Спочатку:
На сторінку книги
Величезна тінь накрила їх, поглинувши все світло навколо. Місяць згас, зірки зникли. Небо наче затягло чорною, живою хмарою. Темпсі інстинктивно підняв меч і закрив собою Гориславу, притискаючи її до грудей. Його очі зі страхом вглядалися в темряву, що виростала перед ним - звідти повільно, мов із самого ядра пекла, вилазило справжнє обличчя короля вампірів.
Це вже не був Путимир. Те, що постало перед ними, було втіленням люті, ненависті і прокляття. Крила, що колись могли бути руками, зчорнілі щупальця, тіло, що змінювало форму прямо на очах. Його череп був схожий на витягнуту вовчу морду, а щелепа розкривалася до неможливого розміру, демонструючи десятки загнутих іклів. Істота реготала - низько, хрипко, мов сам вулкан сміявся з їхньої відваги.
Горислава скрикнула й кинулась тікати. Темпсі не вагаючись метнувся слідом - йому не впоратися з такою силою самотужки. Земля почала тремтіти під ногами. З тріщин прорвався багряний вогонь, вихоплюючись вгору, наче пекло хотіло поглинути їх обох.
Горислава посковзнулася на обсипаному попелі й впала. Темпсі зупинився поруч, одразу ж опустившись біля неї, притискаючи до себе. Світ знову змінився. Навколо зникли руїни, ліс, все. Вони стояли посеред крихітного кам'яного острова, оточеного киплячими потоками лави. Дим і важка пара здіймались у небо, заволікаючи його темною завісою.
Темпсі ковтнув клубок у горлі. Його груди піднімались і опускались у рваному ритмі. Горислава тулилась до нього, її пальці міцно вчепилися в його плечі.
Перед ними, виростаючи, мов гірський хребет, знову постало чудовисько.
- Забирайся геть! - крикнув він, здіймаючи меч. - Забирайся геть! Залиш нас у спокої!
Звір лише розсміявся. Регіт його зривався язиками полум'я.
- Дурний, самовпевнений хлопчисько, - прохрипіла істота, наближаючись. - Як ти смієш наказувати мені?
І вона рвонула вперед.
Темпсі різко відштовхнув Гориславу й сам ледь устиг ухилитися. Щупальце з шипами розбило камінь там, де мить тому була його голова. Хлопець не зволікав - він кинувся вперед, зробивши хибний рух убік, і несподівано, з усією люттю та відчаєм, рубонув мечем по одній із чудовиськових кінцівок.
Чорна, густюща рідина з бризком розлетілася довкола, з шипінням випаровуючись на розпеченому камені.
Звір завив. Його рев був таким потужним, що з лави здійнялася хвиля полум'я. І тоді він кинувся на Темпсі.
Усе сталося блискавично. Щупальце обвило його ноги, смикнуло - хлопець втратив рівновагу й впав. Він з усіх сил спробував відсахнутися, відрубати отруйний відросток, але наступне щупальце вже захопило його руку. Потім інше - стисло груди. Він бився, кричав, але тіло було скуто.
Меч вислизнув з пальців і з глухим дзвоном упав на вкриту попелом землю.
Темпсі захлинувся вогким повітрям. Його очі шукали Гориславу - вона кричала, намагалась щось зробити. Та між ними була прірва, створена жахом, силою і темрявою.
Король вампірів завис над Темпсі.
- Ось і кінець, обранцю, - прошипів він. - Навіть пророки іноді помиляються.
Істота розкрила пащу.
І все раптом завмерло.
Чудовисько з тріумфальним завиванням здійняло Темпсі в повітря, мов трофей. Його обплутані кінцівки тремтіли в смертельних обіймах, а очі згасали, ніби зірки, що от-от впадуть з неба.
- Тепер тобі кінець... - прохрипіло воно, підносячи скривавлене тіло до своєї гігантської пащі, вщерть наповненої брудними, викривленими іклами. Подих істоти був гарячим і смердючим, як саме пекло.
І тут з тіні вийшла вона.
Горислава. Її погляд - сталевий, як клинок у руці. Вона більше не чекала дива. Вона була ним.
Підхопивши меч із попелу, дівчина з криком кинулася вперед. Удар - сильний, безжальний - розсік одне зі щупалець. Смердюча чорна рідина бризнула у повітря, і чудовисько завило, зриваючи небо своїм криком. Воно шарпнулося, намагаючись зловити дівчину, але не відпускало Темпсі, стискаючи його ще дужче.
- ВІДПУСТИ ЙОГО! - з її вуст зірвалося не прохання, а наказ.
І знову меч описав дугу. Цього разу влучив просто в тулуб - там, де мало би бути серце. Тіло істоти здригнулося від болю, і Темпсі, мов лялька, безвольно впав додолу. Горислава впала на коліна поряд.
Хлопець не рухався. Його груди не здіймались. Тонка цівка крові повільно стікала з куточка губ по біло-сірій щоці.
- Ти вбив його... - прохрипіла вона, ледве стримуючи ридання. Її пальці затремтіли на руків'ї меча.
- Так! - загарчало чудовисько. - Він здох. А ти, красуне... будеш наступною.
Чорна плоть істоти знову почала тремтіти, перекручуватись, стікати з кісток. Його тіло згорбилося, крила виросли з плечей, кістки тріщали, змінюючи форму. І ось перед нею вже не стояло чудовисько - тепер це була гігантська, кошмарна летюча миша з розкритими крилами, яка висіла над нею, мов смерть.
Горислава завмерла. Страх, мов лід, скував тіло. Вона заплющила очі, коли смертоносне створіння знизилось до неї. Її шкіра відчула його гарячий, гнильний подих...
І в цю мить - удар.
Темпсі.
Він підвівся мов тінь із пекла. Його руки більше не тремтіли. Він схопив її руку - ту, що стискала меч - і спрямував лезо точно в груди звіра. Удар пройшов глибоко, аж до самої кістки. Кров - густа, чорно-зелена - вдарила фонтаном.
Звір захитався. Завив. Голос, сповнений люті, болю й жаху, зірвався в небо, мов прокляття, здатне розколоти світ. Простір довкола здригнувся, захитався - як і світ, який вони створили. Час розвалювався на уламки.
Тіло вампіра повільно, важко, наче гора, впало на Темпсі.
Хлопець загримів на землю, спробував виштовхнути з себе мертвий тягар, та сили знову зрадили його. Його пальці сіпнулися, але зразу ослабли.
- Темпсі! - закричала Горислава, вже отямившись. Вона кинулася до нього, схопила за руку і щосили потягнула. - Тримайся!
Вона боролася з мертвою вагою, підкладала плече, стискала зуби від болю, але не здавалася. Нарешті, з ривком, їй вдалося витягти його з-під зламаного, ще теплого тіла упиря.
І саме в ту мить світ навколо почав руйнуватися.
Палац з лави розсипався, острів тріщав під ногами. Небо розходилося по швах. Дим поглинав обрії, а каміння почало сипатися з-під ніг. Їхній світ - ілюзорний, створений магією, страхом і спогадами - валився в безодню.
Горислава обійняла напівнепритомного Темпсі.
- Тримайся... Тільки не відпускай мене...
Земля під ногами здригнулася, застогнала, ніби жива, і поповзла тріщинами, з яких виривався пекельний вогонь. Глухий гуркіт ішов з глибин, і сам острів, де стояли Темпсі й Горислава, здавався приреченим на загибель.
Вони кинулися вбік, шукаючи порятунку - але його не було. Усі боки були оточені бурлячими потоками лави. Вогняні річки змикались, залишаючи їх на крихітному уламку тверді, що висів у вирі полум'я.
Темпсі, задихаючись від спеки, притис Гориславу до себе, ховаючи її обличчя від нестерпного жару.
- Це лише ілюзія... - прошепотів він, не стільки їй, як собі самому.
Та ілюзія ця дихала вогнем і смертю. Гаряче повітря обпалювало легені, і шкіра нила від спеки. Кожен звук - розтріскування каменю, рев лави, ляскіт блискавок - здавався передвісником кінця.
Небо згасло. З темних, мов закіптюжене скло, хмар хлинула злива. Але це не був звичайний дощ - це був дощ зі шипінням, ніби тисячі змій падали з неба. Краплі зі свистом вгризалися в розпечену землю, породжуючи клуби пари. Лава відступала повільно, та хмари не приносили надії - тільки тягучу безвихідь.
І світ знову змінився.
Темпсі оглянувся і серце його похололо. Руїни, лава, навіть камінь під ногами зникли. Лишилась тільки порожнеча.
Вони стояли посеред мертвої, безкрайньої пустки. Земля була сіро-чорною, потрісканою, немов стародавній сувій, покритий пилом століть. Кожен подих віддавався гіркотою в роті, бо повітря було наповнене попелом, що повільно кружляв у повітрі, наче мертві метелики.
З низько навислих хмар мжичив кривавий дощ. Він залишав червоні плями на шкірі, стікав по обличчях, мов сльози з ран.
- Де ми?.. - голос Горислави задзвенів у цьому кошмарному мовчанні, немов чужорідний звук.
Темпсі мовчки озирнувся. Сірість поглинала обрії. Ні дерев, ні скель, ні неба - тільки марево, що плавало вдалині, змішуючись з пилом. Він похитав головою.
- Я не знаю. Але тут нам краще не лишатися.
- Куди ж ми підемо?.. - її голос тремтів.
Він тільки знизав плечима.
- Не знаю.
Відповідь, що звучала як вирок. Але стояти тут означало чекати смерті. Він простяг їй руку. Холодну, запорошену, подряпану. Вона несміливо взяла її.
- Пішли.
Вони рушили вперед. Крок за кроком. Сліди одразу ж замітало попелом. Темпсі вів її, пробираючись крізь покручені пагорби сірого каміння, що стирчали з землі, мов уламки кісток. Подекуди з землі виростали сухі, чорні як вугілля гілляки - ніби обвуглені руки, що тяглися до неба.
- Ми ніколи не виберемось звідси... - прошепотіла Горислава, втомлено зупинившись.
Темпсі зупинився поруч. Його очі, втомлені, але вперті, зустріли її погляд.
- Не говори так, - сказав він тихо, майже невиразно. - Якщо ми досі живі - значить, ще не кінець.
У повітрі щось глухо загуркотіло.
Можливо, щось іще наближалося.
- Ми ніколи не виберемося звідси... - ледь чутно прошепотіла Горислава, знеможено спинившись. Її голос потонув у шелесті попелу, що не вщухав, немов шепіт мертвих.
- Не говори так, - тихо, але твердо відповів Темпсі.
Він зупинився й озирнувся. Безкрайня сіра пустеля не змінилася ані на крок. Здавалося, вони не йшли, а топталися на місці, мов у зацикленому кошмарі.
- Повинен бути якийсь вихід... - мовив він, скоріше до себе, ніж до неї. - Ми не можемо залишитися тут. Ми не маємо права...
Горислава нічого не відповіла. Лише сильніше стисла його руку, шукаючи в ній опору.
І тоді Темпсі різко озирнувся й напружено прошепотів:
- Здається, я знаю, що нам робити. Ходімо. Швидко!
Він потяг її вперед, до краю скелі, що нависала над проваллям. Внизу, у розпеченій безодні, бурлила лава, вивергалася полум'ям, мов дихання самого пекла.
- Ти що?! Збираєшся стрибнути?! - закричала Горислава, відступаючи.
- Саме так. - Його голос був спокійним, як ніколи. - Це і є вихід. Але ми повинні поспішити... Інакше лишимось тут назавжди.
- Ні! Ні, це безумство! Має бути інший спосіб! - дівчина з розпачем озирнулася. Але навколо були тільки попіл і хмари крові.
- Іншого немає, - тихо сказав він. - Повір мені... Ми мусимо зробити це разом.
Темпсі простяг до неї закіптюжену руку. Його погляд - глибокий, спокійний, пронизаний довірою - притягував, мов магніт.
- Будь ласка. Просто довірся мені.
Її серце билося, мов скажене. Це було божевілля... Але в його голосі було щось таке, що неможливо було не почути. Щось поза страхом, поза болем. Надія?
Вона глибоко вдихнула і - нарешті - простягнула руку у відповідь. Її пальці злилися з його долонею.
- Ну що... готова? - запитав він м'яко.
Вона несміливо кивнула, заплющивши очі.
І в ту ж мить вони стрибнули.
Світ зірвався з місця. Вітер ревів навколо, вогонь здіймався до небес. Горислава закричала - чи то від жаху, чи то від звільнення. Її охопив жар, і здавалося, що тіло згорає дотла. Але біль не приходив.
А потім - тиша.
Падіння зупинилося. Вона більше не відчувала землі під ногами, але й вогонь її не палив.
Вона розплющила очі.
Перед нею - Темпсі. Усміхнений, спокійний, живий. Його волосся ворушив вітер, що пахнув озоном і хвоєю. За його спиною не було пекла - лише тьмяне сяйво, що поступово розсіювало морок.
І в ту мить Горислава подумала тільки про одне: він неймовірно гарний. Її серце тьохнуло. Але слідом за цим спалахнула думка - він ж
е її двоюрідний дядько.
Вона миттєво відвела погляд, почервонівши, але на щоках усе ще палав жар.
Темпсі вдихнув глибоко й озирнувся.
- Ми зробили це, - прошепотів він.
