Спочатку:
На сторінку книги
Він добре розумів, що хлопець, який намагався його врятувати, був лише грою його змученої уяви. Як і тоді, на Воронячій скелі, коли той просто розчинився в повітрі, наче примара. Та в глибині свого серця Темпсі все ще плекав надію крихку, мов останній подих умираючого, що той знову з’явиться і врятує його від тортур, яким піддавав його господар.
Біль уже давно перестав бути чимось конкретним. Він розчинився в ньому самому, став частиною кожної клітини, кожного подиху. Його тіло, колись досконале, привабливе, тепер нагадувало кривавий клаптик плоті. Рани, опіки, розірвана шкіра — все це злилося у суцільний клубок страждання. Якби він був звичайною, смертною людиною, то давно вже перестав би дихати. Але він не міг померти. Не так легко. І Гівар добре це знав, коли щоразу з насолодою катував його, розважаючи свою наречену.
Йшов літній дощ. Моросив тихо, лагідно, мов би небо жаліло його більше, ніж хто-небудь інший. Темпсі жадібно ловив вустами холодні краплі, намагаючись втамувати нестерпну спрагу. Та хлопець так і не з’явився. Замість нього прийшов Грег.
Іншого він і не чекав.
Вовкулака ступив ближче. І Темпсі здригнувся, коли спітнілі лапи торкнулися його тіла. В обличчя вдарив гарячий, гнилий подих. Він розплющив очі, з титанічним зусиллям фокусуючи погляд на своєму мучителеві. Грег хтиво всміхнувся, демонструючи жовті, гострі ікла, і продовжив методично, з неприхованою насолодою, обмацувати його знівечене тіло. Хлопцеві стало гидко. Від того дотику, від погляду, від усього, що лишалося в цьому світі.
— Що... тобі потрібно? — прошепотів Темпсі, ледве ворухнувши потрісканими губами.
Кожне слово, як ніж по горлу.
Грег не відповів. Лише повільно злизав кров з його щоки.
— Ти... — пристрасно видихнув він. — Мені завжди був потрібен тільки ти... З першої зустрічі я тебе бажав. Але тоді ти був надто гордим. Надто недосяжним... Та нині все змінилося. І я можу зробити з тобою все, що забажаю. Ти це розумієш?
У його голосі змішалися хіть, ненависть і тріумф.
Темпсі мовчки кивнув.
— Так... розумію... — тихо прошепотів він.
Грег справді міг робити з ним що завгодно. Його світ звузився до цього мороку, до пекельного болю і смердючого подиху ката. І, мов підтверджуючи це, вовкулака знову стиснув його в обіймах.
— О так, мій любий... — прошепотів він на вухо. Надто м’яко. Надто ніжно. Так, що це стало ще огиднішим. — Я давно мріяв про це...
Грег звільнив його від кайданів. Темпсі, не втримавшись на ногах , упав в багнюку. Вовкулака голосно регочучи, згріб його в оберемок наче якийсь непотріб і ,незважаючи на спроби випручатися ,перекинув через плече. Для нього хлопець важив не більше пір’їнки.
-Куди ти тягнеш мене? – налякано скрикнув Темпсі.
-Побачиш мій любий....- солодким голосом відповів Грег і лише міцніше стиснув його . – О так, ти скоро побачиш. І...якщо будеш слухняним хлопчиком отримаєш нагороду. Певен , що тобі хочеться пити і їсти. Здається його милість заборонив давати тобі їжу і воду...
Темпсі нічого не відповів. Грег не помилявся . Він дійсно нічого не їв з того дня як впав в немилість господаря, а ось воду йому все ж таки хтось приносив. Перебуваючи в постійному марені він не пам’ятав хто насмілився порушити наказ чаклуна.
Грег впевненим кроком направився до дерев’яних бараків де жила прислуга. Однією рукою тримаючи бранця, вільною – він відчинив масивний замок , що висів на одній з дверей і штовхнув її. Він кинув в'язня на брудну підлогу всіяну кістками тварин.
Темпсі здригнувся, коли пальці Грега грубо вгризлися у його волосся. Він відчував, як кожен порух спричиняє спалах болю, як тіло реагує на дотик з напругою і відчаєм. Хотілося знову знепритомніти, втекти в забуття, де не існує ні болю, ні цього мерзенного дотику. Але свідомість трималася, мов навмисне, залишаючи його в пастці жаху.
— Подивись на мене... — зловісно прошепотів Грег, змушуючи хлопця підняти погляд.
Темпсі зусиллям волі розплющив очі. Перед ним було обличчя вовкулаки — збуджене, перекривлене ненаситною жагою і зневагою. Те, що колись могло здатися людським, тепер перетворилось на щось потворне, демонічне. Очі блищали жовтим вогнем, а губи розтягнулись у хижій, майже тріумфальній посмішці.
— Бачу страх... — задоволено промовив той. — І це добре. Це робить тебе ще смачнішим...
Темпсі нічого не відповів. Його горло було пересохле, як спалена земля, а голос зник десь у безмежній пустці страждання. Він знав, що волати про пощаду марно. Тут не було жодної душі, що зглянеться. Жодної надії на порятунок.
Він був сам.
Грег шарпнув його вперед і повалив обличчям до підлоги. Хлопець вдарився щокою об дерев’яні дошки, порепані, вологі, смердючі. У носа вдарив ще один смердючий подих, і це змусило його знову стиснути зуби, стримуючи нудоту. Дихати було важко, огидно.
— Знаєш, я довго чекав... — прошипів йому на вухо Грег, придавлюючи його до брудної підлоги. — І тепер ти мій. Тепер я не поділю тебе ні з ким.
Його голос був хриплим, майже урочистим, як у фанатика, що досяг свого бога. Темпсі відчував, як уся ця реальність, ця мить, ця темрява накочуються на нього, мов хвиля, глуха, липка, безжальна. Він не плакав. Він не мав сил на сльози. Його тіло було мертвим, хоча ще дихало. Лише десь у глибині, у самому серці, залишався крихітний жарок. Він горів — не надією, ні. Лише волею не зламатися остаточно. Не дати цій тварині останнього задоволення — перемоги.
І саме цей жарок, ця крихта гідності змусила його прошепотіти:
— Ти можеш мати моє тіло... Але не душу...
Грег завмер на мить. У тиші почувся тільки дощ, що лив за вікнами, і глухий стукіт крапель об дах. А потім вовкулака засміявся — довго, глухо, як хижак, що відчув кров. Його сміх відлунював у стінах барака, змішуючись з гнилизною й темрявою.
— Побачимо, мій любий... Побачимо..
— Облиш його!
Різкий жіночий голос прорізав повітря, мов блискавка. Обидва чоловіки здригнулися. Грег неохоче розтиснув пальці, випускаючи хлопця зі своїх лап. Темпсі важко дихаючи, відповз до стіни.
Він дивився на жінку, і не вірив очам.
Елайна...
Та, яку він знав, давно зникла. Перед ним стояла зламана, виснажена постать, з запалими щоками, у брудному лахмітті, з важкими кайданами на тонких зап’ястях. Її колись розкішне волосся втратило блиск і життя. Навіть очі — ті живі, сяючі очі — тепер світилися вогнем зовсім іншого ґатунку: гірким, незламним.
— Не смій чіпати його, — повторила вона.
— Елайно! — Темпсі мало не впав у відчай. — Що він зробив з тобою?
Вона не відповіла. Лише дивилася повз нього, наче його більше не існувало.
Грег розсміявся.
— Та я ж казав тобі, виродку. Я зробив з нею те, що роблять з такими. І, здається, вона навіть не опиралась.
Він схопив Елайну за волосся, притягнув до себе і нахилився до її обличчя. Та не здригнулася. Лише холодно дивилася йому в очі. Її мовчання зводило його з розуму.
— Скажи йому, як тобі було зі мною. Скажи, що ти не захочеш більше дивитись на цього слабачка!
Вона мовчала.
— Ну?! — крикнув Грег і штовхнув її.
Темпсі кинувся вперед, не думаючи, не зважаючи на біль. Та Грег вдарив його з розмаху, і хлопець впав, вдарившись головою об край столу.
— Ось бачиш? Навіть на тебе кричати шкода часу, слабак. — Грег знову повернувся до Елайни. — То, може, все ж зіграєте мені виставу? Побачимо, чи він ще тобі цікавий.
Він торкнувся її плеча, мов намагаючись підштовхнути до ще більшого приниження.
Але раптом жінка різко повернула голову і з огидою сплюнула йому в обличчя.
— Моя огида — єдине, що ти справді заслужив.
Грег, витер обличчя і зі злістю штовхнув Елайну так, що вона впала на підлогу. Темпсі зціпив зуби. Його серце билося шалено. Не від страху, а від того, що він не мав більше куди відступати.
Це був останній рубіж.
Грег повернувся, і в ту ж мить Темпсі, вхопивши коцюбу, кинувся вперед. Від удару залізо зустрілося з тілом з хрустом, і вовкулака зігнувся, заскавчавши, мов поранений пес. Але це був лише початок.
— Це за неї! — закричав Темпсі, знову замахуючись.
Грег, розлючений і скалічений, рикнув і зірвав з себе сорочку, показуючи м’язи, вкриті шрамами. Його очі засвітилися жовтим. Він почав перетворюватися.
Темпсі встиг завдати ще одного удару. Цього разу по плечу, щоб збити темп трансформації. Проте вовкулака вже стояв на напівзігнутих, а його руки почали видовжуватись, пальці перетворювалися на пазурі.
— Я роздеру тебе, виродку! — гаркнув Грег.
— Спробуй, — відповів Темпсі і кинув коцюбу, мов спис, прямо в груди.
Зброя застрягла в плоті, і Грег завив, але кинувся вперед. Вони зіштовхнулися. Це був несамовитий бій — кулаки, пазурі, зуби, удари головою. Темпсі падав, вставав, знову бив, кричав, захищав. Його рухами керував не розум — інстинкт. Сила, що приходила лише тоді, коли душа не дозволяла здатися.
Грег, розмахуючи пазурами, зачепив йому плече, та Темпсі проігнорував біль і вдарив навідмаш по обличчю, від чого той оступився. Потім — ще раз, і ще. З кожним ударом Темпсі відчував, як його гнів очищає його. Він не був жертвою. Він був живим. Він був вільним.
І він переміг.
Останній удар збив Грега з ніг, і той впав на підлогу, зішипів, важко дихаючи. Він уже не перетворювався — лише судомно хрипів, схожий на битого звіра.
Темпсі стояв над ним, дихаючи важко, окровавлений, але не зламаний.
Він обернувся. Елайна повільно підвелася, не зводячи з нього погляду. Її очі знову засяяли — по-іншому. В них не було сліз. Лише — кохання і віра
Елайна повільно підійшла до хлопця.
Вона не сказала ні слова. Лише поклала долоню йому на щоку.
Темпсі здригнувся, неначе цей дотик був сильнішим за будь-який удар. У його очах блиснули сльози — невимовлені вибачення, провина, любов, яка крізь усе не зникла.
— Я думав, тебе втрачено, — прошепотів він. Голос зривався. — Я...
— Тихо, — прошепотіла вона, торкаючись його пораненого плеча. — Ти прийшов. Цього достатньо.
Вони дивилися одне на одного, наче вперше. І справді — це вже були не ті, ким вони були колись. Не той хлопець, що ховав свої почуття під маскою сили, і не та дівчина, що сміялася легко, як вітер в листі. Тепер вони були справжні. І в цьому, була нова, глибша любов.
Темпсі обережно притис її до себе. Її худеньке, змарніле тіло тремтіло в його обіймах, але руки лягли на спину впевнено. Вона довірилась. Вона вибрала його.
— Я не дозволю більше нікому тебе скривдити, — сказав він. — Ніколи.
— Я і не боюся. Бо тепер я з тобою.
Він поцілував її. Легко, ніжно, як благословення. Їхній перший поцілунок після всього, що було. Не гарячковий, не божевільний, спокійний, наповнений тишею, яка говорить більше за тисячу слів.
Десь позаду повільно згасало полум’я. Стара хата більше не здавалася темницею. Вона стала початком втечі, і, можливо, нового життя.
