Раді Вас бачити!

Артемідор зробив рукою легкий знак, і двоє озброєних вартових рушили до хлопця. Темпсі одразу зрозумів - інтуїція, як завжди, його не підвела. Схоже, він потрапив у пастку, з якої вибратися буде непросто.

Його рука інстинктивно потягнулася до піхов, але ті, звісно, були порожні. Він зовсім забув, що меч у нього відібрали ще на вході. Хоча, навіть якби він був озброєний, навряд чи це допомогло б йому зараз. Хлопець криво всміхнувся і знову вклонився князеві.

- Щиро дякую за запрошення. Це для мене велика честь.

Після цих слів вартові ввічливо, але наполегливо запросили його пройти до покоїв.

Так звані «покої» виявилися тісною кам'яною кімнаткою на самому вершечку північної вежі. Настільки тісною, що в ній ледве вмістилися вузька лава з солом'яним матрацом і зношеною ковдрою, яка, здавалося, пам'ятала кращі часи, та грубо збитий з дощок стіл. Незважаючи на початок літа, в кімнаті було прохолодно. Під високою стелею гуляв вітер, розгойдуючи павутиння, що звисало з дерев'яних балок. В одну з них було навіщось вбито залізне кільце, до якого прив'язано товсту мотузку.

Кімната зовсім не нагадувала покої. Швидше - камеру. Але хіба він не став в'язнем князя Артемідора?

Позаду клацнув замок. Темпсі обернувся й почув, як ключ повернувся в замковій щілині. Він кинувся до дверей і спробував їх відчинити, та всі спроби були марними. Схоже, старий князь вирішив порушити всі домовленості й ув'язнити посланця.

Темпсі зняв запорошений плащ, повісив його на кілок біля дверей і, важко зітхнувши, ліг на лаву. Його зморила втома, хоча, можливо, причина була зовсім інша - вода, якою його напоїли при вході в палати? Як би там не було, очі самі злипалися, і він одразу ж поринув у важкий, тривожний сон.

Йому снилося, що він стоїть над прірвою, вдивляючись у темну воду. У глибинах віддзеркалювалися скелі, порослі ялицями та модринами. Він намагався розгледіти когось серед гострого, наче леза, каміння, але марно. І лише коли відчув чиюсь присутність за спиною - було вже пізно. Темна, безформна тінь блискавично накинулася на нього й зіштовхнула в прірву.

Темпсі різко прокинувся. Серце калатало. Декілька секунд він намагався зрозуміти, де знаходиться. Спогади поверталися повільно, разом із відчуттям реальності. І саме в цей момент клацнув замок, і двері зі скрипом відчинилися.

У кімнату зайшла служниця з тацею, на якій стояли миски з їжею та кухлі з напоями. За нею, не відпускаючи руків'я оголеного меча, стояв вартовий - дебелий чолов'яга з чорною кучерявою бородою й холодним поглядом таких же чорних очей. Його мовчазна присутність промовляла недвозначно: жодних витівок.

Служниця з опущеними очима поставила тацю на стіл і поспішила вийти. Вона боялася хлопця. Від матері вона чула легенди про істот із Чорнолісся - тих, що приймають вигляд молодих і вродливих юнаків або дівчат, аби звабити людей і втягнути їх у твань. Новий в'язень князя викликав у неї майже забобонний страх.

- Негайно відведіть мене до його Високості! - зверхньо звернувся Темпсі до вартового. - Я певен, це якась помилка. Я - посланець його Світлості князя Чорного. Мій господар чекає на мене та на відповідь князівни.

Та судячи з недоброї посмішки вартового, жодної помилки не було. Артемідор справді ув'язнив його. Двері з гуркотом зачинилися, і Темпсі не залишалося нічого іншого, як змиритися зі своїм становищем і підкріпитися тим, що принесла служниця. Від голоду користі не буде. Страви, що їх залишили на столі, не нагадували тюремну баланду - радше навпаки, вони здавалися приготованими на князівській кухні. Схоже, до нього ставилися не як до звичайного в'язня.

Темпсі вже потягнувся до хліба, як раптом здригнувся: зовсім поруч пролунало хрипке, різке хихотіння. Він повільно обернувся. У тінях, біля самих дверей, стояла потворна істота - в брудному лахмітті, з довгим, сивим волоссям, що звисало пасмами на зігнуті плечі. Її обличчя було спотворене зморшками, глибокими шрамами, а товстий, схожий на картоплину ніс звисав майже до підборіддя. Маленькі, хижі оченята блищали зловтішним блиском.

- Кого я бачу! - заверескотіла істота тоненьким, до оскоми гидким голоском. - Красунчик Темпсі в полоні! Бідолашний, бідолашний Темпсі... - заскрипіла вона, трусячись від сміху.

- Це ти, Нічнице... - пробурмотів хлопець, навіть не здивувавшись. - Чого тобі треба?

Нічниця зневажливо смикнула плечима.

- Вельми цікаві справи... Зайняв моє улюблене місце - і ще питає! Що тобі тут треба? Сидів би собі на печі біля своєї красуні та жер би хазяйські огризки...

- А тобі яке діло?

- Та ніякого, ніякого... - швидко заговорила вона, обережно задкуючи до стіни. - Мені лише Елайну шкода...

При цих словах істота театрально заплакала, закривши руками потворне обличчя.

- А Елайна тут до чого? - голос Темпсі зледенів.

Йому не подобалося, коли про кохану говорили отак - та ще й така бридка істота.

- Як це до чого? - щиро здивувалася Нічниця. - Сидить бідна дівчина, сльози ллє за своїм нареченим, а не підозрює, що на нього вже інша запала...

- Про що ти торочиш?

Нічниця зареготала, скрутившись, наче від лоскоту:

- Можна подумати, що наш красунчик нічого не здогадується! А та - інша - тільки про тебе й мріє...

Темпсі зірвався на ноги. Гнів, що до цього лише тлів у грудях, спалахнув яскравим вогнем. Він блискавично схопив істоту за тонку шию і стиснув пальці з усієї сили.

- Говори! Негайно! - проричав він, трусячи її, мов стару ганчірку.

- Пусти... - захрипіла Нічниця, намагаючись вирватися. - Задушиш, йолопе...

- Нічого з тобою не станеться, - прошипів він, хоча й трохи послабив хватку.

Істота втупилася в нього очима, повними люті й сліз. Її груди судомно здригались.

- Про кого ти говорила?! - не вгамовувався Темпсі. - Хто ця "інша"?

- Та ж сама князівна Зореслава... Вона ж сохне за тобою, красунчику...

- Нісенітниця, - тихо сказав Темпсі, відступаючи. Він витер бруд з рук рушником, залишеним разом із їжею, і з огидою глянув на потвору, яка вже оговталася і знову стала зухвалою.

- І зовсім не нісенітниця... - щиро обурилася Нічниця.

Вона наблизилась до нього. Її кістляві, тремтячі пальці вп'ялися в рукав його сорочки, залишаючи за собою відчуття липкого холоду.

- Я можу проникати в сни й бачити самі потаємні мрії... - зашепотіла вона, нахилившись так близько, що Темпсі відчув її гнилувате дихання. Він ледь стримувався, аби не штовхнути її геть, але щось у її очах - у тих темних безоднях - тримало його, ніби вона справді бачила більше, ніж хотілося б знати. - За мізерну плату я навію князівні солодкі сни про тебе. Я зроблю так, що вона ладна буде піти за тобою хоч на край світу...

- Мені не потрібна князівна. Я кохаю Елайну, - відрубав він, голосом, що хрипів від стримуваних емоцій.

Нічниця розреготалася - противно, із писком, показуючи свої жовті, гострі зуби.

- Звісно, звісно... Але подумай про те, яка винагорода чекає на тебе, якщо ти приведеш князівну до свого хазяїна? - шепотіла вона, і її брудні пальці несподівано торкнулися персня на його руці.

Темпсі здригнувся. Перстень - той самий, що дав йому чаклун, - відгукнувся теплом, ніби попереджаючи.

- Непогана дрібничка... Вона б могла прикрасити мій... одяг, - хихикнула істота.

Темпсі скривився. Важко уявити, що хоч щось могло прикрасити оте ганчір'я. Але йому стало тривожно. Невже вона дійсно бачила сни князівни? Невже могла змінити її серце, проникнути туди, де ще вчора панували крига й самотність?

- Я навію їй такі мрії, про які вона навіть не здогадується... - замуркотіла Нічниця. - Вона буде марити тобою. Хіба ж я прошу багато?

Темпсі вагався. У ньому боролись одразу кілька голосів: гордість, що кричала "Не довіряй!", розум, що зневажав її дешеві трюки, і ще щось - тривожне, нечітке, можливо, відчай. Він знав, що цей перстень - не просто прикраса.

Він повільно зняв перстень, ніби відривав частину себе, і простягнув істоті. Та вихопила його з жадібним скавулінням і зникла, мов ніколи й не було.

Темпсі залишився один. Усередині - порожнеча.

Він повільно ліг на жорстку лаву. Нічниця зникла, але її слова лишилися, наче отрута. Образ Зореслави, гордої й холодної, наче снігова вершина, встав перед ним. Та в її погляді щось було - не просто цікавість, не просто презирство. Щось глибше... очікування. Болісне, ніби вона все своє життя шукала саме його - а потім відчула зраду, дізнавшись, ким він є.

Темпсі заплющив очі.

Дні тягнулися один за одним, і здавалося, про в'язня забули. Служниця мовчки приносила їжу під пильним наглядом охорони, а всі прохання Темпсі про зустріч з князем залишалися без відповіді.

- Я вимагаю побачення з його Високістю, князем Артемідором, - різко кинув Темпсі, коли чергова порція їжі була поставлена на кам'яну плиту.

Дівчина злякано зиркнула на нього й поспішила зникнути за дверима. Один з вартових, похмурий чоловік з рубцем на щоці, підійшов ближче й глянув на хлопця з огидою.

- Заборонено, - буркнув він.

- Ким?

- Його Світлістю князем Білоярським, - холодно відповів вартовий.

- Я посланець Гівара Чорного. І вимагаю поваги. Ви не маєте права тримати мене тут як злочинця. Кожна образа на мою адресу - образа моєму хазяїну.

Його слова були бездоганно обґрунтовані, та вартовому на ім'я Бермята це тільки підлило гніву.

- Заткнись, виродку, - прошипів він, підступаючи ближче. - Ще одне слово - і вмиєшся кров'ю.

Він замахнувся, та Темпсі, хоч і виглядав тендітно, блискавично перехопив його руку, заламав і штовхнув коліном в живіт. Бермята загнувся від болю, не вірячи, що це зробив ув'язнений хлопець.

- Веди мене до князя, інакше я зламаю тобі руку, - тихо, але з крижаною рішучістю вимовив Темпсі, ще сильніше стискаючи зап'ястя противника.

- Караул! - заволав Бермята, голосно й істерично. - Вбивають!

До камери вбігли двоє вартових. Вони накинулися на Темпсі й відтягнули його від командира. Один з них, худий сивуватий чоловік, затримався на мить, оцінюючи ситуацію.

- Досить, він не простий...

- Замовкни! - гаркнув Бермята. Його очі палали ненавистю. Він підійшов і зі всієї сили вдарив Темпсі в обличчя. Кров ринула з носа, хлопець ледве не знепритомнів.

- Цього замало, - сказав інший вартовий, в очах якого загорілась жорстока насолода.

- Він має запам'ятати своє місце, - прохрипів Бермята й витягнув батіг.

Темпсі вже не пручався. Його руки були зв'язані й підвішені до кільця в балці. Одежу з нього зірвали, тіло било дрижаки, кров з обличчя стікала на груди. Хтось плеснув йому в обличчя холодною водою, і він прокинувся.

Перед ним - обличчя мучителів. Сичали, сміялись, чекали задоволення. Батіг цвьохнув перед його очима.

Очі Темпсі розширились. Його тіло напружилось, страх скував кожен нерв. Йому хотілося зникнути, розчинитися у повітрі, втекти у спогади, в ліс, до річки, до Елайни... та зараз він був лише м'ясом, і ніхто не прийде на допомогу.

Перший удар - мов вогонь. Другий - як вибух. Тіло спалахнуло болем, а потім почало затихати у безсиллі.

Темпсі стискав зуби, щоб не кричати. Але небо в його очах вже темніло. Вінвтратив свідомість.

Темпсі більше не кричав. Його голова повисла, мов у ляльки з обірваними нитками, а руки, закуті в грубу мотузку, тремтіли у безсилих судомах. Обличчя було залите кровю . Очі залишалися заплющеними - він був непритомний.

- Та він вже того... - пробурмотів вартовий з рудим волоссям, поглянувши з побоюванням на хлопця. - Якби не дихав, я б подумав...

- Аби здох - менше клопоту, - відмахнувся Бермята, але його голос вже не був таким упевненим, як раніше. Він витер закривавлений батіг об край лави, плюнув на підлогу і кивнув товаришам.

- Ходімо. Нехай повисить. Висохне трохи, може, тоді стане зговірливіший.

- Але ж якщо його знайдуть у такому стані...

- То скажемо, що сам напав. Чорт забирай, він і так виродок - хто йому повірить?

Не зронивши більше жодного слова, вони вийшли з камери, зачинили за собою важкі двері, і темрява знову огорнула простір.

У цьому гнітючому мороці залишився одинокий силует, беззахисний, закривавлений, підвішений до балки. Лише звук крапель крові, що падали на камінь, порушував тишу.