно.

Зореслава різко втягнула повітря. На мить їй здалося, що це Темпсі - але ні. Темне, русе волосся, інші риси обличчя. І тоді вона впізнала його. Її наречений. Той, кого вона зрадила. Той, кого - хотіла вона того чи ні - прирекла на смерть.

- Відпусти його... - прошепотіла вона, хрипко, з відчаєм, що душив. Потім впала на коліна, підібгавши пальці. - Прошу... Я зроблю все, що скажеш. Лише не чіпай його.

Гівар мовчки дивився на неї. І посміхався. Його очі були холодними, як лезо.

- У тебе нічого нема, щоб запропонувати мені, Зореславо.

Він змахнув рукою, і темрява заворушилася. З її глибин вийшов юнак. Тонкий, мов тінь. Одягнений у темну, майже чорну одежу. Його довге, вогняно-руде волосся в світлі смолоскипів палало, мов живий вогонь. А великі, глибокі блакитні очі світилися крізь втому.

Серце Зореслави стиснулося, ніби хтось вдарив її зсередини.

Він. Живий. Той самий хлопець, якого вона вмовила Гівара пощадити, - коли благала не вбивати його. Вона думала, що більше ніколи не побачить його. І ось він - стоїть тут. Змучений, але живий. На відміну від Яромира, він не був закутий. Його руки були вільні, а одяг - охайний.

Вона дивилася, не в змозі повірити. Її погляд тремтів, немов торкався привида.

Гівар, помітивши це, знову посміхнувся. Його усмішка була не людською - вона пахла отрутою.