Спочатку:
На сторінку книги
Прокинувся він від скрипу дверей. Здавалося, хтось знову вирішив його навідати. Хлопець щиро сподівався, що це не Бермята, і не Клим з Яськом та їхньою чудодійною настоянкою, яка, попри свій огидний смак, таки полегшила його стан. Темпсі затамував подих і завмер. Йому хотілося, щоб незваний гість просто пішов. Та не судилося. Тихі кроки наближалися до лави, на якій він лежав.
Несподівано до його свідомості долинув запах — лаванди й любистку. Від вартових завжди тхнуло потом, цибулею чи часником, але цей аромат був зовсім іншим. Хто це міг бути?
Темпсі не наважувався розплющити очей. Його переслідував страх — побачити над собою зловтішну посмішку ката, який знову почне знущатися. Та замість грубого дотику — ніжна, прохолодна рука торкнулася його гарячого чола, вкритого потом. І вмить — полегшення. Неначе морок у голові розвіявся, думки стали яснішими, біль — далеким і не таким безжальним.
— О, Велика Трійце… — з розпачем пролунав дзвінкий, дівочий голос. — Що вони з тобою зробили?
Елайна.
Ця думка здавалась безумством. Він був певен: дівчина навіть не здогадується, в яку халепу він потрапив. І все ж — відчуття не полишало його. Зібравши рештки сил, Темпсі обережно розплющив очі.
Темрява все ще панувала в камері, проте тонка свічка в руці гості відганяла пітьму, відкриваючи перед ним обличчя — бліде, прекрасне, мов з сну. Обличчя князівни. Світло тремтіло на її рисах, надаючи їм ще більшої ніжності. Він не вірив. Це мало бути маренням, грою втомленого розуму.
Та вона посміхнулася — ледь помітно, щиро, з глибоким сумом. Її тремтяча рука обережно відгорнула пасмо волосся з його обличчя, і вона тихо зойкнула, побачивши рани.
— Навіщо вони зробили це з тобою? — прошепотіла вона, крізь сльози.
Темпсі заплющив очі. Видіння мало розтанути. Так завжди буває — те, що добре, зникає. Та цього разу воно залишилося. Вона залишилася. Забувши, що вона донька князя, забувши про гордість, князівна впала йому на груди й заплакала — тихо, щиро, як та, що не боїться більше нічого, крім втрати.
— Не плач, ясна панно… — прошепотів він. — Я не вартий твоїх сліз.
Він обережно торкнувся її золотого волосся, і дівчина здригнулася, відсахнулася. Зореслава дивилася на нього поглядом, повним розпачу й глибокого смутку. Її серце тривожно калатало в грудях, мов птах у пастці. Вона й сама не розуміла, як посміла на таке — прийти до нього вночі, одна, без охорони. Можливо, винні в тому її надто відверті сни — сороміцькі, тривожні, і водночас єдині, в яких вона почувалася щасливою.
У тих снах юнак із дивовижними блакитними очима та рудим волоссям ніжно торкався її, пестив, а після пробудження її тіло ще довго тремтіло від солодкої муки, немов його дотики були справжніми. Вона боялася цих снів — і жадала їх. Усе це — витівки Нічниці, що, забравши перстень, залишила Темпсі без захисту, але свою справу виконала ретельно й нещадно.
Темпсі, трохи оговтавшись, нашвидку загорнувся в брудний плащ.
— Пробач… за такий вигляд, — зніяковіло прошепотів він, кидаючи погляд на лахміття, яке ще донедавна було його одягом.
— Мовчи… — тихо злякано прошепотіла Зореслава.
Її тонкі пальці торкнулися його вуст — мов намагалися зупинити не лише слова, а й саму реальність, що насувалася.
— Мені здається надто дивним, що ти прийшла сюди в таку пізню годину… та ще й одна, без охорони.
— Я прийшла, щоб врятувати тебе…
Вона опустила погляд — на тремтячий вогник свічки, єдине, що розділяло їх у пітьмі.
— Завтра я дам клятву княжичу Яромиру… і стану його жінкою…
У її голосі звучала така глибока туга, що слова її більше нагадували не обіцянку весілля, а сумну мову на власних поминках.
— А до чого тут я? — щиро здивувався Темпсі.
— Завтра тебе переведуть до підземелля — і тоді я вже не зможу тебе врятувати. Мій батько і мій наречений… вважають тебе шпигуном. І злочинцем.
— Але ж це неправда! — обурено вигукнув хлопець.
Зореслава лише сумно похитала головою.
— Мій батько… він завтра сам влаштує тобі допит. Ти розумієш, про що я?
Темпсі обережно кивнув. Так, він розумів, як саме його будуть допитувати, і, звісно, що під тортурами зізнається у всьому, в чому його звинуватять.
— І ти прийшла лише для того, щоб першою сповістити мені цю радісну звістку? — насмішливо запитав він і гірко посміхнувся.
Дівчина кинула на нього обурливий погляд.
— Я прийшла, щоб врятувати тебе.
— Навіщо? Я ж шпигун і ворог.
— Так, ти наш ворог, і цього вже ніщо не змінить. Але твої наміри були чесними. Ти прийшов сюди не криючись, і тебе підло ув’язнили. Я не хочу розпочинати своє нове життя з пролиття крові. Я не можу допустити, щоб тебе стратили. А саме це мій батько і збирається зробити.
Зореслава замовкла, нервово покусуючи вуста. Темпсі мовчав. Раніше він ніколи не замислювався про власну смерть — адже був мертвим ще з народження. Але й зовсім мертвим не був. І якщо прикласти зусиль, то вбити його цілком можливо.
— Боюсь, ясна панно, що ти нічим мені не допоможеш. Навіть якщо я й зможу вийти з вежі, варта мене схопить.
— Мені відомо про таємний хід, який веде від вежі до річки за містом. Я впевнена, що подібному тобі неважко буде сховатися. А тепер тобі необхідно поспішати. Невдовзі буде обхід, і якщо нас тут знайдуть, тоді тебе вже ніхто не врятує.
Після цих слів Зореслава впевнено повернулася і вийшла з кімнати. Темпсі швидко одягнув скривавлене лахміття, яке колись було його одежею, і, накинувши плащ, поспішив за князівною. Та варто було йому зробити кілька кроків, як усе навколо закрутилося в божевільному танку, і він, не втримавшись на ногах, упав на брудну долівку.
Темпсі втратив свідомість лише на мить, але й цього вистачило, щоб зрозуміти: він надто слабкий і навряд чи зможе далеко втекти. Зореслава опустилася поряд із ним на коліна.
— Будь ласка, піднімайся… — в розпачі прошепотіла вона. — Нам необхідно поспішати.
Темпсі з зусиллям підвівся, поглянув на неї з жалем.
— Вибач… але я не можу. Ти зробила все, що було в твоїх силах.
Він стомлено заплющив очі. Зореслава голосно схлипнула.
— Ні… — вперто прошепотіла вона. — Не все.
Вона схилилася над ним і ніжно доторкнулася до його спраглих, жорстких вуст. На мить світ зник, залишилось лише тепло її дихання. Їхні вуста злилися в палкому, тремтливому поцілунку, який обпалював душу. У цю мить не існувало ані вежі, ані небезпеки, ані страху. Темпсі, з жадобою, впився в її поцілунок, як людина, що роками не куштувала води.
Він ніколи раніше не цілував живу дівчину. Її вуста були теплі, м’які й трохи тремтіли. Вони пахли травами й медом. Цей поцілунок був солодким, п’янким, як добре вино, і сильнішим за будь-яке зілля, створене Климовою сестрою. Він повертав силу й життя.Перед його очима виникли чарівні видіння — такі яскраві, недосяжні йому досі. Його огорнуло світло, якого він був позбавлений ще до народження — світло, відібране у нього слабкістю матері, її страхом і ницим серцем. Зореслава здригнулася, хотіла було відсахнутися, та він лише міцніше стиснув її в обіймах. Його розум затьмарила пристрасть — дика, невблаганна потреба відчути щось справжнє, тепле, живе… людське.
Вона втратила контроль. Її тіло, зрадницьки слухняне, не могло чинити опору. Це був її перший поцілунок. Вона берегла його — для майбутнього чоловіка, для того, хто мав прийти в її життя з любов'ю та честю. Але сталося інакше. Вона віддала його ворогу. І не лише поцілунок — разом з ним вона передала йому Дар, божественну благодать своїх предків, те, що так жадав отримати Яромир.
Світло, що їх огортало, поступово згасло. Зореслава, важко дихаючи, відступила на крок. Темпсі дивився на неї, спантеличений, розгублений — ніби не міг повірити, що все це було насправді.
— Нам краще поспішити... — прошепотіла вона, хрипло, ледве чутно.
Темпсі відчув, як до нього повертаються сили. Його тіло більше не тремтіло від виснаження, в очах знову спалахнуло життя. Він рішуче підійшов до дівчини. У його серці жила любов до Елайни, спогади про неї були частиною його сутності. Але зараз він стояв перед іншою — живою, тремтячою, гарячою. Він жадав знову відчути її. Дотик. Подих. Спрагу.
Він простягнув до неї руки, але вона зупинила його.
— Ми маємо йти. — Її голос тремтів, але у ньому звучала рішучість. — Візьми, я прихопила це. Про всяк випадок.
Вона простягнула короткий, викривлений меч. Його пальці торкнулися її руки — дотик був мов жар. Він прийняв зброю.
— Я боюсь, що не зможу віддячити тобі... — прошепотів він, погляд занурювався в її зіниці.
— Мені не потрібна твоя подяка. — Вона не зводила очей з підлоги. — Я прошу лише одне: жи
ви... і згадуй мене. Хоч іноді.
— Я ніколи не забуду цього. — Його голос був глухим, сповненим емоцій.
