Спочатку:
На сторінку книги
Темпсі важко зітхнув і опустив очі на філіжанку з кавою. Так, він чудово знав, що його там очікує — нові знущання, біль, темрява.
— Так... звісно... — прошепотів він, не відводячи погляду від коричневої рідини, що плескалася на дні філіжанки. — Я знаю, що повинен повернутися і принаймні спробувати все виправити... але... але я дуже боюся.
— І це цілком виправдано. Але ти сам не знаєш, на що здатен.
Пальці Велеса раптово міцно стиснули його підборіддя. Він уважно вдивлявся в обличчя хлопця. У Темпсі всередині все похололо. Його охопив нестримний жах — такий глибокий, що серце на мить завмерло. Було відчуття, ніби він розчиняється в тих глибоких, сивих очах давнього бога.
Перед його внутрішнім зором промайнули незліченні світи. Деякі вже давно згасли, інші лише народжувалися з тіні та світла. У вухах зійшло тисячоголосе ревіння, що злилося в один пронизливий гул. Темпсі скрикнув — несамовито, від болю, що роздирав свідомість. В одну єдину мить він став свідком народження й смерті, злету і краху цілих світів.
Він був лише крихітною істотою — жалюгідною і мізерною — яка на мить торкнулася забороненої величі.
Рука Велеса розтиснула пальці й повільно відпустила його підборіддя. Темпсі, важко дихаючи, дивився на нього тьмяним, повним болю та жаху поглядом.
— То яке рішення ти прийняв? — м’яко мовив бог. — Якщо залишишся — ніхто не посміє тебе засудити.
Темпсі кивнув — обережно, як людина, яка намагається саму себе переконати. Можливо, справді ніхто не буде його засуджувати, якщо він обере цей ілюзорний світ. Можливо, навіть зможуть зрозуміти... виправдати. Але чи зможе зробити це він сам?
Він вдивлявся в себе, вслухався в кожну розірвану думку, поки нарешті не почув відповідь. І ця відповідь змусила його підвестися.
Темпсі рішуче піднявся з-за столу, спина пряма, голос твердий, погляд — гострий, мов лезо.
— Я повертаюся.
Уста Велеса розтягнулися в усмішці — щирій, світлій, аж дивно для когось настільки древнього.
— Ти певен, що хочеш цього?
Темпсі сумно похитав головою.
— Ні. Звісно, що ні.
Я боюся. Я до біса боюся повертатися, — подумки додав він, стискаючи кулаки.
— Але я змушений.
Рука Велеса лягла йому на плече — тепла, важка, мов тінь предків.
— Я знаю, що тобі страшно. Але не впадай у відчай. Ти й гадки не маєш, на що спроможний. Твоя мати пишалася б тобою. І твої предки — також.
— Я не впевнений, що зможу щось змінити... Та принаймні я повинен спробувати.
Темпсі з надією глянув на бога. Йому так хотілося почути прості, людські слова — "У тебе все буде добре."
Та нічого подібного він не почув. У світло-сірих очах Велеса він побачив лише мовчазний смуток — глибоку тугу, ніби той прощався з ним назавжди, як із засудженим до страти.
— Тоді до зустрічі… — тихо мовив Велес.
Він ледь помітно змахнув рукою, і все навколо враз щезло. Простір зламався, ніби розбитий келих, що розлетівся на крихкі уламки. Світло зникло. Темпсі поглинула холодна, в’язка темрява.
Перше, що він відчув, коли свідомість знову пробилася крізь пелену нічого — це біль. Біль, нестерпний і лютий, мов зграя голодних псів, що накинулися на його тіло, роздираючи його на шматки. Його нутро кричало, судоми пронизували кожен нерв, кожен м’яз, і разом із болем поверталася свідомість, важка і невблаганна, мов вирок.
Повільно до нього дійшло: він живий. І повернувся.
Аромати літа; чужі, гнилуваті, заповнили легені. Пахло мокрим лісом, хвоєю, прілим листям, грибами й тліном. По обличчю повільно стікали дощові краплі, прохолодні, як сльози. Він жадібно злизав їх із потрісканих вуст.
Темпсі лежав на купі смердючої, сирої соломи. Тіло його трясло, немов у лихоманці. Рухом повільним, як у сні, він розплющив очі й побачив навколо нього темний, непривітний ліс. Небо над головою було низьке, затягнуте сивими, важкими хмарами.
Його кудись везли.
Віз повільно скрипів колесами по нерівній дорозі, хитаючись на кожному корінні, що проростало крізь землю. Хлопець спробував підвестися. Йому вдалося лише трохи підняти голову. Місцевість була незнайома. Він ніколи раніше не бачив цього похмурого лісу, і це ще більше лякало.
Поводи тримав один із лісовиків чаклуна. Його товариш сидів поруч, спокійно насолоджуючись дощем, мов дика істота, якій не властиві людські відчуття. Обидва нагадували висохлі соснові пеньки з руками. Ймовірно, вони були вихідцями з прадавнього соснового бору, що розрісся від Воронячої Скелі аж до самої Мохової Твані.
Вони мурмотіли щось собі під ніс, поза увагою маючи бранця — настільки впевнені були, що він ще довго не отямиться. Адже після того, що з ним зробили, не кожен вижив би взагалі.
Та віз раптом підскочив на ямі, і все його тіло знову пронизав удар болю. Він скрикнув, не стримавшись, слабко, надривно, ніби той крик вирвали з його грудей гаком. Лісовики здригнулися. Один з них обернувся.
— Диви, очуняв, — здивовано вигукнув той, що тримав віжки, і пильно подивився на хлопця.
Темпсі не помилився ,лісовик дійсно був вихідцем із соснового бору. Його шкіра мала світло-коричневий відтінок, подібний до соснової кори, а на місці носа стирчала справжнісінька шишка. Вузькі, мов щілини, очі істоти світилися щирим здивуванням. Його товариш був майже точною копією, тільки голову того прикрашали маслюки, і на відміну від першого, він зовсім не радів, що бранець отямився.
— Як на мене, то краще б він узагалі здох, — невдоволено буркнув він і штовхнув Темпсі палицею, яку тримав у руках. Той скрикнув від болю і спробував прикритися руками від наступного удару, що влучив йому просто в груди.
— Сосеню, а ну припини! — прикрикнув на нього товариш і вирвав палицю з його рук.
Той лише байдуже стенув плечима.
— А що таке? Я тільки хотів перевірити, що він живий.
— Та я й сам дивуюся, як старий не вбив його, — погодився Сосновик і кинув на хлопця оцінюючий погляд.
Лісовики з одного бору зазвичай були дуже схожі між собою, майже як близнюки. Та коли живеш серед таких істот достатньо довго, починаєш помічати відмінності. До того ж Темпсі був із ними у доволі непоганих стосунках, хоча деякі все одно ставилися до нього вороже, вважаючи надто пихатим. І, схоже, Сосень був одним із них. Його товариша, що керував возом, звали, здається, Сосновиком. Раніше вони часто разом хильця приймали, за рахунок Темпсі, звісно. Сосновик, очевидно, не забув його щедрості і тепер дивився з жалем, і співчуттям. А може, йому просто було шкода втратити джерело медовухи?
— Тобі пощастило, що та дівка за тебе заступилася, — сказав Сосновик. — Здається, вона на тебе запала.
— Яка дівка?.. — запитав Темпсі, ледве ворушачи розпухлим від спраги язиком.
Кожне слово давалося йому з неймовірним зусиллям. Хлопець волів би мовчати, та десь глибоко всередині ще жевріла іскра надії — може, Елайна не зникла в царстві Вія, і все те було лише кошмаром. Бо хто ж іще, як не вона, міг за нього заступитися?
Його питання викликало у лісовиків гучний регіт.
— Ти подивися, воно ще не очухалося, а вже про дівок думає! — глузливо вигукнув Сосень. — Та сама, що ти приволік для старого!
«Зореслава», — здогадався Темпсі і розчаровано зітхнув. На жаль, дива не сталося.
— Куди ви мене везете?.. — трохи згодом запитав він.
Наразі це питання турбувало його більше за всі інші.
— До Скельника, — відповів Сосновик і голосно зареготав.
Скельник був господарем кам’яних кар’єрів на півдні Чорнолісся. Йому служили лісовики й вовкулаки. Вони наглядали за в’язнями, які важко працювали в кар’єрах, видобуваючи граніт. Серед тих нещасних були і люди, що колись зважилися чинити опір чаклуну, і нечисть, подібна до Темпсі, яка тим чи іншим чином його розлютила. Хто потрапляв до тих кар’єрів — там і залишався навіки.
Темпсі заплющив очі, і лісовики, вирішивши, що їхній бранець знову знепритомнів, повернулися до своїх справ. Сосень затягнув якусь нудну, монотонну пісню схожу на завивання голодного вовкулаки в тумані. Дорога здавалася нескінченно довгою, повільною і нестерпною, мов ніч без світанку. Лісовики, здається, геть забули про свою здобич. Одна тужлива пісня Сосеня змінювалася іншою не менш тужливою, а його товариш почав клювати носом, занурюючись у дрімоту.
Темпсі обережно, мов тінь, почав просуватися до краю воза. Можливо, йому пощастить, можливо, якщо впаде в густі зарості шипшини, що тягнулися вздовж дороги, його не помітять. А там — може, вдасться причаїтися, розчинитися в колючій гущавині, зникнути, стати частиною хащ. Він сподівався, що в ньому залишилося хоч трохи сили — достатньо, аби наслати на лісовиків туман... Але то, напевно, лише казки — ті, що їх розповідають пізно ввечері після кількох келихів пива, не більше.
Його наївну спробу одразу ж викрили. Щойно він звісився з воза — Сосень мовби чекав на цей момент. Він миттєво схопив Темпсі за ногу й грубо смикнув назад.
— Навіть не думай... — прошипів він, і його жовті, мов котячі, очі злобно блиснули. — Ще раз спробуєш так розмалюю, що мама рідна не впізнає... Хоча... вона й так тебе не впізнає. Вона ж тебе викинула на сміття, щойно народився...
І знову — регіт. Огидний, сухий, як тріск гілки. Темпсі мовчки проковтнув образу. Вона обпекла його горло, але не прорвалась назовні. Та лісовику цього виявилося замало, зі зловтішною насолодою він щосили вперіщив в’язня батогом. Той застогнав від болю. По шкірі відразу простяглася тонка, кривава смуга.
— Ти зрозумів мене?
Темпсі швидко кивнув, боячись, що його знову почнуть бити. Та, схоже, біль був для Сосеня не карою, а розвагою. Він знову заніс руку...
— Я не чую!
— Так... я все зрозумів... — ледь чутно прошепотів Темпсі й підняв угору тремтячі руки, намагаючись прикритися від наступного удару.
На його щастя — Сосновик нарешті не витримав.
— Досить! — гримнув він, перехопивши руку товариша. — Заб’єш його до смерті, а нам наказано доставити його живим. Йому й так дісталося.
Сосень сердито заскреготав щось своєю мовою — темною, глухою,але сперечатися не став. Він стиснув губи в тонку лінію й перевів увагу на дорогу, та виринула з лісової гущавини й тепер звивалася змією поміж невисоких пагорбів, порослих вересом. Час від часу Сосень кидав злий погляд на в’язня, побоюючись нової спроби втечі, але Темпсі вже й не думав про втечу. Його тіло було виснажене, мов після довгого плавання крізь крижану воду, а душа, мовби провалювалася в якусь безодню.
Його охопило глибоке почуття безнадії, липке, в’язке, як смола.
«Даремно я повернувся... Я — нікчемна істота... Я нічого не зможу змінити...»
З такими думками він і не помітив, як упірнув у пітьму — темну, без видінь і без мрій. Цього разу нічого не снилося. Його не було. Просто не стало.
Коли прийшов до тями — вечір уже нахилився над землею. Сонце низько повисло над обрієм. Червоне, стомлене, і тіні від кам’яних насипів, схожих на мертві гори, стали довгими, мов спогади. Дорога, наче стара мотузка, вилася між ними, поступово спускаючись у сіру, спалене пилом і попелом долину.
До вух Темпсі долинув гуркіт, стукіт кирок і віддалені голоси — невиразні, але пронизані втомою, мов стогін.
