Прощання пройшло зовсім не так урочисто, як того очікував Денис. Йому здавалося, що пані Сміла перед дорогою щедро обдарує їх порадами, а кожному, як у стародавніх казках, провіщає майбутнє. Проте нічого подібного не сталося. Відьма лише раз по раз нагадувала їм про зачаровані місця, які Зінька з неприхованим інтересом назвала «аномальними зонами».
Сніданок, розпочатий ще зранку, затягнувся майже до самого полудня. Розмова точилася довкола небезпек, що чатували на них мало не за кожним поворотом. Нарешті мандрівники залишили затишну господу пані Сміли, немов вирушаючи з безпечного світу дитячих снів у щось тривожне, каламутне й незнане.
Едвард, що добровільно визвався провести їх, взяв на себе турботу про дорожні мішки, які, дякуючи Смілі, суттєво обважніли від харчів. Він йшов поруч із дівчатами й щось весело балакував, іноді навіть смішив їх. Вони, здається, знайшли з ним спільну мову, і хоч Денис і Максим не могли до кінця збагнути, що саме їм у ньому подобається, погодилися з невисловленим фактом: жінок не зрозумієш.
Дорога пролягала вздовж вузької річечки, що незабаром почала розширюватись, глибшати, й незабаром вже могла приймати човни. На щастя для втомлених мандрівників, Едвард приволік дві плоскодонки, і тепер можна було пересуватись водою, не борсаючись у болоті. Речі обережно завантажили до човнів, і група розділилася по троє. Сам Едвард залишився на березі, за його словами, він не міг надто довго бути далеко від реактора, бо… потребував радіації. Його високість Едвард 147-й поспішив назад.
Річка справді виправдовувала свою назву — Смердючка. В її каламутній воді повільно текли розкладені гілки, темні водорості та подекуди трупи дрібних тварин. Колір води скидався на розведене брудом пиво, а запах… краще було дихати ротом і думати про щось інше. Та навіть попри це, лежати у човні, вдивляючись у небо, було незрівнянно кращим, ніж брести по пояс у твані.
На ніч зупинилися на одному з численних болотяних острівців. Сирий, але міцний пісок, обвітрені корчі, трохи моху — саме стільки природа дозволила на відпочинок. Багаття тріщало млявим вогнем. Вечеряли тим, що дала Сміла, і, якби не вологість і сморід навколо, подорож могла б здатися навіть приємною.
Шлях уже був майже наполовину пройдений. Ніхто не переслідував їх, ніхто не намагався зупинити. Денис лежав поруч із Максимом — їхня близькість надавала йому внутрішньої впевненості. Та водночас в ньому росло дивне відчуття, чи не бажає той самий Мардус, щоб вони дійшли до Палацу Забуття? Це припущення тривожило більше, ніж відкрите переслідування.
Зоряне небо було особливим. Воно палало мільйонами далеких, чужих вогнів, нагадуючи про той інший, забутий світ. Час ніби зупинився, розтягнувся між цим пломенистим склепінням і темною поверхнею ріки.
Хлопець думав про магістра. Той, схоже, прожив не одне століття, та й досі не знав нічого про Годинник Всесвіту. А може, приховував? Потім думки Дениса звернулися до загадкового юнака з вогняним волоссям і блакитними очима. Що з ним сталося? Хто він? Сміла згадувала, що той слугує темному чаклунові. Але чомусь сам цей образ зовсім не вписувався у звичну картину злих посіпак. Хлопець виглядав надто справжнім, надто живим.
Думки клубочилися, змішувалися, розпливалися між уявою й реальністю, між казками дитинства і небезпеками справжнього походу. Денис і не помітив, як провалився в сон.
Прокинувся він на світанку. Багаття давно згасло, повітря було насичене вологою, а земля вкрита молочно-білим туманом, що наче дихав і рухався разом із подихом вітру. Все навколо здавалося нереальним, примарним.
Хлопець неохоче вибрався з-під теплої ковдри, відчуваючи прохолоду на щоках, і, позіхаючи, поплентався до найближчого чагарника — та справити свої справи йому так і не судилося.
З туману раптом виринув глухий цокіт копит. Потім — коротке іржання.
Денис миттєво пригнувся й заховався за колючим глодом. На галявину виїхав вершник.
Це був білявий юнак у розкішному одязі, вишитому сріблом і синіми нитками. Його силует виглядав ще більш фантастичним на тлі блідого туману, крізь який він плив мов сон або примара
Вершник швидко спішився, його чоботи вгрузли в мокру траву, а очі розгублено шарили навсібіч, ніби він шукав когось або щось, чого не міг знайти. Денис принишк у своїй схованці за глодом, не сміючи навіть дихати. Юнак — світловолосий, з витонченими рисами обличчя — був вбраний у багате мисливське вбрання, плащ із вишитими символами розвівався за його спиною, як тінь спогаду.
– Гордомисл! – раптом, мов грім, пролунав здалеку голос, наляканий і схвильований.
Цокіт копит луною розносився між деревами.
– Гордомисл! – знову, ближче, наполегливіше.
Денис здогадався, що це ім’я — Гордомисл — належить хлопцеві на галявині. Але той не поспішав відповідати. Натомість його обличчя зморщилося у виразі страху або сум’яття. Потім, раптом:
– Марк! – вигукнув він, і голос його зламався. – Марк, допоможи!
Денис зіщулився. Що це було? Чому він кричить? Нічого ж не загрожує…
– Гордомисле, де ти? – почувся зовсім близько інший голос. І з туману, немов із забутої казки, з’явився він.
Денис затамував подих.
Це був той самий хлопець — рудоволосий з Храму Смерті, той, що не залишав його думок. Тепер він був одягнений у розкішний мисливський костюм. Його високий стан підкреслював темно-зелений плащ, підбитий хутром, а на голові — золота корона, прикрашена смарагдами, як бризки весняної роси. Він виглядав, мов принц зі старовинного фоліанта. Його очі — великі, блакитні — були сповнені страху.
– Гордомисле! – вигукнув він і, не вагаючись ані миті, кинувся до краю прірви.
Але сталося немислиме.
Замість радості чи полегшення, світловолосий юнак — Гордомисл — вистрибнув зі своєї схованки й з усієї сили штовхнув хлопця в урвище.
– Ні! – крик вирвався з грудей Дениса, але було вже пізно.
Тіло Марка зникло за краєм. Пролунав короткий зойк, глухий звук зіткнення. Не думаючи, Денис вискочив із-за куща й кинувся до краю прірви.
Марк живий. Він зачепився за коріння, висів над проваллям, зціпивши зуби від напруження. Пальці його стискали землю, але вона осипалась, а корені рвалися, не витримуючи ваги. Ще мить і він зірветься.
Гордомисл стояв осторонь, мов загіпнотизований. Його обличчя застигло в масці байдужості, лише очі блищали… чи то люттю, чи то болем.
Марк намагався видертися вгору. Його пальці вкрилися порізами, обличчя було вкрите пилом і потом. Він був за крок від порятунку.
– Ще трішки... – прошепотів Денис, навшпиньках підібравшись до краю.
Мить тягнулась вічність.
— Гордомисле, дай руку... — заблагав юнак, простягаючи до нього тремтячу долоню. Іншою — судомно вчепився у виступ скелі, що різко вигинався над прірвою.
Денис, не роздумуючи, кинувся допомогти, та схопив лише порожнечу. Примари. Їхні постаті були виткані не плоттю, а спогадом, приреченим на вічне повторення. Може, й він сам був лише тінню, гостем у минулому, яке не бачило його.
Гордомисл, здавалося, простяг руку до Марка. На мить Денис повірив — може, він помилився? Може, все те було не зрада, а випадок? Жарт, що обернувся трагедією? Та лишень Марк доторкнувся до його долоні як Гордомисл відсмикнув руку. Лицем йому пробігла гримаса, не схожа на співчуття — лише злісна втіха.
— Гордомисле! Що ти робиш? — у голосі Марка бринів щирий жах. — Будь ласка... допоможи...
Та замість порятунку Гордомисл зірвав із його скронь золоту корону, виблискуючи нею на сонці, наче трофеєм.
— Вона моя! — заволав він, наче навіжений. — Чуєш, Марку? Вона повинна була бути моєю! Випадково дісталася тобі, безрідному бастардові!
— Гордомисле... — хлопець ще сподівався, ще благав.
Але той не збирався рятувати. Лише спостерігав, як Марк із останніх сил вчепився в оголені корені, знову намагаючись дістатися краю. І вже був майже нагорі…
Коли Гордомисл, не вагаючись, підняв камінь. Один удар. І кров змішалася з камінням. Пальці розтиснулися. Тіло зірвалося й зникло у безодні.
Денис стояв, скам’янівши від жаху. Усе сталося за мить, і ця мить розтяглася у вічність. Тіло вдарилося об скелі, мов лялька з ганчір’я. Голова Марка була вивернута під неприродним кутом, а з вуст тонкою цівкою текла кров. Та у воді її вже було більше, ніж сліз.
Очі — ясні, відкриті мов прокляття, мов питання, що не матиме відповіді: За що?..
Життя покидало тіло. І коли Денис благав хоч поглядом, хоч рухом спростувати цю смерть — ріка, байдужа свідок трагедії, підхопила Марка й понесла його геть, у темряву, у забуття.
Гордомисл мовчки сховав корону під плащ. А потім, ніби нічого й не сталося, зліз у сідло й стиснув стремена. Тільки кінь був свідком, і Денис, що досі стояв у тіні, не в силах повірити побаченому.
Денис щодуху кинувся до табору й ледь не збив з ніг Елайджу, який ніс оберемок хмизу для багаття.
— Що сталося? — стурбовано поцікавився магістр.
— Він… він убив його! Я бачив це на власні очі! — вигукнув Денис, тремтячим від хвилювання голосом. — Він спихнув його у прірву!
— Зачекай, — Елайджа поклав хмиз на землю й міцно стиснув хлопцеві плечі. — Заспокойся. Хто кого убив?
— Я бачив, як один хлопець убив іншого… Білявий, на ім’я Гордомисл, штовхнув іншого. — Денис важко дихав. — Я чув, як він називав його Марком. То був той самий хлопець, якого я бачив у Храмі Смерті! Скоріше — ми ще можемо допомогти йому!
У те, що Маркові ще можна допомогти, Денис і сам майже не вірив, та залишити його тіло на призволяще не міг. Як не дивно, Елайджа не поспішав за ним.
— Зачекай... Яка прірва? Тут немає ніяких прірв.
— Що сталося? — позіхаючи, поцікавилася Зінька, яка щойно прокинулася й не могла зрозуміти, чого такий лемент.
— Здається, у твого брата знову видіння, — глузливо відгукнувся Феодорій, який теж лишень розплющив очі після нічної варти.
Денис кинув на нього сердитий погляд.
— Кажу ж вам — я бачив це на власні очі! Ходімо скоріше. Певен, що тіло ще там!
І Денис, не озираючись, зник за чагарниками вереску. Інші неохоче рушили слідом. І справді — Елайджа не помилявся: ніякої прірви тут не було й бути не могло. Плавні тонули в ранковому серпанку, тяглися вперед ще милі на три й впиралися у гірський масив Таркських гір. Хлопець розгублено озирнувся на друзів.
— Але ж я бачив це так само ясно, як бачу зараз вас…
— Дивно, що тобі постійно ввижаються хлопці, а не дівчата, — не стрималася Зінька й одразу ж прикусила язика, піймавши на собі погляд магістра — холодний і сповнений осуду.
— Усе, що бачить Денис, має значення, — мовив Елайджа. — Хоча ми ще й не розуміємо того. Погляньте он туди...
Він вказав рукою на темні шпилі гір, що височіли на сході.
— Це Таркські гори. А за ними — Таркське королівство. Править там король Гордомисл — жорстокий і безжальний. Щоб потрапити до того королівства, потрібен спеціальний дозвіл, підписаний самим королем або його особистим радником — Громобоєм. Якщо ж у вас немає такого дозволу, вас одразу схоплять і страчують як шпигуна.
— Схоже, що в цього короля дах поїхав. Чого ж він так боїться? — поцікавився Максим, якого також розбудив галас.
— Не чого, а кого, — виправив його магістр. — До Гордомисла королівством правив його старший брат — король Маркорад. Він зійшов на престол після таємничої смерті короля Мстислава. На відміну від батька, що славився своєю жорстокістю, Маркорад був мудрим і справедливим правителем. Незважаючи на молодість, він одразу здобув прихильність своїх підлеглих. Йому пророкували велике і славне майбутнє. За пророцтвом саме він мав знищити грізного короля-упиря, який і нині володарює на сході. Та, на жаль, нічому з цього не судилося здійснитися.
— Що з ним сталося? — тихо запитала Зіна.
— Під час одного з королівських полювань його кінь повернувся без вершника. Самого короля більше ніколи не бачили. Одні казали, що його роздерли хижі звірі, інші — що його полонили лісовики Скельника. Та тіла так і не знайшли. А Гордомисл, що згодом посів трон, до цього дня боїться, що брат повернеться й примусить віддати трон.
— Він убив його... — прошепотів Денис. — Він штовхнув його у прірву... а тіло віднесла течія — от чому його й не знайшли...
