Спочатку:
На сторінку книги
Старий замовк. У приміщенні повисла важка, задушлива тиша. Лише з-за зачиненого вікна ледь чутно долинав стрекіт цвіркунів та квапливе квакання жаб. Темрява повністю огорнула зовнішній світ.
- Кому ж ви платите данину?.. - прошепотів Елайджа, ледве чутно, наче не зважився звернутись уголос навіть до себе самого.
Старий лише повільно похитав головою. Сумно. Без надії.
- Я не знаю... Ніхто не знає. Хіба що Засновники. Ми просто ведемо живих до Прірви. І залишаємо їх там.
- Засновники?.. Хто вони такі?
- Ті, що створили це місто. Тіні... з палаючими очницями. Їх не можна втекти. Не можна сховатися.
Грюкіт у двері - раптовий, оглушливий - змусив усіх здригнутися.
- Це вони! - видихнув старий.
Гуркіт повторився. Гучніше. Жорсткіше. Вже не попередження - наказ.
- Вам треба тікати! - прошепотів він, і тремтячою рукою вказав на невидимі досі дверцята між стелажами, що ховалися в тіні книжкової шафи. - Швидше! А не то ви загинете...
Не чекаючи повторення, наші друзі кинулися до дверей. Пройшли крізь тісний прохід - і опинилися в густому, зарослому садку. Позаду, у будинку, щось з гуркотом розбило шибку. Пролунав гнівний крик. Голоси наближалися.
- Мерщій, мерщій! - скомандував Елайджа, вказуючи на низеньку хвіртку в кінці саду.
Вони вискочили на вузеньку, порожню вуличку. Лише піт і серцебиття. Мечі - напоготові. Максим - зі своєю вірною палицею, схожою на бейсбольну биту. Денис ішов позаду і раптом помітив, як з пітьми почали з'являтися примарні тіні. Вони пливли просто на них. Чи, може, це були лише дерева?..
Та не встиг він зрозуміти - спалах світла з осліплюючою силою розірвав темряву. Крик - високий, пронизливий, знайомий - Зінька!
Денис кинувся вперед - але щось невидиме вдарило його в груди. Він впав. Хотів підвестись, але щось важке впало зверху і притиснуло до землі. Не міг рухатися. Пальці - кістляві, чіпкі - стиснули його горло. Повітря зникло. Пекло в грудях. Кольорові плями перед очима. Біль. Страх. Темрява...
А потім - порожнеча.
---
Разом з поверненням свідомості прийшов біль. Різкий. Пульсуючий. Найбільше - у шиї. Стиснутій. Пошкодженій. Денис розплющив очі - і на мить злякався, що осліп.
Але зір поступово повернувся. І картина, яку він побачив, не принесла полегшення.
Він був прив'язаний до стовпа. Тісно. Жорстоко. Поруч - Зінька. Її тіло нерухоме. На ній - неймовірно гарна, шовкова сукня ніжно-блакитного кольору, з відкритими плечима і глибоким декольте. Довгі рукави, обшиті мереживом. Як із чужого життя, з телевізійного серіалу. Біляве волосся, що падало їй на обличчя, виблискувало золотом у слабкому світлі.
Він перевів погляд далі. На іншому стовпі - Максим і Феодорій. Обличчя воїна залите кров'ю. Важко сказати, живий чи ні. А ось Елайджа і Веліни... не було.
- А раптом вони... мертві?..
Ця думка вдарила, наче удар у живіт.
- Денисе... - хрипко прошепотіла Зінька.
- Я тут, - відповів він, намагаючись звільнитися. Мотузки врізалися в тіло, як розпечене залізо.
- Ці... ці мотузки... дуже боляче... - сльози блищали в її очах. - Скажи, що ми не помремо... Ми ж не можемо померти, правда?.. Це... не за правилами. Скажи, що ми не помремо...
- Ні... звичайно ні... - видавив Денис, не впевнений навіть у власному диханні.
Він спробував придумати щось, щоб заспокоїти сестру, але не знав - що. Навколо панувала тиша. Мертва. Лише на сході небо починало жевріти - смужка світла нового дня.
- Дід казав... ми маємо покинути це місце до сходу... - прошепотів Денис і вжахнувся - всі ще зв'язані. Максим прийшов до тями.
- Гей, Денисе! - прохрипів він і натягнув на обличчя посмішку, хоч було видно - йому боляче. - Привіт.
- Привіт.
- Як думаєш?.. Нас з'їдять сирими... чи спочатку приготує хтось із зірочкою Мішлена?
- Замовкни! - не витримала Зінька. Її трусило. Її виривало від самої думки, що вона - чийсь сніданок.
І тут - як постріл. Як магічний спалах - перед ними з'явилася Веліна.
Денис сіпнувся, хотів вигукнути, але жінка різко, мовчки, приклала палець до його вуст. Її очі - холодні, рішучі.
> - Тихо... - прошепотіла вона й перерізала мотузки.
Елайджа тим часом звільнив Максима з Феодієм. Воїн впав просто в обійми магістра. Той, разом із Максимом, обережно поклав його на землю. Зінька голосно скрикнула, побачивши рану на його грудях, і відвернулася.
- Він поранений. Треба зупинити кровотечу, - з властивим йому спокоєм промовив Елайджа.
Він зняв сорочку і притиснув її до грудей пораненого. За деякий час кров зупинилася, і Феодій прийшов до тями.
- Що сталося?.. - ледве чутно прошепотів він.
- Все добре. Не хвилюйся, - спробував заспокоїти його Елайджа.
- Здається, мене злегка поранили.
- Тебе лише трішки зачепили.
Магістр кинув на друзів попереджувальний погляд. Рана була серйозною, і він не хотів, щоб воїн дізнався про це.
- Безглуздо втрачати свідомість від однієї подряпини. Та ці мерзотники... зачепили мене, - Феодій скривився від болю й, спираючись на Елайджу, підвівся.
- Ти зможеш іти? - запитав Елайджа.
- Звичайно.
Воїн намагався виглядати бадьоро, та це йому погано вдавалося. Його обличчя було бліде, як крейда, і якби Елайджа не підтримував його, він неодмінно впав би. Пов'язка на грудях миттєво просякла кров'ю. Мандрівники розуміли: у такому стані він далеко не дійде.
Денис подивився на схід. Над темною лінією горизонту з'явився золотий обрій сонця. Його серце стиснулося від відчаю та безвиході.
- Нам потрібно поспішати, інакше ми назавжди залишимось тут... - прошепотів він.
Зінька кинула на нього довірливий погляд.
- Так. Боюся, Денис має рацію, нам треба йти, - підтримав його Елайджа.
І вони рушили вперед. Вздовж глибокої прірви, що відділяла світ мертвих від світу живих.
- Цікаво, як ми збираємося повернутися? І чи буде той світ тим самим, із якого ми прийшли, а не іншим?.. - занепокоєно промовив Максим.
- Можливо, це буде наш світ, - озвався Денис і посміхнувся. Йому дуже хотілося в це вірити.
- Десь тут має бути міст... - сказала Веліна.
Раптом почувся гуркіт - глухий і зловісний. Він швидко набирав сили. Мандрівники обмінялися зляканими поглядами.
- Що це таке?.. - Зінька зблідла і вчепилася за руку брата.
Але ніхто не відповів. Усі, наче зачаровані, дивилися на захід.
Щось - чорніше за саму темряву, без форми й чітких обрисів - заповнювало простір і невпинно наближалося. Ніхто з них не сумнівався: це була жива темрява. Щоб жити, їй треба було їсти.
Це - ВОНО. Істота, що не мала імені, створила це місто. Це їй мешканці приносили криваву данину.
- Мамо... - прошепотіла Зінька тремтячим голосом і вчепилася в руку брата.
Жах, що його викликала ця істота, був настільки диким, що навіть Елайджа не міг йому опиратися.
Це кінець.
Ця думка промайнула в головах усіх.
Денис, не витримавши, впав на коліна, затулив вуха руками, щоб не чути страшного гуркоту.
- Нехай це все закінчиться... Будь ласка... - прошепотів він.
- Дивіться! - вигукнув Максим і вказав на схід.
Там, лише за кілька сотень метрів, бовванів підвісний міст. У променях сонця, що повільно сходило над горами, він здавався нереальним - іще однією ілюзією, породженою їхньою уявою.
- Скоріше до мосту! - вигукнув Елайджа, і в його голосі не залишилось і крихти сумніву.
Максим схопив Дениса за плечі й щосили струсив:
- Тікаймо! Швидше!
Двічі повторювати не довелося - хлопці кинулися слідом за іншими до мосту.
Сонце вже наполовину піднялося над горизонтом. Його промені, прорізаючи морок, змінювали світ - той блякнув, вицвітав, танув, немов весняний сніг. Зникли звуки. Зникли запахи. Тиша звисла над ними, як саван. Із темряви, що тиснула назустріч світлу, виринуло Воно. Древнє чудовисько, яке спало на дні прірви вічність, вилізло, аби вгамувати свою ненаситну спрагу.
Його щупальця, вкриті огидною, смердючою слиною, тяглися вперед, пульсуючи в передчутті здобичі. Десятки палаючих очей - голодних, пекельних - втупилися в людей. Вони вже чули його подих. Гнилизна, смерть, безодня - ось чим він був пронизаний.
- Дай меч. - Феодорій простягнув тремтячу, але рішучу руку до Елайджі.
Він ледве тримався на ногах. Про бій не могло бути й мови. Та Елайджа не сперечався. Слухняно передав йому свою зброю й витягнув мисливський ніж. Вони знали - шансів не було. Але могли виграти час. І цього могло вистачити.
- А тепер іди! - грізно кинув Феодорій. - Ти що, не чуєш мене?!
Елайджа не ворухнувся. Його обличчя - гарне, мов вирізане з мармуру - залишалося спокійним.
- Ти що, хочеш загинути?!
- Я не залишу тебе. - тихо, але твердо відповів магістр.
- Якщо ти помреш - кінець місії. Кінець світу! - Феодорій рвучко штовхнув його до мосту. - Ти зобов'язаний завершити те, що ми почали!
Елайджа мовчав. Він розумів. Але серце не дозволяло залишити друга.
І тоді чудовисько напало. Одне з щупалець - слизьке, мов вугор, і смердюче, мов труп - потягнулося до нього. Феодорій встиг - меч просвистів у повітрі, відрубав мерзотну кінцівку. Бризнула чорна кров. Істота заревла, пронизливо й болісно. Вперше у житті відчула біль.
- Іди, я сказав! - вигукнув Феодорій, приставляючи меча до грудей Елайджі. - Це наказ!
- Я клянусь тобі... я доведу їх до Палацу Забуття.
Голос Елайджі зламався, став тріснутий, але в ньому жила клятва.
Ще одне щупальце метнулося до Феодорія - і знову було відсічене. Інші тягнулися до втікачів. Одне схопило Дениса за ногу й підняло в повітря. Хлопець завив від страху.
Елайджа кинувся на допомогу. Забув про все. Забув про наказ. Встромив ніж у м'ясисту плоть - та здригнулася, послабила хватку. Денис упав. Магістр схопив його і поволік до мосту.
Максим і дівчата вже стояли на краю прірви.
- Чого ви чекаєте?! - закричав Елайджа, обертаючись.
Феодорій усе ще бився. Його охопили чорні, мерзенні щупальця, та він не здавався. Його крик, розпачливий і гордий, розірвав тишу. Світ здригнувся.
Елайджа хотів повернутися. Він волів залишитися. Але не мав права.
- Ідіть! Швидше! - гукнув до решти.
Зінька ступила на міст - і одразу ж позадкувала. Її обличчя стало оливкового кольору. Вона тремтіла.
Попереду їх чекало невідоме. Позаду - смерть. І не було часу вагатися.
- Я... я не можу... - крізь сльози прошепотіла Зінька. - Я... я боюся висоти...
- Зможеш.
Елайджа рвучко схопив її за плечі, поглянув їй в очі - глибоко, владно - і підштовхнув до краю прірви.
- Якщо ти не підеш, я особисто жбурну тебе вниз, ти чуєш? - голос його став твердим, мов камінь. - Ми всі загинемо, якщо залишимось тут.
Зінька схлипнула, щось невиразно забурмотіла, і, тремтячи всім тілом, ступила на міст. Її обличчя зблідло до оливкового відтінку, але вона йшла - крок за кроком, ніби на палю.
Максим і Елайджа підтримували Веліну - хоча, здавалося, вона й без допомоги чудово трималася на ногах. Її очі горіли рішучістю, мов у тієї, що давно вже перетнула межу страху.
Позаду повз Денис - не йшов, а саме повз, бо, як і сестра, до жаху боявся висоти. Його пальці судомно чіплялися за мотузкові перила, а погляд був втуплений просто перед собою, аби тільки не глянути вниз.
Сонце вже повністю виринуло з-за гірських хребтів, заливаючи світ живим світлом. Гори навколо затремтіли, наче жива плоть, ніби самі небеса здригнулися - починалося щось більше за землетрус.
Пронизливий вітер рвався вгору з безодні, мов попередження.
Світ навколо спалахнув кольорами - нестримними, яскравими, шаленими - і, водночас, почав змінюватися. Сторінка реальності перегорталася. Міст зловісно захитався.
Денис завмер. Його очі розширились - у них застигла тривога, подив і невимовний жах.
- Що... що це?..
Міст під ним... зникав.
Темрява знизу, як жива, почала його поглинати.
- Ніііі! - закричав хлопець, коли ноги втратили опору, і він почав падати у безмежну порожнечу.
Та в ту саму мить Елайджа, з криком, що розітнув саме серце світу, кинувся назад. Його рука, мов стріла, вхопила Дениса за зап'ястя - і зусиллям, що межувало з надлюдським, витягнув хлопця назад.
Останні промені світанку торкнулися їх облич, коли вони з гуркотом впали по той бік прірви - у світ, який вже остаточно почав прокидатися.
Позаду не залишилось нічого - лише безодня, яка навіки закрила за ними двері.
