Спочатку:
На сторінку книги
Падіння виявилося недовгим, і раптовим. Хлопці гепнулися в якусь купу лахміття, що смерділа прілим потом, цвіллю та гниллю - певно, розбійники скидали сюди непотріб. Деякий час вони лежали мовчки, вчепившись у темряву, наче вона могла захистити їх від того, що відбувалося нагорі. Згори ще долітали уривки бою - металевий дзенькіт, крики, прокльони - та з кожною хвилиною звуки стихали, поки нарешті не запала тиша.
Максим підвівся першим, прислухаючись, ніби кожен рух міг порушити крихку рівновагу навколишньої темряви.
- Здається, все... - прошепотів він, - ...скінчилося.
Денис кивнув. Повітря внизу було сире, затхле, проте з лівого боку до них долинав легкий подув вітру - свіжий, гірський, з домішкою вологої землі. Вони рушили в тому напрямку, обережно ступаючи по камінню, й невдовзі вузький прохід привів їх до просторої печери.
Тут пахло порохом, старими шкірами й металом. У світлі кількох смолоскипів, що тьмяно жевріли по стінах, перед ними відкрилася картина: мішки зі скарбами, ящики з тканинами, розірвані подушки, зі зяючими боками, звідки сипалися коштовності. Груди, повні золота, мечі, обладунки, діамантові прикраси і... тіла? Ні - не зараз. Не дивитися. Не думати.
Серед усього цього безладу хлопці вибрали простий, але зручний одяг - сорочки, штани, грубі шкіряні чоботи. Денис намагався не думати про те, хто його носив до них - і чи живий він досі. Тепер вони скидались на синів якогось заможного фермера з провінції - достатньо охайні, щоб не викликати підозри, і водночас надто прості, щоб викликати зацікавлення.
- Бери ось це, - прошепотів Максим, кидаючи Денису невеличкий мішечок. Усередині задзвеніли золоті монети. - Заховаю в чобіт. Придасться.
Денис кивнув - але його увагу вже відволікло інше.
З глибини печери, з-під купи іржавої зброї, у темряві пробивалося слабке блакитне світло. Він підійшов, розгорнув мотлох і витягнув меч - довгий, тонкий, мов течія струмка, з лезом, що світилася примарним холодним сяйвом. Хлопець завмер, затамувавши подих. Це не був звичайний клинок. Він відчував - цей меч дихає, шепоче, спостерігає.
- Магічний... - прошепотів сам до себе, не відводячи погляду.
Десь серед мотлоху йому вдалося відкопати старі, але міцні піхви. Він причепив їх до ременя - і лише тоді, озброєні та переодягнені, хлопці покинули печеру.
Кам'яниста стежка, ледь помітна серед скель, привела їх до тракту. Перед ними відкрилася гірська дорога, широка, мов стрічка, що в'ється між сірими хребтами і спускається до долини. Там, далеко, де земля згущувалась у мряку, мовчазно стояло місто.
Синьогірськ.
З цієї висоти столиця Таркського королівства нагадувала неприступну фортецю - з масивними мурами, численними вежами й чорними стовпами диму, що здіймалися в небо і зливалися з хмарами. Вітер ніс з долини запах гарі, попелу й стічних вод. Місто пахло смертю.
Денис і Максим мовчки обмінялися поглядами.
- Нам туди? - глухо спитав Денис.
- А куди ще?
І не промовивши більше жодного слова, вони рушили вниз. Повільно, мов приречені. Долина все ближче обгортала їх димом, наче намагаючись заглушити кроки. При підніжжі міста, біля величезних дерев'яних воріт, панувала метушня. Каравани, вози, селяни, купці, вартові, лайка, крики, бійки. Вхід до міста ретельно охороняли - стражники перевіряли кожного, хто намагався пройти. Атмосфера була гнітючою, нервовою. Люди сперечались, штовхалися, дехто намагався пролізти без черги - і моментально отримував у відповідь.
- Мерщій! Нам не слід тут затримуватися... - прошипів Максим, хапаючи Дениса за руку.
Вони вже майже дісталися воріт, коли перед ними виринув чоловік у крислатому капелюсі й з важким мішком за плечима. Він загородив їм шлях, зиркаючи сердито.
- Куди прешся без черги, хлопче? - буркнув він, і його очі блиснули зловісно.
Максим зупинився, стискаючи Денисову руку ще сильніше. В повітрі висіла тривога, наче сама столиця передчувала - щось насувається.
Щось - страшне.
- Там наші батьки... - швидко знайшовся Денис і вказав рукою на вхід, де скупчився натовп людей.
Чоловік недовірливо зиркнув на них, але вирішив, що гаяти час не варто. Він роздратовано махнув рукою й повернувся до своїх справ.
Хлопці попрямували до брами, намагаючись зберігати спокій. Попри документи, що вони знайшли в печері, тривога не відпускала. А раптом вартові щось запідозрять? А раптом вони зовсім не ті, за кого себе видають?
І що це за підвищена обережність? Кого так шукають? У тому, що когось розшукують, у хлопців не було жодного сумніву. А якщо - саме їх? Їхні серця гупали в грудях так голосно, що, здавалося, той звук лунає аж у королівському палаці.
Вартовий з чорною, кучерявою бородою і колючим поглядом надто довго й уважно вивчав їхні документи. Ще уважніше він оглядав особисті речі, ніби сподіваючись знайти серед них скарб.
Скарбу у хлопців не було, зате був мішечок із золотими монетами, який Максим заздалегідь сховав у чобіт.
- А тепер покажіть вашу зброю, - вищирився вартовий.
Денис неохоче зняв меч із пояса й простягнув бородачу.
- Дуже дивний меч. Ніколи не бачив нічого подібного, - пробурмотів той, з цікавістю розглядаючи довге, тонке лезо з вигравіруваними магічними символами. - Не думав, що в простих селюків може бути королівська зброя. Де ти взяв його? Тільки не кажи, що знайшов у скрині своєї бабусі.
- Я знайшов його в горах, - відповів Денис щиру правду.
Та вартовий, здається, не повірив йому.
- Дійсно?.. А можливо, тобі його дали? Хто тобі дав його? Зізнавайся!
Чоловік погрозливо навис над ним, і Денис раптом зрозумів - він потрапив у халепу. І все - через власну дурість. Адже він навіть не вмів як слід користуватись мечем. Але все ж таки взяв його - про всяк випадок. І тепер гірко шкодував про свій вчинок. Цей меч просто нагадував йому про улюблену історію, та він чомусь не подумав, що у цьому світі в нього міг бути власник. І схоже, власник той чимось дуже завинив перед місцевою владою.
- Я ж кажу вам, що знайшов його в одній з печер, де ми зупинилися на відпочинок, - злякано прошепотів Денис.
Він безпорадно озирнувся в надії на допомогу, та, схоже, усі його надії були марними. Вартові миттєво припинили огляд інших і, оголивши мечі, наблизилися до них. Ситуація дедалі ставала небезпечнішою.
- А мені здається, що ти або брешеш, або ж не кажеш усю правду. Впевнений, що Громобой захоче з тобою поспілкуватися особисто. Він полюбляє душевні розмови - і, повір мені, хлопче, витягне з тебе всю правду разом з твоїми жилами.
Раптом він схопив Дениса за руку й потягнув до себе. Хлопець злякано скрикнув і спробував вирватися - та не тут-то було. Максим, який уважно стежив за розгортанням подій, кинувся на допомогу другові, навіть не думаючи, що навряд чи зможе врятувати його від озброєних і добре підготовлених королівських солдатів.
Чиясь рука міцно затисла йому рот, не даючи закричати, і в наступну мить його затягнули до карети так стрімко, що він навіть пискнути не встиг.
Максим розлючено дивився на тих, хто взяв його в полон - і був приємно здивований. Незважаючи на пітьму, що панувала всередині через щільно зсунуті штори, він усе ж зміг розгледіти дівчину в розкішній сукні багряного кольору і з діамантовою діадемою на чолі. Її пишне руде волосся сяяло вогняним ореолом довкола блідого, витонченого обличчя. Її супутницею була огрядна жінка, яка й схопила Максима.
Руда красуня м'яко посміхнулася йому і приклала палець до своїх пухких вуст, наказуючи мовчати. Жінка нарешті прибрала руку з його обличчя, і хлопець зміг нарешті вдихнути.
- Що це означає? Хто ви? - з тривогою запитав він і хотів було виглянути у вікно. Наразі доля Дениса турбувала його більше за власну.
Дівчина швидко схопила його за руку.
- Це твій брат?
Вона обережно відсунула шторку, і через вузьку щілину вони побачили, як вартові схопили Дениса під руки й потягли всередину вартової вежі.
- Це мій друг! Пусти! - Він грубо відштовхнув жінку, що намагалася його стримати.
- Якщо ти вийдеш зараз - вони тебе схоплять, - пояснила рудоволоса красуня.
- Я зобов'язаний його врятувати, - Максим у відчаї подивився на свою рятівницю.
- Так ти не врятуєш його, і сам загинеш.
Він хотів було заперечити, та дівчина швидко накинула на нього свій плащ.
- Сиди тихо і не ворушися, - наказала вона.
Дверцята карети прочинилися, і в отворі з'явилася голова вартового.
- Ваша Величність, у вас все гаразд? - поцікавився він надто солодким голосом, хоча погляд його сірих, холодних, наче зимове небо, очей був сповнений підозри.
Максим принишк під плащем, боячись навіть вдихнути.
- Так, у мене все добре, - впевнено відповіла дівчина, і її тремтяча рука лягла на плече хлопця.
- Ви впевнені? - Вартовий уважно роззирався в кареті, і Максим з жахом відчув, що той ось-ось його помітить.
- Звісно. А що трапилось?
- Здається, спіймали якогось шпигуна, Ваша Величносте. Поки що нічого не ясно.
- Я бачила, як вартові схопили когось. За що?
- У нього при собі була якась ворожа річ. Він каже, що знайшов її, але хто може знати напевно... - вартовий важко зітхнув.
- І що з ним буде?
- Як завжди: відведуть до королівської в'язниці, а там уже допитають як слід.
У Максима серце затріпотіло, мов сполоханий птах.
- Гарного вам дня, Ваша Величносте, і будьте обережні, - додав вартовий, понизивши голос до шепоту. - Кажуть, у місті з'явився дуже небезпечний злочинець. Ходять чутки, що готується заколот проти короля... Не виключено, що той хлопчисько - його співучасник.
Двері зачинилися, карета рушила, і Максим, стиха схлипнувши, прошепотів:
- Денис не має жодного стосунку до якогось там злочинця... Він мій друг, і я мушу його врятувати.
- І як ти збираєшся це зробити? - поцікавилася огрядна пані, яка, вочевидь, була особистою служницею красуні.
- Піду до вартових і все їм поясню.
- Думаєш, тобі повірять? Скоріш за все, тебе також схоплять і звинуватять у змові. А коли за тебе візьметься Рудий Кіт, ти зізнаєшся в усьому. Навіть у вбивстві власної матері, - стримано зауважила жінка.
- Я не можу залишити Дениса! - вперто заперечив Максим і схопився за ручку дверцят.
Він уже був готовий їх відчинити, та рудоволоса красуня вчасно схопила його за поли плаща.
- Послухай... - прошепотіла вона, з тривогою вдивляючись у його обличчя. - Якщо ти підеш до в'язниці зараз, то і друга не врятуєш, і сам загинеш.
- Що ж мені робити?.. - Максим безпорадно озирнувся навколо.
Карета повільно котилася вузькими вуличками міста, підстрибуючи на кожному камінчику.
- Я спробую тобі допомогти, якщо ти пообіцяєш слухатися мене і тримати в таємниці все, що почуєш і побачиш.
- Навіщо? І хто ви така?
Дівчина посміхнулася, гордо випросталась, і корона в її волоссі спалахнула самоцвітами.
- Я - принцеса Горислава, племінниця короля Таркського королівства, Гордомисла Справедливого. - Її голос зазвучав урочисто. - І щось підказує мені, що твоя поява не випадкова. Твій друг мав меч короля Маркорада, що зник під час полювання. Кажуть, він повернувся...
Вона нахилилася ближче. До хлопця долинув тонкий аромат ветиверу й пачулі - улюблених парфумів його матері. Серце стиснулося від спогадів про дім.
- Розумієш? Справжній король повернувся. І ви теж з'явилися недарма.
Максима це насторожило. Все виглядало як якась місцева гра престолів, у яку він потрапив випадково. Хотів сказати, що йому до цього немає діла - головне, врятувати друга. Але без її допомоги не впоратися.
- Ми знайшли той клятий меч у печері розбійників, серед іншого добра. Якби знали, скільки буде проблем - не чіпали б. - тихо промовив він.
- Не важливо. Я вірю у пророцтво: коли з'явиться втрачене лезо - з'явиться і справжній володар. Ти будеш моєю служницею.
- Що?..
- Її Високості негоже мати в прислузі чоловіків, - солодко втрутилася огрядна жінка. - Тож переодягнемо тебе в дівчину. Ніхто й не здогадається.
Це вже не здавалось Максимові таким абсурдним - у багатьох казках герої так ховалися. Він зітхнув і кивнув.
Карета зупинилась у дворі палацу. Служниця накинула йому свій плащ, насунула каптур.
- З цієї миті ти - Марися. Я - пані Дарина, твоя пані. Ти - моя помічниця. Зрозумів?
Максим знову кивнув.
