Раді Вас бачити!

У тісній кімнатці, що тимчасово стала їхньою в’язницею, панувала напівтемрява. Крізь вузьку щілину віконця під самою стелею ледь пробивалося сіре денне світло. В ньому плавали пилюки, немов розгублені тіні. З меблів тут було лише вузьке, жорстке ліжко, яке дівчата змушені були ділити на двох, і грубо збитий стіл із одним-єдиним табуретом.

Минуло три дні. Ні суду, ні допиту — лише мовчазне чекання, що вгризалося в душу гірше за страх. Зінька ходила по колу, знову й знову повторюючи собі, що все буде добре. Але глибоко всередині вже знала — не буде. Їхня доля вирішена. Ніхто не прийде. Ніхто не врятує.

Вона знехотя сіла на ліжко поруч із Веліною й обережно обійняла її за плечі. Подруга мовчала — після загибелі Елайджі в її очах погасло світло. Здавалося, вона вже змирилася.

— Мені страшно... — прошепотіла Зінька, її голос затремтів. — Я ніколи... Я ще ні разу... І уявляла свій перший раз зовсім інакше. Свічки, троянди, трохи мандарин... І коханий. А не... це.

Слова застрягли в горлі, сльози самі покотилися по щоках. Вона притулилася до плеча подруги, шукаючи хоча б крихту тепла.

Веліні хотілося відповісти, але губи її залишались стиснутими. Раптом вона завмерла. Її обличчя насторожено напружилось.

— Тсс... — прошепотіла вона.

Крізь глухі стіни донісся шум: п’яний регіт, уривчасті фрази, дзенькіт кухлів... Але крізь усе це виразно чулося — кроки. Повільні, важкі, наближалися до їхніх дверей.

Зінька притиснулася до подруги ще міцніше, її тіло тремтіло, мов у гарячці.

— Мені страшно... — знову прошепотіла вона.

Двері різко розчахнулися, і до кімнати увійшла пані Таргана.

Вона нагадувала стару шкільну завучку: висока, худа, з туго стягнутим сивим волоссям, у скромній, в міру зношеній сукні. Жодних прикрас. Її темно-карі очі були холодними, мов лезо ножа. В ній не відчувалося ані краплі співчуття — лише контроль і сувора до нудоти дисципліна.

За нею зайшла ще одна жінка — кремезна служниця з важким обличчям. В руках вона тримала батіг і грайливо шльопала ним себе по долоні, лишаючи білі смуги.

Пані Таргана окинула дівчат байдужим поглядом, мов оцінювала товар на ринку.

— Пора знайомитися ближче, — її голос звучав беземоційно, майже відсторонено. — Від сьогодні ви працюєте на мене.

Дівчата завмерли, мов наштовхнулися на живу стіну страху. Зінька, не усвідомлюючи, як, стисла худі плечі Веліни, шукаючи в ній опору. Та та мовчала, мов статуя, очі її залишалися порожніми.

Пані Таргана обвела обох поглядом, що холодив кров — оцінюючи, розбираючи на частини, наче товар на аукціоні. Нарешті куточки її тонких губ потягнулися в задоволену усмішку.

— Зараз ви підете до одного з наших найшанованіших гостей, — її голос був беземоційний, як звіт. — Він обере одну з вас. Та я хочу, щоб ви обидві були дуже, дуже люб’язні. Інакше... — вона ледь помітно знизила голос, — якщо щось зашкодить моїй репутації, ви заплатите за це.

Служниця, що стояла позаду, зловісно клацнула батогом по долоні. Посмішка на її обличчі була радше хижою, ніж людською. Обидві дівчини здригнулися.

— І це, повірте, не найгірше покарання, — додала Таргана, а в її голосі майнули залізні ноти. — Для тих, хто вирішить гратися в норов, у нас є особливі клієнти. Після них дівчата вже нікому не потрібні. Хіба що — на кухню, чистити овочі. Чи не так, Сайро?

До кімнати несміливо ступила молода жінка. Вона тримала голову низько, так що чорні кучері повністю затуляли їй обличчя. Йшла, ледь шкутильгаючи.

— Це Сайра, — сухо пояснила Таргана. — Вона допоможе вам одягнутися і... якщо будете мудрі — розповість, чому краще не сперечатися зі мною.

Дівчина мовчки поклала на стіл акуратно складений одяг. Її руки тремтіли.

— Вам потрібно це одягти, — тихо мовила вона, коли двері за пані Тарганою і служницею зачинилися.

Зінька з Веліною не ворухнулися. Повітря стало надто важким, навіть для дихання.

— Давайте, — знову повторила Сайра і простягнула білосніжні сукні. Вони були розкішні: мереживо, срібна вишивка, тонка тканина... і майже нічого не залишали уяві.

Коли вона нарешті підняла голову, дівчата мимоволі зойкнули. Її обличчя було понівечене — глибокі шрами, сліди від опіків, лінія, що тяглася від скроні через око аж до шиї. Колись вона, без сумніву, була вродливою. Тепер — мов жива пам’ятка про жахи цього місця.

— Сайро... — прошепотіла Зінька, — це вони... це з тобою зробили?

Очі дівчини блиснули гнівом. Вона зиркнула на Зіньку крізь пасма волосся.

— Тебе це не стосується, — різко відрубала вона.

— Вибач... Я не хотіла образити, — знітилася Зінька, опустивши погляд.

— Одягайся, — голос Сайри був уже спокійний, але холодний. — Пані Таргана не любить чекати.

Зінька взяла сукню, притисла її до себе й поблідла.

— Вона ж... прозора, — ледве вимовила. Тканина, хоч і біла, ледь-ледь прикривала тіло. Сукня скидалася радше на спідню білизну, а не на вбрання.

Навіть у її світі це було б надто зухвало. А тут — небезпечно.

Вона перезирнулася з Веліною. Обидві мовчки зрозуміли: з цього моменту гра почалася — гра, в якій програти означало зламатися.

Сайра скептично посміхнулася. Від цього її і без того понівечене обличчя набуло химерного, майже гротескного виразу.

— А чого ж ти чекала? — її голос був твердим, мов камінь. — Ти ще не зрозуміла, куди потрапила? Тебе будуть купувати, розумієш? Як коня на ярмарку. Ти — товар. Гарний, але все одно товар. Одягайся.

Зінька повільно зняла свою подерту сукню — стару, заплямовану після всіх поневірянь. Вона ще трохи пахла її світом, домом... Вона здригнулася, немов зняла із себе останнє нагадування про колишнє життя.

Простягнута Сайрою сукня здавалася безсоромною. Холодна тканина ковзала по тілу, мов лапи нічного звіра. Зінька озирнула себе, і кров кинулася їй у щоки.

— Мені здається, що я гола, — прошепотіла вона, огортаючись руками.

— Так і має бути, — знизала плечима Сайра. — Покупець повинен бачити, що купує. — Вона відвернулася. — Мені час іти.

— Зачекай! — Зінька зробила крок до неї, голос її зривався на шепіт. — Той... покупець. Хто він?

Вона не знала, чого саме хоче почути. Може, вигадки: молодий шляхтич, вразливий до жіночої краси й розуму, шукає собі рівню. Казку. Брехню. Що завгодно — аби не правду. Бо правда лякала.

Сайра подивилася на неї. І в тому погляді була дивна суміш жалю і цинізму.

— Я не можу сказати. Лише те, що це дуже шанований пан. Постійний гість нашої пані. Раджу вам бути з ним… дуже, дуже люб’язними.

Вона зробила паузу. У куточках її вуст знову смикнулося щось схоже на посмішку — жорстоку, приречену.

— Хоча... — додала вона тихо, — не впевнена, що вам це допоможе.

— Що ти маєш на увазі? — обережно запитала Зінька.

Та Сайра вже мовчала. Повернулася до дверей і вийшла, залишивши по собі порожнечу й холод, мов після зимової бурі.

За хвилю з’явилася служниця пані Таргани. В її руках знову був батіг, і погляд не віщував нічого доброго.

— За мною. Без дурниць. Я вам вже казала, що буває з тими, хто пручається.

Зінька ледь стояла на ногах. Страх стискав її горло, дихати ставало дедалі важче. Вона зробила крок, і весь світ навколо мов завмер. Простір між ними й дверима здавався нескінченним.

Світло вдарило різко, аж заболіли очі. Кімната була простора, надмірно розкішна — килими, подушки, важкі пахощі сандалу й меду. Запах був такий густий, що хотілося задихнутися.

На подушках сидів чоловік.

На перший погляд — нічого особливого. Окуляри, стримана постава, акуратно зачесане волосся. Він міг би здатися вчителем чи чиновником, якби не очі. У них не було ані зацікавлення, ані пристрасті — лише холодна оцінка.

Зінька відчула, як у грудях щось стислося.

Він дивився на них так, як дивляться на речі.

Погляд зупинився на ній. На мить — і цього вистачило, щоб по спині пробіг холод. Вона судомно вхопила Веліну за руку, та не відповіла — стояла нерухомо, мов порожня оболонка.

Чоловік повільно підвівся.

— Не рухайся, — сказав він спокійно, ніби це була дрібна формальність.

Його пальці зімкнулися на її зап’ясті — різко, без церемоній. Не боляче. Принизливо. Як беруть річ, щоб перевірити, чи ціла.

Зінька затамувала подих. Усе всередині кричало, але тіло не слухалося.

— Так… — мовив він задумливо. — Саме так.

Він відпустив її так само несподівано, як і схопив, і повернувся до Таргани.

— Чорняву — для його величності. Цю — залишаю собі.

Слова впали, як вирок.

Таргана миттєво змінилася — стала улесливою, дрібною. Гроші з важким шелестом перекочували в її руки, і в очах загорілося жадібне світло.

— Заберіть її, — коротко наказав чоловік.

Веліна не чинила опору. Двоє охоронців підхопили її під руки й потягли до дверей. Лише тоді Зінька отямилася.

— Ні! — крик зірвався сам. — Веліно!

Вона рвонулася вперед, але хтось грубо смикнув її назад. Подушки прийняли падіння, мов пастка.

— Не смій… — прошепотіла вона, але слова розчинилися в повітрі.

Чоловік схилився до неї. Його тінь накрила її повністю.

— Ти в безпеці, — сказав він тихо. — Настільки, наскільки це можливо в твоєму становищі.

Вона підняла на нього погляд.

— Я не річ.

Він усміхнувся — коротко, без радості.

— Помиляєшся.

Він випрямився й пішов, залишивши після себе порожнечу, що боліла сильніше за страх.

Коли двері зачинилися, Зінька більше не трималася. Світ поплив.

— Вставай, — почула вона грубий голос служниці десь здалеку. — Тобі ще пощастило. Дуже пощастило.

Темрява накрила її раніше, ніж вона встигла відповісти.