Спочатку:
На сторінку книги
Зінька сиділа на краю ліжка, обхопивши коліна руками. Кімната була тісна, задушлива, тиша - гнітюча. Після всього, що сталося, самота лякала майже так само, як крики за стінами. Вона раз у раз здригалася від кожного звуку, прислухаючись, чи не йдуть знову по неї.
Раптом за дверима почулися кроки. Грубі. Нетерплячі.
Замок дзенькнув, двері різко розчахнулися, і до кімнати ввалилися двоє вартових. Між ними - дівчина. Безвільна, мов лялька. Її просто кинули на ліжко.
- Тримай, - буркнув один. - Тепер у тебе буде компанія.
- Дивись, щоб не здохла, - додав другий і засміявся.
Двері зачинилися.
Зінька підхопилася. Серце калатало так, що, здавалося, його чутно на весь поверх. Дівчина на ліжку лежала непритомна. Руда. Обличчя бліде, вкрите синцями. Руки були зв'язані мотузками за спиною.
- Гей... - тихо покликала Зінька, боячись навіть власного голосу. - Ти чуєш мене?
У відповідь - лише важке, нерівне дихання.
Вона вагалася кілька секунд, а тоді обережно сіла поруч, торкнулася плеча. Дівчина здригнулася й тихо застогнала. Повіки затремтіли.
- Де... де я?.. - хрипко прошепотіла вона, розгублено кліпаючи очима.
- Тихо... - Зінька підвела руку, заспокійливо. - Все добре. Ти в домі розпусти.
Руда різко напружилася, спробувала підвестися, і застогнала від болю.
- То ти одна з тих дівчат- у низькому голосі рудої відчулися нотки презирства.
Зінька ковтнула слину.
- Мене привели сюди силоміць. Як і тебе. Повір - я тут не з власної волі.
Дівчина на ліжку здригнулася, відвела погляд. Її обличчя на мить спалахнуло ніяковістю.
- Вибач... я не хотів... - вона запнулася, швидко виправилася: - не хотіла образити.
- Можеш розв'язати мені руки?
- Так... звісно. Принаймні спробую.
Мотузки були тугими й грубими. Зінька довго поралася з вузлами, зриваючи нігті, але нарешті звільнила дівчині зап'ястя. На шкірі лишилися темно-сині смуги. Руки здавалися майже безкровними - худі, але на диво міцні, не жіночі, з понівеченими пальцями.
Дівчина скривилася від болю, обережно розтираючи їх.
Зінька не могла відвести погляду.
Шрами. Опіки. Сліди - старі й нові.
Вона зітхнула і піднялася з ліжка, підійшла до дверей. Раптово штовхнула їх, різко, з усієї сили. Але ті навіть не здригнулися. Замкнені. Міцно.
- Звідси не вийти, - сумно сказала Зінька. - Мене тримали тут. Разом із подругою. Потім її... продали. А мене... мене залишили для нього.
Вона затулила обличчя долонями. Голос зірвався. І от нарешті - сльози, які вона стримувала всі ці години, прорвалися, мов вода крізь тріснуту греблю.
- Гей... що з тобою? - стривожено підбігла рудоволоса. Та Зінька не відповіла, лише ще дужче схлипувала, затискаючись у собі, ховаючись у тінь.
Дівчина мовчки сіла поруч і обійняла її. Зінька, наче дитина, притислася до грудей незнайомки, шукаючи бодай краплю тепла.
- Не плач, - тихо мовила та, лагідно погладжуючи її по голові. - Все буде добре. Ми щось вигадаємо. Обіцяю.
Зінька не чула слів. Її тіло здригалося від ридань. Вона вчепилася в нову подругу, мов у рятівну нитку в темряві. А та лише міцніше її притискала, мов намагалася силою обіймів відігнати жах навколо.
Темпсі стискав дівчину в обіймах і відчував, як вона здригається від сліз. Вона була така ніжна, така невинна й беззахисна, що в грудях щось мимоволі стискалося.
Йому хотілося сказати їй щось тепле, щось обнадійливе, але всі слова здавались порожніми. Її біль був занадто справжнім. Надто щирим. Йому залишалося тільки мовчати й тримати її, дозволяючи ридати.
- Уже пізно... - нарешті прошепотів він, погладжуючи її волосся. - Тобі треба поспати. Завтра ми обов'язково щось вигадаємо. Обов'язково...
Він і сам не вірив цим словам, але мусив їх сказати. Бо вона вірила в них, і цього було достатньо.
- Уже пізно, - м'яко мовив він , пригладжуючи Зіньчине волосся. - Тобі треба поспати.
Темпсі скинув з плечей плащ і накинув його на дівчину. Вона посміхнулася крізь сльози - щиро, довірливо.
- Тут лише одне ліжко... - прошепотіла вона, трохи зніяковівши.
- Я посиджу на стільці.
- Ні! - вона схопила його за руку, з відчаєм у погляді. - Залишайся. Ми помістимося. Лягай поруч.
Темпсі, звісно, роздягатися не став. Ліг обережно, зберігаючи дистанцію, хоч відчував кожен подих дівчини поруч. Вона пригорнулася до нього, як змерзле кошеня, і зітхнула.
- Дивно... - прошепотіла вона, не зводячи з нього погляду. - Поряд із тобою так спокійно. Наче ти дійсно можеш мене врятувати... У тобі є щось особливе.
Темпсі тихо усміхнувся й ніжно торкнувся її щоки.
- Спи...
Його голос прозвучав, мов наказ - м'який, але незаперечний. Дівчина ще раз зітхнула й, піддавшись його чарам, солодко заснула. А Темпсі, хоч і сам ще не повністю оговтався від снодійного в пиві, теж незабаром поринув у тривожний, тяжкий сон, сповнений відлунням болю.
Його розбудив різкий шум у коридорі. З-за дверей долинали сердиті голоси, тупіт важких чобіт.
- Вони прийшли... за мною! - вигукнула Зінька, прокинувшись від галасу. Вона в паніці сховалася за його спину.
Темпсі стрімко підвівся, поправив ганчір'я, яким замаскував груди, - образ дівчини мав бути переконливим. Він не міг дозволити, щоб її забрали.
Двері розчахнулися, і до кімнати увійшли двоє солдатів. На мить вони зупинилися, розгублено роздивляючись обох дівчат.
- І котру нам треба взяти? - пробурмотів один, почухуючи потилицю.
- Казали, що вона білявка. Хоча я б узяв руду - вони гарячіші...
- А може, обох?
- Пан Громобой заплатив лише за одну. Значить - тільки одну, - пролунало позаду. В дверях виросла, наче з-під землі, грізна постать Лейли. - Білявку.
- Білявку, так білявку... - погодився один із солдатів, рушаючи до ліжка.
Та Темпсі різко ступив уперед, закривши собою Зіньку.
- Вона нікуди не піде, - холодно мовив він.
- Що?.. - солдат застиг. У його очах з'явилось здивування, а потім - щось схоже на острах.
У блакитних очах Темпсі спалахнули зловісні вогники, не людські, тривожні. Їхня глибина приховувала щось більше, ніж просто рішучість дівчини.
Солдати на мить завмерли. Їх щось зупинило, можливо, інстинкт. Можливо, древній страх.
Вони дивились на руду, яка, попри вигляд тендітної полонянки, випромінювала щось небезпечне.
- Лейла, розберися зі своїми дівками! У нас і так часу немає! - гримнув один із солдатів.
Лейла мовчки витягла з-за ременя батіг і, погрозливо розмахуючи ним, рушила до дівчат. Зінька заплющила очі, чекаючи удару - була впевнена, що Лейла зірветься на новенькій. Але щойно жінка занесла руку, Темпсі блискавично перехопив її зап'ястя.
Лейла скрикнула - коротко, різко, наче в неї вдарила блискавка, і несподівано кинулась тікати, ніби за нею гналася зграя розлючених псів.
- Що з нею сталося? - здивовано пробурмотів один із солдатів, глянувши на товариша.
У кімнаті згасло і те кволе світло, що ще лишалося. Її огорнула густа, важка темрява. Ліхтар, який тримав один із солдатів, не зміг прорізати морок. Перший солдат, відчувши щось недобре, сягнув за мечем.
Темпсі бачив у пітьмі прекрасно. Він рвучко вдарив солдата нижче пояса, вихопив меч із його рук і відскочив назад. Другий, почувши крик болю, кинувся на допомогу, але було запізно.
Темпсі схопив дівчину за руку й потягнув до дверей. Його магія не тривала вічно - темрява ось-ось мала розсіятися.
Коридор виявився заплутаним: безліч дверей і проходів, схожих один на одного, вели кудись у глибини дому.
- Ти знаєш, де вихід? - спитав Темпсі, озираючись.
Зінька похитала головою, налякана.
- Ні... Я ніколи не виходила з кімнати...
Її голос здригнувся, і він зрозумів - вона от-от знову зламається.
- Нічого страшного, - швидко мовив він. - Знайдемо. Обіцяю.
Він міцно стиснув її руку й повів вперед, меч напоготові. Довга спідниця заважала, доводилося притримувати її, щоби не перечепитися. Зінька ледь встигала за ним.
Позаду вже лунав тупіт - погоня наближалась.
- Нас спіймають... - прошепотіла дівчина й опустилася на підлогу. - Все марно...
- Ні! - Темпсі схопив її під руки й підняв. - Не спіймають. Повір мені.
Але вона не вірила. Втомлена, виснажена, вона відчула, як щось всередині остаточно обірвалося. Всі випробування, всі страхи та приниження навалилися разом. І їй стало байдуже.
- Іди... тікай без мене, - прошепотіла вона, хилячись до підлоги.
Можливо, й варто було покинути її. Він навіть не знав її імені. Проста дівчина з борделю. Але не міг. Вона була куплена Громобоєм. І цього було достатньо.
Він трусонув її, виводячи зі стану напівнепритомності.
- Послухай! Чоловік, що тебе купив - небезпечний. Те, що він прислав королівських солдат - дуже поганий знак. У нього на тебе особливі плани. Якщо вони тебе схоплять, то, скоріше за все, ти помреш. І смерть буде довгою. Болісною.
Темпсі вдивлявся їй в очі. І побачив, як у них повертається свідомість.
- Звідки ти знаєш? Твої руки... Це він зробив? Так?
- Ні. До цього він не має стосунку. Але якщо ми не поспішимо, нас обох спіймають.
Зінька мовчки кивнула. І раптом її обличчя прояснилось.
- Сейра! - вигукнула вона, глянувши вперед.
З-за рогу вийшла служниця з відром помиїв. Побачивши їх, вона застигла на місці.
- Сейра! - повторила Зінька й кинулася до неї, мов до рідної сестри.
А служниця перелякано позадкувала...
- Що ти тут робиш? І хто це з тобою? - насторожено запитала Сейра, затискаючи відро обома руками.
- Це... моя нова сусідка, - швидко відповіла Зінька. - Сейра, будь ласка, допоможи нам! Той чоловік... він прислав за мною солдатів. Вони вже тут!
За стіною почувся тупіт, брязкіт зброї й сердиті голоси. Погоня була зовсім близько.
Сейра мовчки поставила відро на підлогу, озирнулась і кивнула:
- Ідіть за мною.
Вона швидко повела їх вузьким, темним коридором. Стіни були вологі й шершаві, пахло цвіллю. У кінці проходу дівчина відчинила ледь помітні дерев'яні дверцята, заховані у стіні.
- Тут східці. Вони виведуть вас на задній двір. Бажаю вам удачі.
Зінька не стрималася - кинулася до неї й обійняла.
- Дякую тобі... За все.
Сейра злегка усміхнулася й поглянула на Темпсі:
- Тобі пощастило з хлопцем. І гарний, і сміливий, якщо наважився викрасти тебе просто з-під носа у Громобоя.
Зінька здивовано підняла брови:
- Про що ти? В мене немає хлопця.
- Авжеж, - тихо засміялася Сейра, - звісно.
Вона легенько торкнулася Зіньчиної руки.
- Щастя вам. А тепер прощавайте.
- Ти не підеш з нами? - запитала Зінька, затримуючись.
Сейра похитала головою, і в її усмішці раптом з'явилася гіркота.
- Немає куди. Тут у мене хоч робота й дах над головою. А на свободі - лише холод і голод. Ти маєш шанс. Не барися.
Зінька ще мить стояла нерішуче, а потім поривом притислася до Сейри й поцілувала її в щоку.
- Спасибі...
- Іди, - лагідно сказала служниця. - Поки не пізно.
