Спочатку:
На сторінку книги
Щось було не так.
Ще зі школи він пам'ятав: річки течуть згори вниз. А тут - усе навпаки. Смердючка вперто вела їх у протилежному напрямку. Замість півночі - на схід, просто в обійми гір.
Наступного ранку Денис отримав підтвердження своїм підозрам. Береги річки стали кам'янистими, високими. Зовсім не такими, як ще вчора. Долина замкнулася, звузилася, тіні стали густішими.
Він мовчки стискав весло, та в очах уже жевріла тривога.
Вони пливли не туди.
І тепер він остаточно зрозумів, про що попереджала їх пані Сміла.
Чиясь зла воля вела їх до Таркських гір, у володіння злого й підступного Гордомисла.
Вже по обіді погода різко змінилася. З півночі налетів пронизливий, грозовий вітер - небо враз заволокло чорними, важкими хмарами. Перші спалахи блискавок розірвали небосхил, і за мить грім, немов кам'яна лавина, покотився над водою.
Зінька скрикнула й, затуливши голову руками, впала на дно човна. Вітер розгулявся ще дужче. Хвилі здійнялися високо, наче гори, і легкі човни почали крутитися в вирі, мовби були зроблені з паперу.
Денис вихопив весло й приєднався до магістра, що з усіх сил намагався втримати човен на рівні, не дати йому перекинутись.
— Мерщій до берега! — вигукнув Елайджа, перекрикуючи пронизливий вітер.
Та берег був непривітний. Круті скелі здіймалися просто з води, і пришвартуватись виявилося майже неможливо. Денис кинув погляд на магістра. В очах того стояв не страх смерті, а щось глибше...
Не за себе боявся Елайджа. Ні. Такі не бояться бурі. Він прожив сотні років, бачив стільки, що жодна злива не злякає. Він боявся за них. За своїх супутників. За їхні життя.
І Денис це зрозумів. Посміхнувся, хоч і зусиллям волі, і підняв великий палець. В цю мить на обличчя впали перші важкі краплі дощу. В повітрі знову загриміло, і одразу ж небо прорвалося.
Злива хлинула, немов з відра. Вода залила очі, вітер крутив човнами, мовби тими керували невидимі руки. Течія стала шаленою. Її вир затягав мандрівників прямо до скель.
Човен різко нахилився. Денис не втримався і з криком злетів у воду. Вода була крижана, мов смерть. Він намагався вхопитися за край човна та марно. Лід обійняв тіло, холод сковував кожен м'яз.
Але він зібрав останні сили і вирвався з темряви і виринув, хапаючи повітря, ніби то був скарб. Одразу ж простягнув руку до човна.
— Ну ж бо, давай! — закричала Зінька, схилившись, тягнучи до нього руку, але течія вже відносила його геть.
Денис глибоко вдихнув, ще раз, і поплив. Йому майже вдалося схопитися за сестру... та раптом човен перевернувся. Він почув тупий удар — не встиг ані скрикнути, як темрява знову поглинула його.
Течія мовчки несла тіло далі.
...Він відкрив очі, і побачив блакитне небо, по якому повільно пливли легкі, білосніжні хмаринки. Як це можливо? Ще мить тому гриміла буря, вирувала стихія, а тепер тиша, спокій...
Його витягли на берег. Над ним низько схилилося дівоче обличчя. Її волосся - довге, зелене, мов трава після весняного дощу, спадало аж до самої води. Очі того ж самого кольору дивилися на нього з подивом і тривогою.
- Хто ти? - спитала вона.
Її голос - мов ніжний шелест трави на вітрі.
- Що з тобою сталося?
Денис не міг відповісти. Біль у голові був нестерпним, думки плутались. Він не розумів, де він і що трапилось.
«Він убив мене... кинув у прірву... Ні. Буря. Була буря. І човен... перевернувся...»
Обличчя дівчини почало змінюватися - волосся стало світлим, коротшим, очі набули сірого кольору й наповнились слізьми.
— Живий! — радісно вигукнула Зінька й сильно потрясла його за плечі.
— Ну, нарешті... — з полегшенням видихнув Елайджа, розтискаючи його крижані пальці.
Денис, скривившись від болю, повільно підвівся. Озирнувся довкола, і з подивом спитав:
— Де вона?
— Хто? — не зрозумів Максим.
— Дівчина... з зеленим волоссям. Вона врятувала мене.
— Тебе витягнув Феодорій, — заперечила Зінька. — І він, мушу сказати, на дівчину зовсім не схожий. Добряче ти вдарився.
Цього разу Денис не став сперечатися. Елайджа тим часом дістав із мокрого мішка перев'язки й обережно обмотав йому голову.
Гроза вже вщухла. Небо знову очистилось, стало ясним і глибоко блакитним. Сонце, втомлене бурею, неквапом схилялося до горизонту, торкаючись останніми промінцями змоклої землі.
— А де гори?.. — тихо поцікавився Денис, зиркнувши навкруги.
І лише тепер мандрівники з подивом помітили. Краєвид змінився. Гори зникли, наче їх ніколи й не було, а річка, яка ще нещодавно скажено несла човни до скель, тепер повільно текла між широкими луками й обробленими полями. На зелених пасовищах неквапом паслася худоба. На сході, де небо ще зберігало рожеву ніжність вечора, виднілося невеличке містечко. Будиночки з червоними та зеленими дахами губилися у квітучих садах, а трохи далі, північніше, тонкою стрічкою пролягала шосейна дорога - вздовж неї стояли електричні стовпи, що тягнули за собою лінії цивілізації.
У грудях стиха ворухнулася надія - невже?.. Можливо, якимось дивом вони повернулися. Смiла ж казала, що у Твані можливе все. І ось автомобіль, справжній, наш, звичний, мчав дорогою у бік містечка. Здавалося, порятунок уже поруч. Залишилося зовсім трохи. Знайти автобус, дістатися великого міста... У найгіршому випадку звернутися до посольства. Це ж не те саме, що вирушати на край світу, де чекає міфічний палац і невідома доля.
— І що нам тепер робити?.. — невпевнено озвалася Зінька.
Вона озирнулася на чоловіків. Ті були не менш спантеличені. Мовчки вони вдивлялися у виднокрай, ніби намагалися прочитати майбутнє між ліній електропередач.
— Спробуємо врятувати те, що ще можна врятувати - висушимо речі... — нарешті озвався Феодорій. Його голос був спокійним, виваженим, наче він вже прийняв незриме рішення. — А потім підемо до міста.
Він рушив до річки, де ще плавали мішки й уламки човнів. Рішення його було простим, практичним, але викликало тремтіння у Веліни.
— Це... погане місце... — прошепотіла вона, й голос її пролунав, мов натягнута струна, що ось-ось обірветься. — Нам краще його оминути...
- Нам не вдасться його оминути, — відказав Елайджа, надто холодно, як для вечора, що обіцяв спокій. — У нас немає іншого вибору, як іти просто до нього.
