Спочатку:
На сторінку книги
У "П'яному Кабані" було так само безлюдно, як і тієї ночі, коли тут з'явилися Яромир і Темпсі. Лише троє чоловіків - судячи з одягу, фермери - сиділи за столом біля вікна, вкритого пилом. Вони стиха розмовляли, попиваючи пиво і повільно жуючи ковбаски з овочами. Побачивши нових відвідувачів - хлопця і дівчину, що щойно зайшли до корчми, - фермери замовкли й з цікавістю на них подивилися.
Зінька сором'язливо щільніше загорнулася в плащ, який їй дав Темпсі. Вона все ще була в мереживній сукні й боялася, аби її не прийняли за одну з дівчат "легкої поведінки". Елайджа коротко кивнув чоловікам на знак вітання й упевнено підійшов до стійки, за якою дрімала молода служниця.
- Нам потрібно побачити одного з ваших клієнтів. Здається, він нещодавно зупинявся тут, - звернувся до неї магістр.
Обличчя дівчини було спотворене віспяними шрамами. Вона повільно підвела голову й апатично поглянула на нього.
- У нас рідко хто зупиняється надовго. Кого саме шукаєте?
- Його звуть Яромир. Він був тут учора зі своєю подругою - рудоволосою, з блакитними очима, - втрутилася Зінька.
Служниця насупилася.
- У нас таких чимало. Приводять повій, а на ранок йдуть геть, - сердито буркнула вона. - А ти їй подруга?
- Кого?
- Тієї дівки. Здається, вона надурила його - взяла гроші й зникла. Він був лютий. Казав, що вб'є її, якщо знайде. Тож не раджу вам його шукати.
Елайджа витяг срібну монету й посміхнувся з чарівною ввічливістю.
- Можливо, ти могла б нас до нього провести?
Служниця з підозрою подивилася на монету, не поспішаючи її брати.
- Навіщо це вам?
Зінька раптом схопила її за зап'ястя й сильно стиснула, коли та спробувала вирватися.
- Слухай сюди, - прошипіла вона з погрозою в голосі. - Та дівчина не втікала. Її викрали й продали в дім розпусти. І я впевнена, що ти знаєш набагато більше, ніж кажеш.
Служниця здригнулася й помітно зблідла.
- Чого ж ви від мене хочете?
- Проведи нас до Яромира.
- Гаразд. Ходімо.
Вона провела їх до старих дерев'яних сходів, що вели на другий поверх.
- Його кімната - друга ліворуч, - буркнула й хутко повернулася до стійки.
- Що я йому скажу? - Зінька з тривогою подивилася на Елайджу.
- Те, що збиралася, - спокійно відповів магістр і рішуче постукав у двері.
Глава 10.
- Хто там? - долинув роздратований чоловічий голос. Услід за ним - кроки, що наближалися до дверей.
Елайджа кивнув Зіньці.
- Відчиніть! У мене новини від вашої подруги! - вигукнула вона й постукала ще раз, голосніше.
- Ідіть геть! Я не знаю, про що ви...
- Яромир, у нас важлива розмова. І тобі краще відчинити, якщо хочеш дізнатися, куди подівся твій друг, - втрутився Елайджа.
- У мене немає друзів, - сердито відповів голос з-за дверей.
- Він що, дебіл? - не витримала Зінька.
- Не думаю. Він просто наляканий, - прошепотів магістр. - Яромир, твого друга схопили королівські солдати й відвезли до в'язниці. Скоріш за все, незабаром вони прийдуть і по тебе. Ти чуєш мене?
Відповіддю їм був різкий лязкіт засувки - і двері зі скрипом повільно прочинилися. На порозі з'явився високий хлопець із вражаюче привабливою зовнішністю. Його темно-карі очі дивилися насторожено, з недовірою. Темно-русе волосся, скуйовджене й неслухняне, спадало до плечей - здавалося, він щойно прокинувся.
- Хто ви такі? І що вам потрібно? - роздратовано кинув він, ковзаючи поглядом по незваних гостях.
Зінька завмерла. Стояла, мов вкопана, не в змозі повірити власним очам. Це був він. Той самий. Хлопець, якого вона бачила в Храмі Смерті. Неможливо помилитися - ті самі очі, те саме обличчя, тільки тепер живе, справжнє... Її серце гулко калатало в грудях, ніби намагаючись вирватися з грудей.
І Яромир впізнав її. Хоч бачив лише мить - тоді, коли лісовики Скельника схопили його. Він подумав, що вона видіння, лісова дівчина, послана на останній порятунок. А тепер ця дівчина стояла перед ним - дійсна, тепла, з диханням, що ледь помітно розгойдувало край плаща. Він, усе ще не вірячи, простягнув тремтячу руку і несміливо торкнувся її волосся.
- Ти... ти справжня... - прошепотів він.
- Про що він? - здивовано озвався Елайджа, переводячи погляд з одного на іншу.
- Я... Я бачила його. Там. У храмі... - Зінька говорила майже пошепки, сама собі не вірячи. - У Храмі Смерті...
- Про що ти, дівчино? - Яромир дивився на неї широко розплющеними очима, у яких уже не залишилося жодної підозри - тільки подив і благоговіння.
З-за дверей сусідніх кімнат почали визирати клієнти, приваблені шумом у коридорі. Елайджа миттєво зреагував: швидко штовхнув обох до кімнати Яромира й зачинив двері на засув.
- А тепер, - холодно промовив Яромир, - поясніть, нарешті, хто ви і звідки знаєте про Темпсі. Що з ним сталося? Чому його схопили?
Елайджа зиркнув на нього з осудом.
- Якщо не хочеш, аби тебе схопили наступним, - говори тихіше, - прошепотів він із сталевою твердістю. - Люди головного королівського слідчого вже на шляху. І дуже швидко вони здогадаються, ким був твій "друг". Вони вже здогадалися. Що він - законний спадкоємець, король, який зник півстоліття тому. А разом із ним - і ти. Його найближчий соратник. Думаєш, вони не захочуть із тобою "поспілкуватися"?
- А чому я маю вам вірити? - Яромир з викликом подивився на магістра. - Хто ви такі насправді? Можливо, вас сюди спеціально підіслали...
- Твій друг передав це, - тихо мовила Зінька й простягнула йому гаманець.
Хлопець завмер. Дивився на гаманець, як на щось небезпечне, як на доказ, який може змінити все. Його руки здригнулися, та він не поспішав узяти подарунок.
- Він сказав, аби ти не чекав. Щоб сам вирішував, що робити далі. Сказав, ти зрозумієш...
Очі Яромира потьмяніли. Тінь гіркоти лягла на його обличчя. Нарешті, обережно, ніби боявся зламати щось крихке, він взяв гаманець до рук.
Елайджа мовчки спостерігав, не зводячи з нього погляду.
- Що вони з ним зроблять?.. - глухо запитав Яромир, не піднімаючи очей.
- Скоріше за все - вб'ють, - занадто спокійно відповів Елайджа. - Король Гордомисл не дозволить, аби про нього дізналися люди. Він не дозволить, аби правда вирвалася на волю.
- Темпсі - не король! - різко вигукнув Яромир. - Він безпірник. Колишній раб чаклуна з Чорнолісся! Це якась жахлива помилка... Я не можу залишити його в біді. - Він озирнувся, розгублений і засмучений. - Я повинен усе пояснити. Так! Я піду до палацу. Просто зараз. Все розповім. Вони мають зрозуміти!
Розгубленість в його погляді змінилася рішучістю. Він швидко накинув на плечі запорошений плащ і вже рушив до дверей.
- Зачекай! - спинив його Елайджа, ступивши вперед. - Ти справді думаєш, що все так просто? Що тебе вислухають? Можливо, тебе й впустять до палацу. Але щойно з'ясується, що ти товариш Марка, - тебе схоплять. Без суду. Без допиту. І страчують. Як його співучасника.
- Але ж це абсурд! - обурено видихнув Яромир.
- Не для Гордомисла, - тихо мовив магістр. - Він занадто довго ховав цю правду. Надто багато зробив, щоби зникнення законного спадкоємця залишалося таємницею. Він не дозволить жодному слову вирватися на волю.
- Яромир... не йди туди, прошу тебе... - Зінька зупинилася біля нього, благаючи поглядом. - Я бачила, як його схопили. Як били. Вони не зупиняться, Яромире. Їм байдуже, хто правий. Їм потрібна лише тиша... й кров.
Хлопець стискав кулаки так сильно, що кісточки пальців побіліли. Він переводив погляд з неї на Елайджу й назад - розгублений, зранений, спраглий дії.
- Що ж мені тепер робити?.. Як врятувати його?..
- Спершу - не говорити зайвого тут, - тихо відповів Елайджа й обережно прочинив двері. Переконавшись, що коридор порожній, жестом покликав обох. - Йдемо. Тут небезпечно.
Яромир із Зінькою рушили за ним. Вони мовчки минали сірі стіни й зачинені двері, ковзаючи тінями вузьких міських вуличок. Здавалося, їхні постаті розчинилися серед ранкового туману, що звивався вогкими серпанками поміж будинками.
З першого погляду вони не відрізнялися від інших перехожих. І тільки один погляд на обличчя міг видати в них щось незвичайне - тінь тривоги, що ховалася в очах, і мовчазну зосередженість.
- Куди ми йдемо? - тихо поцікавилася Зінька, спотикаючись. Вона втомилася - це було видно по тому, як важко переставляла ноги.
Елайджа м'яко, але впевнено підхопив її під лікоть і пришвидшив крок. Вона ледь встигала.
Яромир ішов позаду. Його погляд був похмурим, і щелепи стиснуті. Права рука не відпускала руків'я меча - мовби тільки ним він міг врятувати друга... або себе.
Часи, коли його життя було простим і передбачуваним - спланованим ледь не до самої смерті - залишилися далеко позаду. Тепер усе змінилося. Яромир сам не помітив, як опинився у вирі подій, від яких у нього паморочилося в голові. І хоч частина його нутра панікувала від незвіданого, інша - та, що давно дрімала - нарешті прокинулася. Дух авантюриста, якого він так захоплено уявляв у дитинстві, знову заговорив у ньому голосно й пристрасно.
Злі чаклуни, зниклі королі, древні пророцтва, прекрасні діви - усе це здавалося не жахом, а пригодою. Чимось із казки, яку раптом почав переживати на власній шкірі.
Вони звернули на одну з жвавих вуличок, заповнену майстернями й крамницями. Тут, на відміну від блідих і тісних кварталів, вирував справжній міський ритм. Люди снували туди-сюди, несучи в кошиках овочі, фрукти, тканини, пакунки з сіллю чи запашними травами. Простий люд у темному одязі метушився у щоденній круговерті.
З відкритих дверей овочевої лавки линув сердитий жіночий голос - хтось сварився з продавцем. Хтось реготав неподалік. Життя кипіло.
Елайджа не звертав на це уваги. Він упевнено звернув за ріг і зупинився біля скромної ювелірної майстерні. Тут, попри загальну метушню, було спокійніше. Покупців майже не було - лише огрядний чоловік у пишному вбранні прискіпливо розглядав срібну скриньку.
Продавець - кремезний сивобородий дід з суворим поглядом і розкішною бородою, що надавала йому гном'ячого вигляду - лише кивнув, упізнавши Елайджу, й знову занурився у свою роботу.
Магістр упевнено повів друзів до вузьких дверей у кутку. Вони були майже непомітні, заховані за тінями й меблями. Двері вели нагору, на другий поверх, де містилися житлові кімнати.
Вони зайшли до однієї з них. Проста, але затишна. Меблі виглядали скромно, проте зі смаком. Повітря в кімнаті було прохолодним, затіненим - вікна щільно завішані, й лиш вузькі промені сонця проривалися крізь важкі тканини, малюючи смуги світла на підлозі.
- Чому саме тут? Хто тут мешкає? - Зінька обережно озиралася навколо, ніби боялася порушити тишу.
Її увагу привернула полиця з книгами й старими мапами. Вона підійшла ближче, витягнула одну з книг, але, глянувши на сторінки, нахмурилася - текст був написаний мовою, якої вона не знала.
- Один мій старий знайомий, - з легкою усмішкою відповів Елайджа. - Тут ми в повній безпеці.
Він на хвильку замовк, потім рушив до виходу, зупинившись на порозі.
- Я принесу трохи їжі. І... - він кинув довгий погляд на Зіньку, в якому промайнуло щось тепле й уважне. - Тобі, думаю, варто переодягнутися. Та сукня не зовсім підходить для прогулянок містом.
Зінька знітилася, щоки її зрадливо спалахнули. Вона швидко натягла на себе плащ, намагаючись прикрити обвітрену тканину й пошарпаний поділ.
Яромир, який досі не міг відірвати від неї погляду, раптово опустив очі. Його вуха теж порожевіли.
У кімнаті знову запанувала тиша - така, в якій народжуються рішення, а в повітрі ще довго вібрує щось невимовне.
