Раді Вас бачити!

— Невже ти справді відмовишся від неї? — пролунав тихий, але твердий голос Яромира.

Він наблизився до хлопця, що стояв посеред велетенської зали, зануреної у напівтемряву. Темпсі здавався мовчазною тінню серед колон і холодного каменю.

— Я не можу залишитися з нею, — тихо відповів Темпсі, не озираючись. — Це твоя доля. Вона належала тобі з самого народження.

— Ні, — заперечив Яромир і похитав головою. — Вона ніколи не належала мені. Як і я — їй. Ми з нею завжди були лише двома зорями на різних орбітах.

Їхню розмову несподівано перервала чужа присутність.

— Мій повелителю! — пролунав скрипучий голос, і з темряви з’явилася постать старезної жінки, одягненої в чорне.

Її постать, зігнута віком, здавалася майже нереальною. Сиве волосся спадало до самої підлоги, змішуючись із брудним подолом одежі.

— Так, — зверхньо відповів Темпсі, повернувши до неї голову. — Мені необхідно дізнатися все, що ти знаєш про Палац Забуття.

Її очі спалахнули тривогою. В страхові, що зродився в глибині душі, вона раптом нагадала зламану пташину.

— Невже ви, мій повелителю... — прошепотіла вона, ледь не падаючи навколішки, — справді збираєтеся вирушити до Палацу Забуття?..

— Якщо це — єдиний шанс врятувати мою дружину, — відповів Темпсі, — то так.

— Але ж це місце… воно надто небезпечне, особливо для вас. — Її голос затремтів. — Ходять чутки, що сама Мара... повернулася туди.

— Палац Забуття — лише казка для дітей, — втрутився Яромир, скептично склавши руки на грудях. — Я чув про нього оповідки від своєї нянечки, але ніколи не вірив, що він існує насправді.

— Те, що ти в щось не віриш, — ще не означає, що цього не існує, — роздратовано відказала стара і знову звернулася до Темпсі. — Хазяїне… Якщо ви увійдете до Палацу — ви вже ніколи не повернетеся.

Темпсі усміхнувся. Усмішка була нещира, болісна — мов у людини, яка вже давно попрощалася зі своїм життям.

— Якщо така воля богів — нехай буде так. Я отримав відповідь на свої питання. І якщо в мене є хоча б один шанс з тисячі врятувати Елайну — я використаю його. Навіть ціною власного життя.

Не чекаючи відповіді, він розвернувся і рішуче попрямував до широких кам’яних сходів, що вели на другий поверх.

Яромир мовчки пішов за ним, залишивши стару, яка ще довго дивилася їм услід, мов у тінь майбутнього, що не віщувала нічого доброго.

— Гадаю, тобі знадобиться вірний товариш у цій небезпечній подорожі, — несподівано промовив Яромир.

Темпсі здивовано глянув на нього.

— Де ж мені знайти такого? — з іронічною усмішкою кинув він. — Я з тих істот, у кого не буває товаришів.

— А якщо ти помиляєшся? — спокійно, але впевнено відповів Яромир. — Так, я не можу назвати себе твоїм другом. Але я твій боржник. І до того ж — ти не маєш жодного права забороняти мені йти за тобою.

Темпсі опустив погляд. Він мовчав, зосереджено обмірковуючи сказане. Схоже, хлопець мав рацію. І справді — хто знає, що на них чекає? Та й змушувати Яромира залишитись він не мав жодного права.

— А хто подбає про князівну? — нарешті запитав він. — Впевнений, їй зараз потрібен хтось, хто допоможе вистояти в цю мить.

— Я не її нянька, — різко відповів Яромир. — І не вартовий її серця. Вона впорається — Зореслава народжена бути володаркою.

Його очі спалахнули вогнем переконання.

— До того ж… я маю знайти ту дівчину. Я знаю — ми зустрінемось. Вона моя доля. А не Зореслава.

Темпсі ще мить дивився на нього, а потім ледь зітхнув.

— Нехай буде по-твоєму, — неохоче погодився він. — Можливо, така воля богів.

Вони обмінялися коротким, важким поглядом. Два чоловіки, дві долі, що тепер

сплелися в одну стежку — на шляху до Палацу Забуття.