Спочатку:
На сторінку книги
Послухай... — стурбовано звернувся Денис до жінки, коли вони нарешті залишилися наодинці. — Я маю тобі дещо сказати.
Жінка уважно подивилася на нього.
— Я вже раніше бачив його... того хлопця... — хлопець запнувся, не знаючи, як це пояснити.
— Коли і де?
— В Златогірську.
— Дійсно?
— Так, але то було уві сні. І тоді він був...
Денис знову замовк, не в змозі висловити те, що вирувало всередині.
— Він не був прикутим до стовпа... — тихо підказала Веліна.
Денис кивнув, підтверджуючи її здогад.
— Так. І він тоді теж бачив мене, розумієш? Це був не просто сон. Він упізнав мене.
— Він сказав тобі про це?
— Ні. Але я побачив це на його обличчі.
— Мені здається, то було не сновидіння, а справжнє видіння, — промовила Веліна, поклавши свою тендітну руку йому на плече. — І я впевнена: ти бачив одного з нащадків...
Її дотик заспокоїв Дениса. Йому дуже хотілося, щоб її слова виявилися правдою. Бо він сам відчував — між ним і тим хлопцем існує щось глибше, невидиме, але міцне... невипадкове.
Вони зупинилися перед масивними кованими дверима, які разюче відрізнялися від інших — темні, важкі, з візерунками, ніби вирваними з глибин чужої епохи. Такі двері можна було побачити хіба що в старовинних палацах або музеях. Денис і Веліна обмінялися тривожними поглядами.
— Здається, ми знайшли щось... цікаве, — прошепотів він.
Веліна ледь помітно посміхнулася і рішуче простягнула руку до ручки у вигляді змії.
— Зачекай! — вигукнув Денис і схопив її за руку. — А що, якщо це пастка?
— Ми будемо обережні. Поки нічого не сталося, — спокійно відповіла вона і рішуче штовхнула двері.
Ті відчинилися на диво легко — без скрипу, без опору — і перед ними відкрилася велетенська зала, залита тремтячим світлом смолоскипів. Їх полум’я вихоплювало з темряви стіни кривавого кольору, виті колони, оздоблені золотом та самоцвітами, що губилися у височині.
У самому центрі — золотий трон.
На ньому сиділа жінка, вбрана в пишну багряну сукню. Її довге волосся, такого ж кольору, спадало хвилями по плечах до самого долу. У напівтемряві важко було розгледіти її обличчя — бліде, мов вирізьблене з мармуру. Вона здавалася застиглою, мов статуя.
Та варто було їм зробити крок — її очі розплющилися, і в них спалахнуло криваве сяйво.
Полум’я смолоскипів спалахнуло яскравіше, і зала ніби запалала кров’ю.
Жінка піднялася. Повільно, урочисто, вона рушила до незваних гостей. Її краса була разюча, майже нереальна — та водночас у ній крився жах, щось первісне, небезпечне, як у природної стихії.
— Хто вона?.. — прошепотів Денис, не в змозі відвести погляду.
— Червона королева... — відповіла Веліна і схилилася в глибокому, ввічливому поклоні.
Жінка подивилася на них згори вниз. Її яскраво-червоні вуста розтягнулися в презирливій посмішці.
— Кого я бачу!.. — глузливо вигукнула вона. — І чим же я зобов’язана такій честі?
— Ти чудово знаєш, що мені потрібно, — холодно відповіла Веліна.
— Навіть гадки не маю.
Денис не сумнівався — вона глузує. І Веліна, схоже, думала так само.
— Мені потрібно знати про інших нащадків Великої Трійці.
Королева розсміялася — сухо, різко.
— А мені навіщо тобі це розповідати? Хіба ти не надто багато хочеш? Я існую поза часом і простором. Ваші справи мене не обходять.
Вона розвернулася і, не обертаючись, рушила назад до трону. Здавалося, аудієнція закінчена.
Та Веліна не збиралася відступати.
— Зачекай! — вигукнула вона. — Ми можемо заплатити...
Денис здивовано глянув на неї. Що вона може запропонувати істоті на кшталт Червоної Королеви? Гроші? Золото? Смішно. Але на диво — Королева зупинилася і з цікавістю поглянула на Веліну.
— І що ж ти мені запропонуєш?
— Свою силу.
Це, здається, справді зацікавило Королеву.
— Ти готова віддати свою силу заради того, аби дізнатися про інших нащадків Великої Трійці?
— Так. Без них нам не здобути необхідного.
Королева злегка стенула плечима.
— І ти готова стати простою смертною заради цієї дрібнички? Подумай добре.
— Для мене це не дрібничка. Я готова. Тож що ти скажеш?
Королева мовчала. Повільно, обережно вона почала обходити їх, ніби зважуючи, оцінюючи пропозицію.
Денис чомусь був упевнений — вона відмовить.
Мовчання затягувалося. Хвилини тягнулися нескінченно довго. Раптом Королева зупинилася і блискавично схопила Веліну за руку.
Смолоскипи затремтіли — і залу поглинули зловісні тіні. Вони закружляли навколо, мов у божевільному танку.
Денис відчув їхній дотик — пекучий, водночас крижаний. Тіні насувалися з усіх боків, стискали простір, ніби намагаючись вичавити з нього повітря.
Темрява. Суцільна, липка, жива.
І раптом — жіночий крик. Гострий, болючий, пронизливий. Зовсім поруч і водночас з іншого боку світу.
Веліна...
Денис кинувся на звук — і зав’язнув у темряві. Вона обплела його щільним кільцем. Руки-тіні тяглися до нього — чіплялися за волосся, рвали одяг, шматували.
Він намагався боротися, та з кожним рухом тіні ставали сильнішими. Густішими. Невблаганними.
Веліна...
Денис кинувся на крик — і одразу зав’яз у липкій, задушливій темряві. Тіні, мов живі, оточили його тісним кільцем. Їхні руки-щупальця метнулися до нього, вп’ялися у волосся, у одяг, роздираючи його на шматки. Хлопець відчайдушно опирався, бився, пручався — та чим сильніше чинив спротив, тим ліпшими і міцнішими ставали тіні.
«Це кінець…» — промайнула надто спокійна, майже байдуже-стороння думка.
І раптом — тиша. Усе вмить затихло, як не було. Тіні розчинилися в повітрі, смолоскипи згасли, і приміщення залило яскраве, немилосердне сонячне світло. Червона Королева зникла. Зал більше не був тронною залою старовинного палацу — ні, це тепер звичайна кімната для нарад: незручні дешеві стільці напівколом, пластиковий стіл, велетенський монітор, по якому бігали криві рядки зелених цифр і літер.
На підлозі, біля перекинутого паперового стаканчика з-під кави, нерухомо лежала Веліна. Її одяг був розірваний, волосся сплутане. Денис кинувся до неї, став навколішки й обережно торкнувся блідої щоки.
— Веліно! Ти мене чуєш? Ти жива?
Жінка зітхнула. Повільно, ніби з надзусиллям, розплющила очі.
— Денис… — прошепотіла вона ледве чутно і простягнула до нього руку.
Він стиснув її пальці у своїй долоні. Її погляд блукав навколо — тривожний, відсторонений. Очі, що колись палали внутрішнім вогнем, тепер здавалися мертвими.
— Чому… так темно? — її голос тремтів. — Я… я нічого не бачу. Денисе, що зі мною?
— Темно?.. — розгублено перепитав він.
— Я… осліпла. — Раптовий жах прорвався в її голосі. — Я нічого не бачу!
Він міцніше стиснув її руку. Йому теж було страшно — навіть більше, ніж їй, бо він не розумів, що сталося.
— Червона Королева… — прошепотіла Веліна з болем і знову поглянула в його бік порожніми очима. — Вона… вона збрехала мені.
Її тіло здригнулося від гучного схлипу. Денис мовчав — не знав, що сказати, як втішити. Просто лишався поруч, тримав її руку.
— Вона забрала в мене все. Не тільки силу… — голос Веліни зірвався. — Вона вирвала з мене саму суть. Я знову стала тією, ким була до того. Безсильною. Сліпою…
Вона згорнулася, закривши обличчя долонями. Та попри біль і розпач, вона знайшла в собі силу зібратися. Рішуче піднялася з підлоги.
— Допоможи мені.
Денис мовчки підтримав її під лікоть, і вони повільно рушили в довгий коридор, обрамлений скляними дверима.
