Раді Вас бачити!

Яромир, стискаючи зуби від болю, вивільнив закривавлену руку з пащі потвори. Його погляд упав на меч, що лежав поруч, за кілька кроків. Ще одна секунда — і було б пізно. Напруживши тіло, він різко рвонувся вперед, перекотився, схопив зброю й з останніх сил кинув її у Гівара.

Лезо розітнуло повітря з глухим свистом — і вдарило чаклуна в плече.

— Аааргх! — зойкнув той і похитнувся, закляття на мить затремтіло на його вустах, ніби вагаючись між вогнем і тінню.

Темпсі скористався моментом.

Він рвонувся вперед мов буревій — ні страху, ні болю в очах, тільки рішучість. Посох, що щойно світився у руках Гівара, знову потрапив до рук Темпсі, коли він обома руками вчепився в чаклуна.

— Ще не кінець! — вигукнув він крізь гарчання темної магії, що збиралася навколо них клубками. Повітря навколо скипіло, потемніло, простір тріснув.

Та було запізно.

Закляття вже вирвалося з вуст чаклуна, пульсуюче й криваве, як відлуння чужого серця. Воно обвило їх обох — Темпсі й Гівара — спалахом червоної блискавки, що вдарила в землю з гуркотом.

Зореслава встигла лише закричати:

— Ні!!

Світло й тінь зійшлися в одній точці. Земля розверзлася, і все навколо закрутилося у вир темряви, з якого виривалися обривки закляття, немов крики з іншого виміру.

Гівар і Темпсі зникли в ньому — поглинуті вибухом криваво-чорного світла, ніби вирвані самою рукою долі.

Все стихло.

Потвори зупинилися. Яромир, заливаючись кров’ю, втупився в місце, де щойно стояв Темпсі. На чорному камені залишився тільки посох — розколотий, з якого струменіла ще жива, але надтріснута сила.

---

Гівар стояв посеред руїн сплюндрованої міської площі, освітленої полум’ям, що виривалося з глибоких тріщин, якими була спотворена земля. Повітря гуло низьким стогоном з-під землі, наче саме підґрунтя страждало від якогось прадавнього прокляття. Його оточували істоти — ті самі, що схопили його і привели сюди. Вони були повсюди — сотні, тисячі, десятки тисяч… Сиділи на дахах зруйнованих будинків, причаїлися серед почорнілих рештків дерев, що хрустко тріщали від полум’я, ховалися у тінях — наче саме темрява породила їх.

Це були страшні, скалічені форми життя — зігнуті, потворні, з тілом, схожим радше на згусток болю, ніж на плоть. Їхні очі, палаючі голодом і безсилою злобою, були звернені в один бік — на самотню, тендітну постать, що стояла перед височенною горою з кісток та людських черепів, вибілених часом і вітром.

Льодяний вітер виривав шматки попелу з неба і розвівав волосся й плащ постаті. Полум’я відбивалося в золотій короні, що вінчала її голову — як знущання над світлом, як кривавий символ понівеченої влади.

Гівар, пригнічений видовищем, повільно підійшов ближче — кожен крок віддавався луною у напівживому камінні під ногами. Він вдивлявся в обличчя того, хто стояв перед троном із металу, кісток і дорогоцінного каміння — конструктом, що мовби виріс із самої плоті цього царства смерті.

— Темпсі?.. — хрипко вимовив він, не вірячи власним очам.

Хлопець навіть не здригнувся. Його погляд залишався прикутим до вершини гори — до конструкції, що нагадувала трон… або вівтар, на якому приносили в жертву не плоть, а пам’ять.

— Як це можливо? — голос чаклуна зірвався на зойк. — Ти ж… помер! Я бачив це на власні очі!

Темпсі нарешті повільно повернув голову. Його погляд, спокійний, глибокий, сповнений знання — упав на Гівара. І в тому погляді було щось незбагненно чуже. Щось, що виходило за межі людського.

— Не все те, що ми бачимо, є правдою, — промовив він, і в його голосі звучала печаль, стара як світ. — І ти більше не маєш влади наді мною.

Він простягнув руку до шиї, зірвав нашийник — той самий, що колись був символом поневолення, болю, страху — й пожбурив його під ноги чаклуна.

Металевий звук удару об землю прозвучав, наче розлом у самій реальності.

І враз — усе стихло.

Мовчання було оглушливим. І в тій тиші почулося щось інше — глухий, важкий гул. Земля під ногами здригнулася. Вітер змінив напрямок. Небо затяглося чорними хмарами, немов хтось погасив сонце.

З вершини гори кісток, повільно, важко, наче виринаючи з нутра світу, з’явилася постать. Вона була велетенською, кремезною, наче зліпленою з болота невдахою-скульптором. Її тіло парувало, обсипалося грудками вологого ґрунту, з якого вивергалися хробаки. Мох та лишай укривали її плечі, а обличчя було позбавлене риси — тільки чорні порожнини там, де мали бути очі.

Кожен її крок супроводжувався глухим, карбованим ударом — наче час знову почав рахувати свої останні миті.

Це був не просто велетень. Це був Вій. Володар краю, де все забуто. Той, перед ким навіть смерть опускає очі.

Його очі були прикриті масивними повіками, а густі, довгі вії сягали землі. Він ледве рухалася, наче сама вага століть тиснула на його ї плечі.

Вія супроводжували троє жінок.

Старша — зігнута, в жалюгідному лахмітті. Її сиве волосся звисало клаптями, ніби павутина, по горбатим плечам.

Середня — велична, мов королева. Вона йшла в сукні кольорів морської безодні — блакитного й глибокого зеленого. Її чорне волосся розвівалося позаду, мов крила, злиті з темрявою цього світу. В ньому блищали коштовні камені — або зорі. А може, це й були зорі.

Наймолодша — ще дівча. Її волосся золотилось пшеницею й квітами. У її погляді жила тиша полів, світанкова чистота і непорочність. Вона була світлом, що ще не згасло в цьому проклятому світі.

При їх появі Темпсі опустився на коліно. Нахилив голову низько — в глибокій пошані.

Гівар заціпенів. Він дивився то на четвірку, що з'явилась з темряви, то на Темпсі, який терпляче мовчав, очікуючи.

— Хто з вас посмів потурбувати мене і призвав до вищого суду? — загримів голос істоти. Його луна прокотилась руїнами, змусивши навіть полум’я схилити язики.

Жінки обережно допомогли йому сісти на трон, що височів на вершині гори кісток.

Темпсі підвівся. Його силует був твердим і світлим у тінях цього світу.

— Я, Володарю мертвих і Верховний Судде, — промовив він. — Я вимагаю справедливого суду над цим чаклуном.

Його рука, наче грім, вказала на Гівара.

Той раптом здрібнів. Його голос затремтів, а сміливість зникла, мов дим.

— І в чому ж ти звинувачуєш його? — запитав Вій.

— У зловживанні силою і владою, дарованою йому вищими. У порушенні угоди — не однієї. У зраді Лісової Царівни.

— Брехня! — вигукнув Гівар. — Володарю, він сам перший зрадив! Він повстав проти мене — свого законного пана! За це й був покараний!

— Ні, — холодно відповів Темпсі. — Це сталося після того, як ти сам знехтував умовами. Ти відправив Елайну в Навь. А згідно з договором, вона мала служити тобі — лише доки я залишався цілим.

— Ти сам зламав присягу! — загарчав чаклун.

— Вона була вільною в ту мить, коли ти підвісив мене на стовпа. Ти катував мене щодня. Мене — духа, з яким уклали священну угоду.

Темпсі зробив крок уперед. Тіні не торкались його. Його голос звучав спокійно, але в кожному слові — нестримна правда.

— Ти зрадив обіцянку. І тому суд належить не тобі.

Чаклун помітно зблід — і відступив на крок. Погляд метнувся довкола, ніби шукав шпарину в реальності, куди можна втекти.

— Звідки тобі про це відомо? — прошепотів він.

— Мені багато чого відомо, — відповів Темпсі тихо, але твердо.

Гівар відчував, як страх стискає йому горло. Його серце калатало, руки ледь помітно тремтіли. Перед ним стояв той самий хлопець — той, кого він тримав у кайданах, кого катував і принижував, — і водночас зовсім інший. Невпізнанно інший. Неначе з нього зняли оболонку, оголивши істинну суть.

— Невже ти думаєш, що Лісовий Цар такий дурень, щоб повірити тобі? — озвався Темпсі. — Невже ти й справді вірив, що він отак просто віддасть мене?

— Він... обдурив мене... — прошепотів Гівар, усвідомлюючи істину. — Ви... ви все спланували...

— Так, — Темпсі кивнув. — Ми все спланували. А тепер я благаю Вищих — розсудити нас.

Чаклун стиснув посох. Його пальці судомно обхопили древко, та він уже розумів — тут, у цьому місці, в нього немає влади.

— Підніміть мені повіки, — пролунало з трону.

Дві потворні істоти з вилами покірно кинулися виконувати наказ. Повіки Вія повільно піднялись — і світ здригнувся.

Його очі палали. У їхньому полум’ї світло розпинало правду, роздираючи на частини саму суть того, хто потрапив у поле зору.

— Я бачу вину обох, — пророкотів Вій, і голос його був наче скрегіт гірського каменю. — Ви обоє маєте бути покарані. Але що скажуть мої сестри?

— Мій брате... — озвалася наймолодша, її голос дзвенів, мов світанкова роса. — Я підтримую Безпірника. Його вимога — законна. Гівар надто давно зневажає наші закони — ті, яких сам присягався дотримуватись, коли ступив на шлях магії. Я визнаю його винним.

Мовчання повисло, як туман. Гівар зблід ще дужче, лихоманково озираючись — але порятунку не було.

— Можливо, чаклун справді порушував наші закони, — мовила чорноволоса, велична жінка. — Але і Безпірник не безгрішний. Він намагався розірвати угоду без дозволу. Відмовився підкоритися володарю. І навіть підняв на нього руку — чого не мав права робити.

Гівар повільно, зловтішно посміхнувся — і кинув короткий, гострий погляд на Темпсі. Але хлопець не зреагував. Стояв нерухомо, опустивши голову, — спокійний, як вода перед бурею. Жоден м’яз не смикнувся, жодна емоція не проступила на обличчі. Здавалося, він приймав усе — вирок, долю, вічність.

— А що скаже моя старша сестра? — озвався Вій.

Стара посміхнулася — гнило, моторошно. Вуста її розкрили гнилі, чорні зуби. Вона поглянула на чаклуна, потім — на Темпсі.

— Обоє праві. І обоє винні однаково.

Тиша — мертва, здавалося, навіть час зупинився. Лише з-під землі долинав глухий гул — мов щось колосальне ворушилось у самих надрах світу.

— Ну що ж... — нарешті озвався Вій. — Хай розсудить вас випадок. Хай переможе сильніший.

— Поєдинок! — вигукнув хтось із натовпу.

— Поєдинок! Поєдинок! — підхопили інші, і голоси злилися в єдиний гул, схожий на розгніване море.

— Я згоден, — мовив Темпсі, вклонившись. Його очі блищали впевненістю. — Я готовий.

— Я знищу тебе, покидьку, — прошипів Гівар, з ненавистю в голосі. — Клянусь, ти благатимеш про милість — і не отримаєш її!

Темпсі лише криво посміхнувся — спокійно, холодно. І в тій усмішці було більше сили, ніж у тисячі проклять.

— Поєдинок розпочинається, — оголосив Вій, знову занурюючись у свій трон, що скреготів під його вагою.

— Нехай чаклун розпочне першим, — прошипіла стара, вмощуючись біля ніг бога.

Темпсі мовчки вклонився — згідний. Його очі ковзнули до наймолодшої Берегині. І йому здалося — вона ледь помітно посміхнулася.

Цього вистачило.

Він був готовий.